Помилки УНР, які виправляємо зараз: що не так зробили українці 100 років тому

Центральна Рада та її нездоровий пацифізм

Українську Народну республіку було проголошено у листопаді 1917 року у відповідь на більшовицький переворот у Петрограді – столиці Росії, яка вже була не імперією, і тодішня еліта не одразу наважилася виходити зі складу "демократичної Росії". Тоді ще активним ходом йшла Перша світова війна й українці продовжували воювати на фронті у складі російської армії.

Лише через два місяці (тобто у січні 1918 року) було проголошено незалежність УНР. Це було здійснено вже у відповідь на повноцінний наступ більшовиків на Київ. Формально наступ здійснювала Українська Соціалістична Радянська республіка – така ж проголошена українська держава, лише іншими політичними силами. Проте вона була бутафорною: насправді воювала Робітничо-Селянська Червона армія – підпорядкована єдиному центру управління російськими більшовиками.

Українська Центральна Рада натомість займалася переформатуванням української армії, у тому числi розглядаючи утворення замість централізованої армії — народних добровільних міліційних загонiв (ополчення). Тоді навіть було оголошено демобілізацію — було дозволено покинути лави війська усім хто не хотів воювати. А Микола Міхновський, один з лідерів українського національного руху, який виступав за створення потужної української армії був відправлений подалі від Києва на румунський фронт. Таким чином на момент підходу більшовиків до Києва УНР залишилася без регулярного війська, і захищати її довелося добровольцям — до складу яких зголосилися, зокрема, школярі та студенти.

Допомогли створенню держави: чому важливий подвиг Героїв Крут

Зараз в українському суспільстві поширена думка, що подвиг Героїв Крут, які намагалися зупинити цей наступ Червоної армії на Київ, був марним. Проте насправді вони виграли час і дозволили підписати мирні договори у сучасному білоруському Бресті на чи не найбільш вигідних для України (у тодішніх політичних реаліях) умовах.

З погляду сучасників, які, зрозуміло, не вміли прогнозувати майбутнє, питання української державності стало закритим. УНР визнали як більшовики, так і Центральні держави та ще низка інших країн.

Тобто УНР у 1918 році стала повноцінною державою у кордонах значно ширших, ніж сучасні українські. Так, під фактичним німецьким протекторатом. Але чи багато країн в історії можуть похвалитися повним суверенітетом у часи таких історичних зламів, як світова війна?

Гетьман на німецьких багнетах

За підтримки німецьких військ УНР була переформатована в Українську державу. Її керівництво було замінне на більш лояльне до німецької адміністрації та стало проводити консервативний курс. У Берліні тоді не любили лівих політичних гасел, наче відчуваючи, звідки врешті прийде кінець Другому Рейху.

Власне нова точка відліку української історії розпочалася із поразкою Центральних держав у Першій світовій війні.

З однієй сторони, на уламках Австро-Угорщини сформувалася Західноукраїнська Народна республіка. Проте Українська держава втратила підтримку могутнього союзника і не протрималася без нього й місяця. Спочатку владу гетьмана Скоропадського скинули проукраїнські сили на чолі з отаманом Симоном Петлюрою. Україну знову переформатували в УНР, проте нікуди не ділася й Червона армія, яка була розбита не військами УНР, а відступила перед могутньою німецькою армією. Тепер, коли цей фактор спав, більшовики готувалися повернути собі багату на природні ресурси українську територію.

З поляками проти більшовиків та російських імперців

У своїй політичній боротьбі більшовики використовували усі можливі методи. Влада для них, очевидно, була найвищою ціллю, і для її досягнення більшовицькі лідери демонстрували дива гнучкості. Вони чудово освоїли принцип та ефективність "м’якої сили", яку активно застосовували, окрім грубої військової. Тому окрім окупації та червоного терору вони обіцяли українцям омріяну державність і навіть згодом провели українізацію, дозволили свободу віросповідань та навіть відмовилися від найбільш радикальних елементів своєї ідеології в економічній сфері.

