Індія та Пакистан, всі проти всіх: чому в ХХІ столітті важливо бути вище за течією

Регіон Азійської суші, який умовно розташований між Тихим та Індійським океанами – найбільш заселена у світі місцевість. Тут мешкає більше половини населення Землі. Проте рівень технологічного розвитку та соціальної організації суспільства в Індії, Пакистані, Бангладеш та інших країнах регіону залишають бажати кращого. Це призводить до низького рівня життя значної частини населення та дефіциту в забезпеченні базових потреб, зокрема у воді.

Ми вже говорили, що Китай контролює постачання питної води жителів регіону. Однак ситуація в Індостані далеко не лінійна: насправді Індія, яка має вигляд жертви з боку Китаю, сама активно використовує своє географічне положення та бере під контроль води річок, що випливають із її території в бік Пакистану. Крім того, у самій Індії за гармонійний розподіл водних ресурсів іде гостра боротьба між штатами — з перипетіями та пристрастями, гідними боллівудських серіалів.

Пакистан та Індія почали конфліктувати майже відразу після здобуття незалежності в середині ХХ століття. Залишаючи свої індійські колонії та проводячи межі нових держав, британці заклали кілька мін відстроченої дії. Основний сюжет конфлікту розгортається навколо штату Кашмір, а важливим базисом конфлікту є розподіл водних ресурсів. Зараз водопостачання Пакистану на 80% залежить від Індії. Це стало наслідком проведення кордонів, які не враховували географічне розподілення водних ресурсів у цьому посушливому регіоні. У результаті поділу Індостану на дві держави річка Інд опинилася в Пакистані, а Ганг — в Індії. Тим не менш, Інд харчується водами з Гімалайських льодовиків, що розташовані на території Індії. У 1960 р. між країнами було підписано договір, що передбачав гармонійний розподіл водних ресурсів однієї з найважливіших водних артерій регіону. Проте за більш ніж пів століття багато що змінилося.

За останні кілька десятиліть кліматичні зміни призвели до висушування і так майже пустельної території. Водозабезпечення Індостану знизилося вдвічі. У таких умовах для уряду кожної з перенаселених країн, як Індії, так і Пакистану, забезпечення водою саме своїх громадян стає пріоритетнішим за виконання будь-якого міжнародного договору. Річки Інд і Ганг стали вже не просто джерелом питної води для населення, а й незамінним джерелом води для зрошення сільськогосподарських угідь (іригаційні системи Пакистану – найбільші у світі; для їхнього функціонування використовується 70% водних ресурсів країни). Зрозуміло, що відбір води для поливу полів скорочує повноводність річки та шкодить водопостачанню сусідів.

Уряд у Нью-Делі дедалі частіше направляє води з Інду та Гангу до своїх зневоднених регіонів Пенджаб, Джаму та Кашмір. Це суперечить договору від 1960 року, який не порушувався навіть під час активних фаз воєнних дій між країнами – а вони у ХХ ст. спалахували неодноразово. Однак за останні п'ять років Індія ставила під сумнів подальше дотримання угоди з Пакистаном про воду. Відбувалося це у 2016 та 2019 роках, після спалахів насильства в Кашмірі (сутички між пропакистанськими бойовиками й індійськими військовими призвели навіть до обміну артуадарами між державами). Індія звинувачувала в цьому Пакистан і погрожувала перекрити йому воду. Ісламабад відповідав зосередженням військ уздовж кордону між державами. Обидва рази питання вдавалося вирішити дипломатичним шляхом. Однак майбутнє залишається туманним.

Учені прогнозують, що до кінця століття кількість води в регіоні зменшиться ще вдвічі. Це призведе до спустошення Індостану, і тоді перед Нью-Делі постає питання: подавати воду з контрольованих нею річок лише своїм громадянам або "дозволити" їй текти до Пакистану.

Для Пакистану отримання достатньої кількості води – питання життя та смерті його аграрної сфери. У разі обмілення Інду та приток Гангу від голоду та спраги у двохсотмільйонному Пакистані загине близько 45-50 млн людей.

Це не менше, ніж від застосування зброї масового ураження. Отже, двом ядерним державам доведеться достатньо попрацювати в інженерно-технічному напрямку, щоб не доводити ситуацію до такого трансцендентного вибору. В іншому випадку

Обмілення Інду та Гангу, викликане таненням льодовиків, призводить до конфліктів за воду та всередині Індії. Між двома індійськими штатами Карнатака (населення — понад 60 млн осіб) і Тамілнад (70 млн жителів) відбувається конфлікт, схожий на те, що відбувається між двома державами. Причина — річка Кавері, яка протікає через обидва штати, бере свій початок на пагорбах Брахмагірі та впадає в Бенгальську затоку.

Ворожнеча за воду між цими територіями почалася ще наприкінці XIX століття: тоді в регіоні почалася індустріалізація, і почали впроваджуватись іригаційні системи. Природних запасів води не вистачало ні тамілам, ні жителям Карнатаки. У 1890 була проведена перша конференція з цивілізованого розподілу водних ресурсів, підсумки якої повинні були задовольнити обидві сторони.

Однак після здобуття Індією незалежності в 1947 році всі договори, які були підписані раніше, були анульовані, і конфлікти між штатами Карнатака та Тамілнад почалися з чистого листа.

Це була справжня війна за воду: з актами насильства та людськими жертвами. З 1974 року арбітром у ситуації став виступати Верховний суд Індії. У 2007 році він своїм рішенням визначив, скільки води має отримувати від річки Кавері кожен штат, проте жоден із них не залишився задоволеним цим рішенням. Справа в тому, що за цей час індустріалізація й урбанізація регіону лише посилилася. Зросла й чисельність населення. Регіон через форсовану індустріалізацію та засилля технологічних виробництв стали називати індійською "Кремнієвою долиною". Проте води поменшало.

Департамент водних ресурсів штату Карнатака заявляє про малу кількість опадів, що сприяє дефіциту води, – у цій місцевості лише 55 дощових днів на рік. Шкодять зволоженню земель надмірні викиди хімікатів і греблі, споруджені вище за течією. Тому влада штату змушена відбирати воду з річки за допомогою іригаційних систем.

Схожа ситуація і в Тамілнаді, проте після відбору води на території штату Карнатака води в річці залишається ще менше. У Тамілнаді зростає смертність від самогубств і хвороб серцево-судинної системи. Влада штату пов'язує це з нестачею водних ресурсів: спрага вбиває.

У цій ситуації федеральний уряд демонструє своє безсилля реально вплинути на ситуацію, а вчені прогнозують лише погіршення ситуації.

Таким чином, ситуація з водою в регіоні рухається в безвихідь. Води стає все менше, а потреби в ній зростають у шаленому темпі.

На воді базується економіка регіону, а нестача води загрожує життям десятків мільйонів людей.

Наявність ядерної зброї в Пакистані й Індії надає потенційному конфлікту статусу глобальної загрози. Тим часом у самій Індії воду не можуть поділити між собою дві адміністративні одиниці, які, незважаючи на рішення органів центральної влади, продовжують егоїстично експлуатувати водні ресурси, ставлячи під загрозу життя своїх співгромадян.

А що ж наука, що сучасні технології? Усі зусилля науки та результати технічного прогресу спрямовані збільшення споживання води, а не її відновлення. Безконтрольна вирубка лісів, танення льодовиків, надшвидка індустріалізація регіону, збільшення мережі іригаційних систем у поєднанні з природним зростанням кількості населення ведуть регіон до катастрофи, що може струснути всю планету.