Черговий "урок історії" від Путiна: чи правда, що Польща спровокувала Гітлера розпочати Другу світову війну

Національні держави в інтернаціональних кордонах

Міжвоєнна Польща або Друга Річ Посполита була однією із держав, "народжених Версалем". Тобто вона сформувалася унаслідок Першої світової війни на уламках переможених Австро-Угорщини та Німеччини, а також Росії, яка самоусунулася від війни в результаті більшовицького перевороту 1917 року.

Планувалося, що внаслідок розпаду переможених імперій буде утворено низку національних держав в етнічних кордонах своїх народів. Це мало бути відповіддю на національні рухи багатьох народів Європи, які відбувалися упродовж ХІХ століття проти континентальних імперій, що поневолили чимало європейських народів, переважно слов’ян, серед яких були поляки та українці.

Оскільки Першу світову війну почали імперії, то такий хід мав стати одним із факторів, який би мав убезпечити людство від нової кривавої війни. Адже самодостатня нація, яка проживає в межах свого природного ареалу — її етнічних територій, де поширена її мова культура та проживають люди до неї етнічно належні, не мала б здійснювати агресії проти інших таких же вільних націй. На відміну від імперій, природою яких є поневолення все нових і нових народів.

Проте ідилії не сталося і все із самого початку пішло не так. По-перше, розпаду підлягали лише переможені імперії (Росія, як вже було вказано після більшовицького перевороту вийшла з війни, тому її історія відбувалася в іншому контексті). Аргумент, що саме переможені держави були континентальними імперіями й поневолювачами європейських народів не для всіх був переконливим. І саме цю половинчастість пізніше використовував Адольф Гітлер у своїх апеляціях до чинного на той момент Версальського світового порядку.

Ще більше дискредитував поствоєнний (а як, на жаль, показала історія — міжвоєнний) світовий лад несправедливий поділ кордонів та той факт, що державність отримали далеко не всі поневолені народи. Серед постраждалих опинилися, зокрема, українці, етнічні території яких були розділені між фактично новими імперіями (хоча й маленькими) — Румунією, Чехословаччиною та Польщею.

Друга Річ Посполита приклала руку до руйнації державності українців та білорусів, а також захопила частину етнічної території литовців разом з їх давньою столицею Вільнюсом, який став польським провінційним містом Вільно. Частина польської етнічної території натомість опинилася у складі Чехословаччини (Тешинська Сілезія), яка своїм строкатим населенням почала нагадувати знищену імперію Габсбургів у мініатюрі.

Цей стан речей певною мірою був зумовлений тим, що за сотні років існування імперій населення поневолених ними народів переміщувалося (інколи це робилося спеціально самим імперським центром), і тому території реального компактного проживання людей певної етнічної приналежності часто не відповідало історичному ареалу проживання певного народу. Так, українські землі перебували у складі Польщі ще з XV століття, тому коли у XVIII столітті відбувся Перший поділ Речі Посполитої, відбулася дворівнева окупація — завоювання вже завойованих раніше земель. Натомість Пруссія, яка тоді отримала північну Польщу почала масово заселяти на нові території своїх людей. Тож станом на 1918 рік на балтійському узбережжі історичної Польщі вже мешкала значна кількість німців.

Врешті Ліга Націй всупереч своїм принципам визнала за Польщею окуповані нею території України, Білорусі та Литви, проте якраз історично польське місто Гданськ під німецькою версією найменування Данциг отримало статус "вільного міста", тобто території під міжнародним управлінням — мандатом Ліги Націй. Зазначимо, що наступниця Ліги Націй ООН, спробувала здійснити схожий трюк з Єрусалимом (відати його під міжнародне управління) і це теж завершилося війною.

Відтак частина південного узбережжя Балтійського моря знову повернулася до Польщі. Варшава отримала вихід до моря, а переможена Німеччина отримала ексклав у вигляді Східної Пруссії. Відтак нові старі польські території у Німеччині стали називати Данцигським коридором — сухопутним шляхом до їх східних земель.

За 20 рокiв до вiйни: мініатюрні імперії, а не національні держави

Тож підсумуємо. На середину 1920-х років карту Східної Європи було суттєво перекроєно. Проте на виході світ побачив не низку нових національних держав у їх історико-етнографічних кордонах, що мало б стати запорукою подальшому миру (нікому не було б потрібно щось ділити), а набір нових держав, утворених за незрозумілим принципом (насправді кожна з них мала свою унікальну криваву історію) і які більше були схожі на мініатюрні імперії, а не нові національні держави. І їх кордони зовсім не відповідали історико-етнографічним реаліям, адже були утворені відповідно до умов спричинених воєнними діями. Якщо перекласти на зрозумілу мову — то кожен отримав стільки, скільки зміг завоювати.

