Між Китаєм і Пакистаном: Як Індія бореться із сепаратизмом і хоче стати лідером Півдня

Здається, в Індії є все для досягнення задуманого — велика кількість населення (за деякими підрахунками? Індія вже займає перше місце у світі за чисельністю власних громадян), значна територія (площа країни більша за територію класичної Західної Європи), ядерна зброя (з 1974 року) та потужна економіка (6 місце у світі за розміром ВВП). Проте політичний театр цієї колоритної держави далеко не безхмарний. За свою новітню історію, яка ведеться з часу проголошення незалежності d 1947 році, Індія пережила кілька воєн. I перспективи теж не гарантують країні мирного неба, попри її членство в ядерному клубі.

Фокус розбирався, що ж загрожує Індії — найамбітнішому претенденту на світове лідерство.

Окрім усім відомого кастового поділу індійського суспільства, у країні існує ще величезна кількість етнічних груп s віросповідань, які з проголошенням незалежності країни увійшли (хоча й не всі одразу) до територій, які опинилися під контролем основної сили національного руху індуїстської частини суспільства — Індійського національного конгресу. Проте не всі погодилися з таким станом речей.

Аналітик із питань оборони та безпеки Ікрам Сегал і доктор Беттіна Роботкей (Університет Гумбольдта, Берлін) виділяють три основні сепаратистські регіони в Індії — крайній північний схід, Кашмір і території, охоплені рухом наскалітів (північно-західна частина країни). Найактивнішими стали сепаратистські рухи на таких територіях:

1. Джамму та Кашмір;
2. Пенджаб;
3. Маніпур;
4. Нагаленд;
5. Ассам;
6. Мізорам;
7. Тріпура.

Ядерний трикутник навколо спірних територій

Найвідоміша проблема Індії — це конфлікт навколо Джамму та Кашміру, території, на які претендує Пакистан. Про це знає увесь світ, адже йдеться про спірні території між двома ядерними державами (якщо придивитися уважніше, то між трьома). І якщо перші війни між Індією та Пакистаном відбувалися за сценарієм типових постколоніальних конфліктів, які вирішувала тоді ще всемогутня Рада безпеки ООН, куди входили ядерні держави, то в 1999 році ситуація уже розгорталася за сценарієм протистояння в межах Холодної війни між США та СРСР. I відбувалося це з використанням проксі-сил, що мало убезпечити від прямого зіткнення між ядерними державами, адже тоді вже обидві країни мали ядерний арсенал.

Пакистанські сили діяли під виглядом місцевих повстанців, проте все ж перестрілок між обома арміями уникнути не вдалося. Індійські війська навіть завдавали авіаційних ударів по території Пакистану, проте ескалації вдалося уникнути не в останню чергу за допомогою міжнародної спільноти, яку в той час фактично одноосібно очолювали США.

Так у чому ж суть конфлікту? Річ у тім, що після Другої світової війни на місці Індії, колишньої британської колонії, було вирішено утворити дві держави. Рішення було цілком логічним, оскільки в британській Індії проживала значна частина мусульманського населення, яке належало до зовсім іншої цивілізації, ніж прихильники індуїзму.

Як уже згадувалося, такий поділ був доволі поверхневим. На практиці навіть за таким принципом не вдалося провести адекватних кордонів між державами. Махараджа Кашміру просто вирішив перейти до Індії, влада якої запропонувала йому вигідніші умови. Думку мусульманського населення провінції, яке складало 60%, було проігноровано. Пакистан не визнав цей перехід. Так виник конфлікт між двома щойно створеними державами, який призвів до кількох кровопролитних воєн протягом другої половини XX століття.

Уже після першої війни в провінції Кашмір було встановлено лінію розмежування на основі територій, що перебували під реальним контролем сторін на момент укладення перемир’я, що відбулося фактично під диктатом великих держав, які входили в Раду безпеки ООН.

У 1963 році Пакистан передав частину регіону Китаю. Ця територія отримала найменування Аксай-Чин. Також КНР претендує на територію Ладакх (15% території Кашміру й окремий штат із 2019 року), де компактно проживає населення, яке сповідує буддизм. Наступні пів століття Китай зберігав спокій, проте з приходом до влади Сі Цзіньпіна КНР активізувала відносини з Пакистаном. В інфраструктуру транспортного коридору через Пакистан було вкладено $62 млрд. Паралельно загострилися конфлікти вже на індо-китайській лінії розмежування.

Ось так навколо відносно невеликої території утворився ворожий трикутник: КНР – Індія – Пакистан. Кожна сторона вважає наявний поділ тимчасовим і мріє врешті встановити "справедливі кордони".