По своїй суті у 1920-х роках більшовики збудували щось схоже на те, що через понад півстоліття збудувала Комуністична партія Китаю.

Через десятиліття це все було скасовано, проте — це вже зовсім інша історія. Адже, нагадаємо, майбутнє передбачати ніхто не навчився й до сьогодні.

Іншим потужним противником УНР була Біла гвардія – російські консерватори, які прагнули відновити дореволюційні порядки. Жодна суверенна українська держава у їх картину світу, зрозуміло, не вписувалася.

Логічним було об’єднатися із іншими поневоленими Росією народами у спільній боротьбі за незалежність. Найсильнішим національним рухом був польський, який не згортав своєї активності ще із часів втрати незалежності Річчю Посполитою у кінці XVIII століття. Проте у цьому союзі була певна дуже суттєва проблема. З поляками мали тривалий конфлікт західні українці, які увійшли до складу УНР у січні 1919 року. І окрім етичних та ідеологічних міркувань – ідея Соборної України у союзі із галичанами, були й суто практичні переваги. Українська Галицька Армія являлася набагато боєздатнішою за армію УНР, зі створенням якої постійно затягували.

Фатальний вибір Петлюри

У такій складній ситуації отаман УНР зробив свій непростий вибір на користь поляків, яких підтримувала Антанта – коаліція держав-переможниць.

Фактично Симон Петлюра здав Західну Україну Польщі, щоправда, отримавши від неї визнання кордонів УНР. Тобто поляки відмовилися від своїх кордонів кінця XVIII століття. Такий от "компроміс". Проте політична інтуїція Петлюру підвела. Антанта вийшла з конфлікту, не бажаючи зазнавати людських втрат у цій не зовсім зрозумілій для простих громадян Великої Британії та Франції війні. Натомість він втратив довіру у представників УГА, яка вирішила самостійно боротися з поляками, що зосередили на собі підтримку (тепер лише ресурсну) Антанти у боротьбі проти більшовиків.

Врешті поляки разом із залишками армії УНР за підтримки держав Антанти змогли відбитися від більшовиків, проте — лише в кордонах, визнаних договором із УНР. Натомість сама Українська Народна республіка опинилася у більшовицькій окупації на наступні сім десятиліть.

Так що ж, врешті, зробили не так?

Поширеною є думка, що проблема українців полягала у традиційній відсутності єдності. На території України справді діяли численні воєнізовані групи. Та й керівництво УНР побило горщики із галичанами. Проте насправді, як це часто буває, проблеми є значно глибшими та складнішими й не передбачають простих рецептів їх розв’язання. Зрештою, конфлікт між галичанами та Директорією, яку очолював Симон Петлюра виник не через боротьбу за владу. Навпаки — керівники ЗУНР зреклися своїх амбіцій на центральну владу й погодилися увійти в УНР на правах широкої автономії, обмеживши свій потенційний вплив лише територією Східної Галичини. Проблема полягала у складності геополітичної обстановки.

Історія не передбачає умовного часу і ніхто не може точно сказати, що б було, якби Симон Петлюра прийняв інше рішення. Точно воно б виглядало більш привабливим із епічно-романтичної точки зору — українці об’єдналися у боротьбі проти усього світу! Проте виграти у такій війні шансів було б небагато. Відповідно, неможливо зараз сформувати реальні рецепти вирішення тієї критичної ситуації, у якій опинилася УНР. Що ж призвело до поразки?

Чому програла УНР

• Зіграла роль відсутність дипломатичного досвіду та неформальних (кулуарних) зв’язків

Українська еліта – це були люди, які ледь не буквально намагалися увірватися у міжнародну політику на основі декларованих гасел, які вони "прочитали в газетах". І їх вини у цьому немає, адже Україна сотні років не мала власної держави, тоді як ті ж поляки усе ХІХ століття тримали руку на пульсі основних трендів міжнародної політики. Тому лідери національного руху Польщі були бажаними гостями на Версальській мирній конференції, а делегація УНР залишилася за зачиненими дверима.

