Як Китай став другим полюсом геополітики. Початок: керманич Мао долає хаос, оглядаючись на Сталiна

По всьому світі ширяться війни. Усе чіткіше простежується лінія розлому і, на жаль, Україні не вдалося опинитися осторонь цих процесів. Українська нація протягом останнього століття опиняється в епіцентрі протистояння різних світових систем, і цього разу йдеться про розкол між Заходом і Сходом, а саме векторами розвитку. Куди рухатися — уперед у майбутнє, окреслене на рубежі тисячоліть інтелектуалами держав "золотого мільярду", чи у світ ревізіонізму, законсервувавши "найкраще з минулих епох"? І хоча за ідеєю про прекрасне величне минуле чітко простежуються контури одного "кремлівського історика", проте насправді за ним стоїть сила куди могутніша та з набагато потужнішим не лише історичним, а й філософським багажем. І розташована вона не де-небудь, а під самими небесами.

Що таке сучасний Китай? Фокус підготував серію матеріалів про формування Китайської Народної Республіки в її сучасному вигляді.

Піднебесна цивілізація — тисячолітній Китай

Китай справді може похвалитися багатотисячною практично неперервною історією. Точніше, вона була циклічною. Час від часу владу над китайськими землеробами захоплювали кочівники, які пізніше асимілювалися, розчиняючи свої традиції у "величній китайській культурі". Потім слідували феодальні чвари, держава розпадалася або просто послаблювалася, і її знову захоплювали кочівники. І так цикли повторювалися тисячоліттями.

Якщо сучасні Єгипет, Індія, Ірак, Сирія, Греція та Італія мають лише територіальне стосунок до знаменитих давніх цивілізацій, то китайці наголошують на неперервності своєї державницько-філософської традиції. Звичайно, прямо пов’язувати сучасний Китай із першими землеробськими державними утвореннями в долинах річок Янцзи та Хуанхе доволі важко, проте зовсім абсурдним і беззмістовним це твердження теж назвати не можна.

Китай завоювали монголи, проте в самій Піднебесній цей період трактують як правління династії Юань, яка просто була монгольського походження. Майже чотириста років тому Піднебесну підкорили манчжури, і вони заснували останню династію Цін, яка впала в 1911 році. Після цього настали кілька десятиліть "міжцарства" (що, як зазначалося вище, у китайській історії траплялося не вперше) — громадянської війни між багатьма силами, найбільшими з яких були націоналісти (Гоміндан) і Комуністична партія Китаю (КПК). Війна завершилася перемогою комуністів на чолі з Мао Цзедуном у 1949 році.

Чи вважатиметься компартія Китаю черговою династією, яка очолила Піднебесну імперію, розберуться історики майбутнього, принаймні непотизм у ній присутній. Також протистояння з Тайванем може увійти в історію як боротьба між династіями-претендентами на престол. Китайці усе це вже неодноразово переживали.

Комуністичний Китай — перші дипломатичні кроки

Перенесімося з минулих тисячоліть у наближенішу історію останніх десятиліть. Комуністична партія Китаю та її лідер Мао Цзедун були окрилені успіхом і прагнули змінити життєвий уклад як у самій Піднебесній, так і нести революційні зміни в зовнішній світ. Це нагадувало ентузіазм російських більшовиків на початку 1920-х.

Проте на практиці, звичайно, усе було набагато складнішим. Керівництво китайських комуністів ставилося з надзвичайною повагою до лідерів СРСР, у яких за спиною був досвід трьох десятиліть управління соціалістичною державою. На своїй зустрічі зі Сталіним у грудні 1949 року Мао, як старанний учень, дослухався до порад старшого й досвідченішого наставника, який радив йому взяти контроль над основними ресурсами в країні та не поспішати зближуватися з "імперіалістами" (США та Великою Британією). Останнє було однозначно вигідно для Москви, яка мала намір використовувати новоутворену комуністичну державу як свого скаженого пса.

Ця концепція була швидко реалізована. 14 лютого 1950 року СРСР і КНР підписали союзницьку угоду, а вже в кінці того ж року китайці вступили в пряме зіткнення зі США в межах Корейської війни. Участь США КНР і СРСР у Корейській війні 1950—1953 рр. була "гібридною" з дипломатичної точки зору, що допомогло уникнути ескалації, проте фактично китайські солдати вбивали американських і самі гинули від їхніх куль. КНР втратила сотні тисяч солдатів у цій війні.