Так поляки, які були пригнобленим народом в імперії Габсбургів (самі Габсбурги так не вважали), у Німецькій та Російській імперіях унаслідок воєн 1918-1921 років так і не змогли взяти під контроль усі 100% своїх етнічних територій, натомість підкорили частину етнічних земель українців, білорусів та литовців. Взяли саме стільки, скільки змогли завоювати. Військовий принцип тут був не визначальним, а просто єдиним. Детальніше про історію саме українських земель вивчається зараз на уроках історії у школі в 10 класі. Натомість на півночі Польща отримала від держав переможців території, які належали їй у XVIII столітті (до її загарбання Російською, Австрійською імперіями та Пруссією, яке вони назвали дипломатичним словом "поділ"). Було відновлено історичну справедливість. Проте за понад сто років окупації Пруссія заселила ці території своїми людьми. Тому на побутовому рівні та етнографічно ці землі вже були німецькими. У цій ситуації міжнародна спільнота прийняла "соломонове рішення" із Данцигом під мандатом Ліги Націй.

Реваншисти "виправляють кордони"

Схожа ситуація стосувалася практично усієї Східної Європи. Це було неоране поле для нацистського уряду, який прийшов до влади у Німеччині у 1933 році з ціллю зруйнувати чинний світовий лад. Новому німецькому канцлеру Адольфу Гітлеру справді було де розгулятися.

Настільки суперечливий і безсистемний післявоєнний поділ кордонів надавав нацистам справедливі аргументи ледь не проти кожного його аспекту. І найгірше це те, що усі навколо наче втратили відчуття реальності та інстинкт самозбереження і всіляко потурали реваншистам щодо питань, де бачили власну вигоду.

Так, коли Гітлер почав розчленовувати Чехословаччину під приводом захисту прав судетських німців, Друга Річ Посполита взяла у цьому участь. Вона теж ввела війська на території розтерзаної та зломленої Чехословаччини, відкраявши території компактного проживання польського етнічного населення, за які програли війну у 1918 році — ту саму Тешинську Сілезію. Тоді жадібна польська верхівка не підозрювала, що тим самим запустила лічильник до знищення власної державності. Вже через рік після цього "щасливого возз’єднання" польської держави не існувало.

Ще перед цими подіями важливим кроком Варшави до прірви став примус Литви визнати наявні кордони, тобто польську окупацію своїх земель. Річ у тім, що із 1923 року, коли анексію Віленської області визнала Ліга Націй, Литва розірвала дипломатичні відносини та будь-які зв’язки із Другою Річчю Посполитою. У Варшаві вважали, що зростання міжнародної напруженості грає їм на руку — Велика Британія та Франція розглядали Польщу як союзника та стримувальний фактор для Німеччини, якій би за таких геополітичних реалій знову довелося б воювати на два фронти. Також Річ Посполита географічно розділяла Нацистську Німеччину та СРСР.

Розуміючи свою геополітичну вагу в умовах таких реалій, Польща у березні 1938 року висунула Литві ультиматум, за яким остання мала негайно визнати наявні кордони між державами.

Підтримка Польщі Великою Британією та Францією зумовила фактичну зраду Литви союзниками по "Балтійській Антанті" — Латвією та Естонією, які приєдналися до міжнародного тиску на неї. Залишившись одна проти усього світу, Литва погодилася виконати умови польського ультиматуму. Варшава перебувала в зеніті слави та могутності, принаймні в інтерпретації польського істеблішменту.

Власне Данцигський коридор

Проте на своєму черговому "уроці історії" Путін мав на увазі не це. Сам глава Кремля повністю наслідує Гітлера у своєму намаганні знайти різноманітні недоліки у чинному світовому порядку і потім "роздути з мухи слона", максимально їх гіпертрофувавши. Наслідує він його й у використанні "захисту прав меншин" у сусідніх країнах. Гітлер "захищав" етнічних німців, відповідно Путін — росіян. Інше питання, що у сучасного диктатора-агресора виявилося менше спільників у бажаннях поживитися територіями своїх сусідів і їх зовсім немає у Європі (принаймні жодних дій у цьому напрямку ніхто наразі не чинив).

Ще у жовтні 1938 року після "вирішення судетського питання" на користь Німеччини Адольф Гітлер переключив увагу на інше місце компактного проживання німецького населення — Данцигський коридор. У Варшаві припускали, що нацистський диктатор не зупиниться, проте там сподівались, що наступною ціллю стане Мемель — територія компактного проживання німців у Литві. Гітлер справді часто згадував Мемель у своїх промовах і це стало одним з аргументів тиску на Литву в історії з ультиматумом (яка боялася залишитися одною проти такого могутнього ворога), проте він дуже швидко добився свого у крихітної, слабкої та покинутої всіма Литви, що дозволило нацистам зосередити свої зусилля на Данцигу.