Слід зазначити, що з часу першої війни в 1947 році геополітичні обставини неодноразово змінювалися. Пакистан перейшов до американського табору, КНР спочатку перебувала під впливом Москви, а згодом перейшла на сторону Вашингтона, Індія ж зберігала вірність СРСР. Ці зміни обставин впливали на ситуацію навколо регіону. В певний період протистояння між Індією та Пакистаном стало елементом Холодної війни — і навпаки Китай був змушений шукати замирення із союзником із соціалістичного табору.

Проте незмінним упродовж XX століття було одне — жодна зі сторін не була повноцінним суб’єктом міжнародної політики. Навіть після успішного ядерного випробування в 1974 році Індія залишалася великим, проте все ж об’єктом впливу СРСР. Так, Індія не була маріонеткою Москви й навіть намагалася грати в рух неприєднання, проте на самостійні стратегічні рішення Нью-Делі здатен не був. Те ж стосувалося й КНР і Пакистану. Навіть вхід до ядерного клубу (Китай — 1964 р., Пакистан — 1998 р.) не зробили їх повноцінними наддержавами. В усьому винна економічна слабкість.

Проте XXI століття внесло свої корективи в геополітику. Економічний ріст КНР останніми десятиріччями зробив із неї реальну наддержаву та перетворив на об’єктивний центр впливу на планеті. Нарощувала темпи економічного росту й Індія — саме вона зараз є найпотужнішим претендентом на звання полюса в багатополярному світі. Очевидно, що такий розклад сил не на користь Пакистану, який у 2022 році ще й у прямому значенні слова затопило — країна стала жертвою небувалої повені й опинилася на грані банкрутства. Ймовірно, що саме наявність ядерної зброї в усіх висот "трикутника" досі запобігала переділу спірних територій на користь сильніших. Скільки ж часу вона зможе бути стримувальним фактором у регіоні — питання, відповідь на яке не готовий дати ніхто.

Індія вже порушила статус-кво, відібравши автономні права в Кашміру в серпні 2019 року. Штат був позбавлений додаткової самостійності й розділений на три штати — Джаму, Кашмір і Ладакх. Федеральний уряд планує міграційну програму для нього, що врешті має завершитися нівелюванням мусульманської більшості в провінції. Пакистан засудив ініціативу, проте зараз позиція Ісламабаду — це голос спраглого в пустелі, ніхто на неї не зважає.

В усіх країн ядерний арсенал значно менший, ніж у гегемонів Холодної війни, проте на регіональному рівні ядерної зброї достатньо, щоб спричинити місцевий апокаліпсис, який усе ж зачепить увесь світ.

Чи зможемо ми побачити переростання Холодної війни у гарячу в мініатюрі, покаже час, а поки суперники використовують усі засоби невоєнної ескалації — від рукопашних боїв прикордонників до впливу на розподіл водних ресурсів одне одного. Зрозуміло одне — відступати не збирається ніхто.

Проте, окрім протистояння за Кашмір, в Індії є ще кілька суто внутрішніх проблем. Щоправда, вони цілком можуть бути використані зовнішніми гравцями за умови будь-якого загострення зовнішньополітичних обставин.

"Боротьба за чистоту" з індійським колоритом — мрiя сикхів про Халістан

У штаті Пенджаб проживають близько 18 млн сикхів, що становить 60% від його населення. Із самого початку незалежності Індії ця етнорелігійна група, яка веде свою історію з XV століття, виступала якщо не за суверенну державу Халістан ("Земля чистих"), то як мінімум за широку автономію в складі Індії. Проте в Нью-Делі їх не почули. Тоді сикхи перейшли до збройної боротьби.

Найбільшою акцією стало повстання в 1984 році. Воно було жорстоко придушене урядовими військами, які зруйнували Золотий храм сикхів, що фактично був штаб-квартирою повстання. У вигляді помсти за це святотатство сикхський терорист-смертник вбив тодішнього прем’єр-міністра Індії Індіру Ґанді.

Це був розпал Холодної війни, й індійська влада звинувачувала США та загалом західний блок у підтримці сикхських та інших сепаратистів. Підливало олії у вогонь те, що найбільша сикхська діаспора була та продовжує перебувати в Канаді (близько 800 тис. осіб). Тому в умовах репресій у середині Індії Канада стала центром як мінімум інформаційного опору сикхів. Туди в 1997 році прибув новий лідер сикхського національного руху Хардіп Сінгх Ніджар (за деякими даними, його було обрано лідером уже в Канаді). Останніми роками він був основним рупором сикхського руху та лобістом ідей незалежного Халістану у світі. Ніджара було вбито влітку 2023 року неподалік від сикхського культурного центру, що спричинило дипломатичний скандал між Канадою та Індією.