• Зробили ставку не на тих

Взимку 1918 року УНР уклала договір із Центральними державами, які в результаті капітулювали перед Антантою восени того ж року. Можливо, причина такого рішення — брак досвіду, проте станом на момент укладання Берестейського договору ніхто не міг спрогнозувати результат Першої світової війни.

Водночас Центральна Рада як антиросійський рух по самій своїй сутності, схилялася до дружби із ворогами Росії, яка входила до Антанти. Врешті більшість українського політикуму ще до війни зійшлась на думці, що українській справі вигідніша перемога Центральних держав, адже в Австро-Угорщині українцям жилося значно краще, ніж в Росії.

Тож станом на 1919 рік, коли проходила поствоєнна мирна конференція у Версалі, УНР в кращому сприймалася як союзник Центральних держав, тобто переможених. А швидше українці сприймалися як бунтівники, які мало чим відрізняються від більшовиків.

Проте більш вирішальними були таки внутрішні чинники. Ті ж більшовики теж уклали договір із Центральними державами у Бресті. Ба більше – вони це зробили від імені Росії, тобто договір був сепаратним. Це спричинило навіть інтервенцію Антанти у північне Причорномор'я і подальшу підтримку державами-переможцями Білого руху, що не завадило врешті перемогти більшовикам.

• Ще одна причина, чому УНР програла — боротьба за уми

Більшовики зрозуміли усі переваги, які надає м’яка сила. Вони не були найпопулярнішою політичною силою ні на території України, ні у Російській імперії загалом. Проте вони зосередилися на залученні найрадикальнішої частини населення (сільська та міська біднота, яким не було що втрачати, мобілізовані солдати та матроси, які втомилися від війни), що дозволило їм врешті захопити владу силою.

Натомість діячі Центральної влади свою базу підтримки будували на інтелігенції – людях, які найбільше розуміли ситуацію та що відбувається, проте далеко не завжди були готові силою відстоювати свої рішення.

• Формування силової підтримки: фактор, який виходить з попереднього

Інтелігенція, яка сформувала Центральну Раду, занадто вірила у силу слова та декларацій. Тоді ще не знали, що добре слово у зв’язці із пістолетом дає набагато більший ефект. Відтак армію не просто не формували, а навіть навпаки — здійснювали репресії проти тих, хто її намагався сформувати всупереч волі керівництва Центральної Ради.

Коли ж більшовики перейшли від слів до діла та стали, на руїнах колишньої імперії, захоплювати владу силою, представники Центральної Ради проти більшовицьких наганів залишилися ледь не з листками паперу на яких написані хороші декларації.

• I ще одна причина… Політична гнучкість

Більшовики проявляли неймовірну політичну гнучкість, без вагань жертвуючи своїми принципами у намаганнях здобути владу. Власне, вони обіцяли людям утопію. Зверталися до людських сокровенних мрій, захоплювали їх серця. А представники УНР намагалися достукатися до людського розуму. Врешті боротьбу за маси виграли більшовики. Зараз би їх назвали популістами.

В часи революції перемагає той, за ким йдуть маси — а вони майже ніколи не керуються раціональними помислами. Тим паче Директорія змагалася з більшовиками за одну і ту ж соціальну базу (зараз би ми сказали — грали на одному електоральному полі), а солодка брехня завжди привабливіша за колючу правду. Тому УНР сприймали як погіршену копію самих більшовиків. А неповторний оригінал, як відомо, завжди привабливіший.

Без власної армії нема перемоги

Тож як основні причини поразки УНР варто визначити наступне: невдалі дипломатичні рішення, недосконала робота із пропагандою та формулюваннями своєї політичної позиції. Проте найважливіший чинник – зволікання із формуванням власної армії та подальшим її поповненням. Адже основою будь-якої держави завжди були її війська. На жаль, українці не зробили з цього належного висновку.