Данцигський коридор був критично важливим для обох сторін у геополітичному плані. По-перше, сам Данциг був великим портовим містом, по-друге приєднання цих територій з’єднувало по суші Німеччину зі Східною Пруссією і водночас відрізало Польщу від Балтійського моря — єдиного її сполучення зі своїми західними союзниками. У такому випадку Варшава опинялася у ворожому оточенні і її суверенітет би залишався простою формальністю. Тож справа Данцигського коридору було не лише питанням територіальної цілісності Другої Речі Посполитої, а й умовою її стратегічного виживання.

Саме місто Данциг, яке було населено переважно німцями й з приходом до влади у Німеччині нацистів управлялося місцевими націонал-соціалістами за слабкої позиції представника Ліги Націй. Врешті воно стало опорним пунктом спецслужб Рейху та місцем збору антипольських сил різного спрямування. Станом на зиму 1938-1939 років влада міста була повністю лояльною Рейху. Залишалося лише встановити фактичний контроль за містом та пробити до нього сухопутний шлях, окупувавши вже безпосередньо польські території.

Ланцюгова реакція запущена

23 серпня 1939 року, в день підписання пакту про ненапад Німеччини та СРСР, гауляйтер Данцига Альберт Форстер проголосив себе главою держави Вільне місто Данциг. Так, воно виходило з-під юрисдикції Ліги Націй. Міжнародна правова система Версаля перестала діяти.

Наступні кілька днів Велика Британія намагалася організувати прямі переговори між Третім Рейхом та Другою Річчю Посполитою, паралельно приводячи свої збройні сили до бойової готовності. Натомість німці звинувачували британців і поляків в агресивній політиці та приводили у бойову готовність свої війська. 30 серпня зірвалася зустріч міністра закордонних справ Польщі із німецькою делегацією. Ввечері 31 серпня нацистський уряд висунув Польщі ультиматум із 16 пунктів, суть якого зводилася до того, що Данциг з околицями "повертається" у склад Третього Рейху, а Польща повинна гарантувати права німецьким меншинам. Через кілька годин почалося вторгнення німецьких та словацьких військ на польську територію. Ніхто не збирався очікувати на відповідь щодо ультиматуму.

У своїй промові в Рейхстазі 1 вересня 1939 року, куди Гітлер прийшов у сірій сорочці — військовій формі "першого солдата Рейху", він заявив, що понад усе хотів мирного вирішення конфлікту і випробував для цього усі шляхи, проте "Захід його так і не почув". Також німецький диктатор запевнив, що понад усе він ставить життя цивільного населення і вже віддав наказ Вермахту проводити воєнні дії з урахуванням збереження життя цивільних. Вартість усіх цих слів уже оцінила історія.

То чи збрехав Путін щодо Польщі?

Справді, аналогії між нинішньою ситуацією та Другою світовою війною присутні. Проте вони стосуються не жертви агресії, якою зрештою стала Друга Річ Посполита, а лицемірства агресора, який до останнього намагався грати роль миротворця та відновлювача справедливості у "несправедливо влаштованому під західним диктатом світі".

Друга Річ Посполита справді внесла свою лепту в розпалювання міжнародної напруженості, поводячись як справжня гієна, яка живиться недоїдками, що залишає після свого "кривавого банкету" більший хижак. Але її, як і інші держави, зокрема західні країни, що зайняли вкрай нерішучу позицію щодо агресора, можна звинуватити хіба у створенні підґрунтя для агресії. Диявол, Гітлер та Путін завжди приходять на заготовлений ґрунт. І саме до його підготовки, зокрема приклала руку і Річ Посполита.

Проте кремлівський диктатор мислить в зовсім іншому руслі. Він і зараз був би радий, якби та ж Польща поводилась так само. Російські пропагандисти неодноразово виказували свої рожеві мрії про те, що начебто Польща ось-ось "забере" собі Західну Україну, а Угорщина (до речі, справжній союзник Гітлера) — Закарпаття. Проте, схоже певні висновки зробили не лише у Варшаві, а й у Будапешті. Натомість російський агресор вважає провиною зі сторони жертви самий факт опору; жертви що посміла суперечити волі сильної держави, яка вирішила під будь-яким приводом перекроїти кордони слабшого. Для президента РФ провокація війни — це не анексія територій сусідів, а відмова віддати свої.

Тому погляди Путіна на історію і так діаметрально розходяться з поглядами цивілізованого світу. Адже основний висновок, який зробив цивілізований світ (схоже, не до кінця) — це те, що не можна потурати агресору, адже ти обовʼязково станеш наступним. Основний висновок, який пропонує світу Путін — будь-який опір призводить лише до більших жертв та руйнувань. І єдине, що має зробити жертва — це змиритися і визнати волю агресора.