На північному сході Індії є сім штатів, які з’єднані з країною вузьким перешийком. Окрім етнічної та культурної строкатості, вони ще й не відчули економічного зростання, яке охопило Індію в цьому столітті. У час, коли Індія загалом і більшість її штатів переживають економічне піднесення та зростання рівня життя, населення на північному сході ситуація діаметрально протилежна. Це формує прекрасний ґрунт для інкубації сепаратистських настроїв.

Нацисти з Нагаленду

Народ нага проголосив свою державність на день раніше, ніж це зробив Iндійський національний конгрес — 14 серпня 1947 року. Проте через географічні, економічні та політичні обставини Нагаленд усе ж був змушений увійти до складу Індії як окремий штат. Цікаво, що основа ідентичності народу нага — це баптизм американського зразка, який поширили серед місцевих племен американські місіонери в ХІХ ст. А усвідомлення національної єдності нага принесла участь у Першій світовій війні, на фронтах якої в складі британської армії воювали близько 2 тисяч представників цього народу. До того на території майбутнього Нагаленду домінував трайбалізм.

Із 1955 року народ нага просуває ідею широкої автономії в складі Індії та об’єднання в складі одного штату усіх земель, на яких історично проживав народ нага. І тут нагіанці входять у суперечку вже не стільки з федеральним урядом, як із іншими індійськими штатами — Маніпуром, Аруначал-Прадешем і Ассамом. Цікаво, що провідною силою боротьби народу нага є націонал-соціалістична партія, тобто нацисти.

Ось такий він — індійський сепаратизм. Наразі вся боротьба відбувається на рівні декларацій, проте не виключено, що у випадку загострення соціально-економічних суперечностей в країні ситуація може радикалізуватися.

Рожеві мрії про державність Маніпуру

Штат Маніпур увійшов до складу Індії в 1949 р., тобто два роки це була незалежна держава, яка веде свою історію з XII століття (держава Кангліпак). У 2019 році в Лондоні було проголошено діаспорний уряд "незалежного Маніпуру". Заявляється, що він має намір боротися за визнання та входження до складу ООН. Звичайно, усе це рожеві мрії його емігрантів. Набагато важливіше, що відбувається в самому штаті. А в ньому за свої національні та культурні права ведуть боротьбу, окрім згадуваного вище народу нага, племена пангал, кукі та мейтеї. У Маніпурі, як і в інших штатах регіону, склалася негативна соціально-економічна динаміка упродовж останніх років. Тож охочим дестабілізувати ситуацію в Індії є де розгулятися.

Мізорам: історія успіху боротьби індійських християн

Територія сучасного Мізораму була приєднана до складу британської Індії лише в кінці ХІХ століття. Влада британців опиралася на лояльність місцевих вождів, які, зі свого боку, легітимізували свою владу, отримавши підтримку могутнього союзника у вигляді імперської адміністрації. Цікаво, що цю "ідилію" порушили християнські місіонери, які своїми освітніми програмами сформували новий суспільний прошарок освічених — мізо. Саме діяльність цієї групи призвела до того, що після голоду 1959 року тоді ще в штаті Ассам наступного року спалахнуло повстання, яке було придушене урядовими військами, проте сепаратиські ідеї продовжували існувати.

1 березня 1966 року було проголошено незалежність Мізораму, федеральний уряд відповів силою. Проте вже в 1970-х роках було проведено низку соціальних і культурних реформ. Штат отримав широку автономію, і це паралізувало повстанський рух. Остаточно край сепаратизмові було покладено підписаним меморандумом між урядом і залишками повстанських груп у 1986 році. Власне через рік ареол діяння мізо й було виділено в окремий штат Мізорам.

Міграційні гойдалки штату Ассам

У штаті Ассам, де проживає значна кількість мусульманського населення, сепаратизм був спровокований національно-визвольною війною в Бангладеш у 1972 році, яка була достатньо кривавою, що зумовило масову імміграцію бангладешців до цього штату. Так у ньому збільшилася питома вага мусульман, які негативно ставилися до федерального уряду індуїстів, і погіршилися економічні обставини. У 1979 році був створений Об’єднаний фронт визволення Ассаму, який проголошував ідею створення незалежної держави Ассам шляхом збройної боротьби. У 1990 році федеральний уряд визнав його терористичною організацією. Через шість років було утворено організацію Об’єднані мусульманські тигри визволення Ассама (MULTA), які виступали за створення окремого штату, а в перспективі й незалежної держави для мусульман регіону.