Тому у Вашингтоні сприймали КНР як основну загрозу своїм інтересам в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. США не визнавали комуністичний Китай, який контролював усю материкову частину колишньої імперії включно з анексованим Тибетом, Сіньцзяном і Маньчжурією, натомість співпрацювали з Гомінданівською Республікою Китай, яка отримала місце постійного члена Ради Безпеки ООН, попри те, що фактично контролювала лише острів Тайвань.

Пекін під тиском Москви відмовився від зазіхань на зовнішню Монголію та визнав підконтрольну СРСР Монгольську Народну Республіку, проте комуністи не могли змиритися з існуванням альтернативного Китаю, який визнавали більшість інших держав. Де-юре гігантська Китайська Народна Республіка площею понад дев’ять мільйонів квадратних кілометрів була сірою зоною, яку більшість держав світу, зокрема й ООН, вважали сепаратистським утворенням, що відкололося від уряду Республіки Китай. Цікаво, що такий сюрреалістичний стан речей був ще вигідніший Москві, адже це робило уряд у Пекіні повністю підконтрольним Кремлю в питаннях геополітики.

У Пекіні розуміли всі "переваги" такого статусу та намагалися вийти з дипломатичної ізоляції після смерті Сталіна. Проте з контактами із західними державами не складалося. У Женеві (1954 рік) провалилися переговори з Великою Британією, а зі США КНР досягла максимальної конфронтації після спроб захопити Тайвань, які увійшли в історію під назвою кризи в Тайванській протоці. Китайська визвольна армія почала із бомбардувань маленьких острівних поясів на північ від Тайваню. Проте тоді в середині 1950-х США (президентом тоді був ветеран Другої світової війни генерал Дуайт Ейзенхауер) проявили рішучість і заявили про готовність застосувати військову силу в разі вторгнення китайської армії на Тайвань. Урешті друга криза звелася до бомбардування островів снарядами, начиненими пропагандистськими листівками по непарних днях тижня. Тайванці відповідали аналогічними діями по парних днях тижня. Такий взаємний "обстріл" тривав понад двадцять років аж до 1979 року.

Остаточно побивши горшки із Заходом і зіткнувшись із більшою військовою силою, в Пекіні розвернулися до країн Третього світу. Комуністична верхівка щиро сподівалася очолити національно-визвольний рух поневолених народів. Ця ініціатива увійшла в історію як Бадунський процес за найменуванням індонезійського міста, де пройшла конференція країн Третього світу у 1955 році та на яку було запрошено представників КНР. Це був дипломатичний прорив, і китайські комуністи з ентузіазмом підійшли до цієї можливості, презентувавши своє бачення розвитку колишнього колоніального світу. Проте китайських представників швидко опустили з небес на землю. Виявилося, що далеко не всі визволені народи планують іти комуністичним шляхом. Навпаки, багато з них воліють будувати ліберальну демократію західного зразка (зокрема найбільша новоутворена постколоніальна країна — Індія). А значна частина вже збудували авторитарні режими (зокрема господар саміту — Індонезія та Пакистан), і вони були точно не в захваті від декларованого Китаєм народовладдя.

Мао Цзедун розумів, що проблема була зовсім в іншому, адже народовладдя в самій КНР (як і в СРСР та інших комуністичних державах) було лише деклароване, на папері. Насправді несприйняття ініціатив КНР ховалося в іншому. Яфенг Ся, доцент історії Східної Азії й дипломатичної історії Лонг-Айлендського університету відзначає, що Пекіну просто було нічого запропонувати усім цим державам. США й СРСР пропонували їм ресурси, зокрема військово-технологічну підтримку. КНР же виступила просто з пустими пафосними деклараціями. Щоб стати лідером, потрібно ним бути у військовому, технологічному й економічному плані. Комуністичний Китай зразка середини 1950-х років — це була гігантська, дуже бідна аграрна країна, яка ще й отримала по зубах від США в Кореї і Тайванській протоці.

Мао Цзедун і Йосип Сталін. Перейняття радянського досвіду

Розуміючи реалії, Мао Цзедун не зміг придумати нічого кращого, ніж піти шляхом свого покійного політичного наставника Йосипа Сталіна, якого в 1956 році засудили в самому Радянському Союзі. Сам Мао не підтримав ідеї Хрущова щодо десталінізації, спроб "послабити гайки" та зблизитися із Заходом. У 1958 році він проголосив наступні 5 років (КНР за аналогією із СРСР із 1953 року працювала у форматі п’ятирічних економічних планів) періодом "Великого стрибка". Сталінський "ривок" у формі форсованої індустріалізації та колективізації кінця 20-х і початку 30-х років XX століття (теж друга та третя п’ятирічки) завершився величезним голодом у сільській місцевості, зокрема Голодомором українців, які не бажали брати участь у цих божевільних експериментах. Проте СРСР таки було індустріалізовано. Великий стрибок Мао завершився ще більшим голодом — загинуло 30-40 млн осіб. Такий жахливий діапазон пояснюється браком інформації про події в КНР.