У 2012 році внаслідок проведення силової операції федеральним урядом тисячі мусульман емігрували з Ассаму у зворотну сторону — до Пакистану. Це знову змінило етнокультурну структуру регіону та послабило позиції сепаратистів.

Розсипані зерна сепаратизму в Тріпурі

Упродовж 22 років (1989 – 2011 рр.) боротьбу за незалежність вели повстанці в штаті Тріпура, проте, так і не отримавши підтримки з боку місцевого населення, програли боротьбу федеральному уряду. Вся справа в тому, що в цьому штаті боротьбу вела не одна потужна сила, хай вона організаційно й складалася б з різних груп, а десятки маленьких угруповань, які ставили собі за мету інколи цілі, які кардинально суперечать одна одній.

Хоча повстання за аналогією із Мізорамом спровокувала війна у Бангладеш та імміграція звідти, проте частина повстанців виступила проти мігрантів, а частина була самими бангладешцями, які й досі готуються на навчальних базах у цій країні. Наразі сепаратистський рух у штаті — це терористична діяльність малих груп, які скоюють замахи на індуїстів-держслужбовців і представників органів безпеки.

Наксалітський рух — чи можлива загальна рівність у кастовому суспільстві?

У Західній Бенгалії під впливом культурної революції в КНР набрав сили та популярності наксалістський рух — індійський різновид маоїзму. В 1967 після вбивства місцевим землевласником маоїстських активістів (це сталося в місцевості Наксалбарі, звідки й назва руху) в Західній Бенгалії спалахнуло повстання. Після його силового придушення ідеї наскалістів поширилися на інші штати північно-західної Індії. Федеральний уряд розробив цілу стратегію силового придушення наскалістського руху.

Зараз рух наксалістів в основному зосереджений в гірських районах Дандакараньї та прилеглих територіях штатів Мадх'я-Прадеш, Джаркханд, Чхаттісгарх, Одіша, Махараштра. У його складі діють близько шести тисяч бійців, які декларують боротьбу за соціальну справедливість і проти нерівності, яку зумовлює кастова система.

Цікаво, що в самій Бенгалії, де наксалістський рух зародився, силові дії мінімалізовано, а все тому, що в цьому штаті було проведено соціально-економічні реформи, зокрема земельну, що вибило підґрунтя з під ніг наксалістів. По суті, проблеми, проти яких виступали їхні прихильники, було вирішено.

У пошуках стародавньої прабатьківщини — дравідійський (тамільський сепаратизм)

Є свій осередок сепаратизму і на півдні Індії. У штаті Тамілнад проживає дравідійська етноспільнота. Старший науковий співробітник Ісламабадського аналітичного центру Project for Pakistan in 21st Century Ахмед Курайші називає їх "справжніми індійцями". Дравідійці справді сповідують ідею, що вони є нащадками корінних індійців, які були витіснені арійськими племенами, що прийшли на субконтинент кілька тисяч років тому із Середньої Азії.

Дравідійці із самого початку незалежності Індії висловлювали невдоволення Індійському національному конгресу щодо його надмірно поважного ставлення до інституту брахманізму. Адже, на думку дравідійців, брахмани (найвища варна в соціальній системі, принесеній на субконтинент аріями понад три тисячі років тому) є символом поневолення корінного індійського народу.

Дравідійські інтелектуали пропонували відродити легендарну державу Дравід Наду і включити до неї штати Андхра Прадеш, Керала та Карнатака й навіть сусідню Шрі Ланку.

У 1968 році Дравідійська федерація прогресу здійснила спроби відокремлення штату від Індії. У 1987 році прем'єр-міністр Індії Раджив Ганді вирішив втрутитися в громадянську війну на Шрі Ланці, де брали участь прихильники дравідійського руху. Задум був зрозумілий — знищити сепаратистів у їхньому лігві, діючи за принципом "ворог мого ворога — мій друг". Проте виявилося, що цей принцип діє в обидві сторони. Зазнавши важких втрат, індійці ще й отримали нового ворога — Тигрів визволення Таміл Іламу, які зрештою вбили Раджива Ганді. Індійські дравідійці-таміли продовжують свою боротьбу в підпіллі.

Залишаєтсья констатувати — стан Індії якщо й не приречений, то точно не безхмарний. Країні, попри її бурхливе економічне зростання, є чого остерігатися. Адже такий широкий набір сепаратистських рухів супроводжує країну у відносно спокійній міжнародній обстановці, а що буде, якщо ситуація загостриться, ставки зростуть і боротьба точитиметься вже не за задоволення амбіцій, а за екзистенційне виживання націй? Яких масштабів тоді зможуть сягнути національні рухи в Індії в умовах потужного стимулювання ззовні?