Масштаби Голодомору в Україні та його штучний характер стали повністю зрозумілі лише після краху комуністичного режиму. Тож усю правду про великий стрибок Мао Цзедуна ми дізнаємося нескоро. Фактом залишається лише руйнування сільського господарства аграрного Китаю та провал індустріалізації — зокрема, виявилося, що обробляти метал кустарним способом технічно неможливо. Такий провал внутрішньої політики вкупі з черговою невдалою військовою кампанією проти Індії в 1959—1960 роках зруйнували кар’єру Мао Цзедуна в Китаї. Він був позбавлений своєї посади в партійній ієрархії та пішов у фактичну політичну пенсію.

Протягом понад десяти років свого правління державою Мао Цзедун провів три великі невдалі зовнішні військові кампанії, розсварився зі своїм стратегічним союзником СРСР (він не міг пробачити десталінізацію — такою великою була його прив’язаність до свого політичного наставника), повністю зруйнував економіку молодої комуністичної держави, призвівши до наймасовішого у світі голоду на територіях, де колись узагалі зародилося землеробство. Проте йому це все пробачили та залишили не просто живим і на свободі, а й не прибрали зі складу партійної еліти. Мао просто позбувся статусу "першого серед рівних". Після його відходу КНР таки почала демонструвати певний технологічний прогрес і навіть обзавелася власною ядерною бомбою в 1964 році. Проте Мао Цзедун не збирався відходити в політичне небуття.

У свої 73 роки він вирішив повторити інший крок свого вчителя Йосипа Сталіна. Сформувавши власну армію (Червону варту або хунвейбінів) із фанатичної молоді чисельністю мільйон осіб, він проголосив "культурну революцію" в 1966 році. Де-факто вона стала аналогом великого терору в СРСР у 1930-х роках. Цікаво, що сам Мао Цзедун за десять років до того проголосив кампанію "сто квітів" — плюралізм думок щодо розвитку суспільства. Так він намагався підвищити ефективність роботи державного апарату. Проте натомість Мао отримав нещадну критику самої комуністичної партії Китаю та режиму в країні, який вона створила. Тоді Мао Цзедун зрозумів, що китайські інтелектуали та місцеві "бюргери" ніколи не сприймуть ідей комунізму як такого. На них він і спрямував усю лють хунвейбінів, попутно змівши й своїх конкурентів у внутрішньопартійній боротьбі за владу.

Свого часу КПК перемогла в громадянській завдяки консолідації китайського селянства, яке становило переважну частину населення країни. Тактика партизанської боротьби в сільській місцевості, автором якої вважається Мало Цзедун, принесла успіх китайським комуністам і вознесла самого Мао до вершин влади в комуністичній партії. Через майже два десятиліття після перемоги комуністів Мао знову повернувся до пролетаріату — найзнедоленішої частини суспільства. Він сконцентрував у грізну силу всіх, хто не знайшов себе в новому суспільстві (а знедолених після політики "Великого стрибка" знайти було не так уже й важко), проте мали великі амбіції. Ця сила у формі Червоної варти принесла владу вже йому персонально. У жертву своїм амбіціям він приніс життя десятків мільйонів людей і добробут власної країни.

Здобувши абсолютну владу в результаті "культурної революції", Мао Цзедун повністю перекроїв зовнішню політику КНР. Майже одразу в 1969 році він пішов на різке загострення із СРСР, наслідком якого став конфлікт навколо острова Даманський (Чженьбао за китайською версією). А після невдалої спроби перевороту міністром оборони країни, прорадянським маршалом Лінь Бяо, що завершилася загибеллю останнього, Мао пішов на немислиме — зближення зі США, започаткувавши так новий період в історії Китайської Народної Республіки.

Ще далеко не дракон

Перші десятиліття існування Китайської Народної Республіки важко назвати успішними. Утворена внаслідок перемоги комуністів у багаторічній кривавій громадянській війні КНР намагалася копіювати шлях, який уже пройшов СРСР, проте практичні наслідки були досить похмурими. Таке враження, що китайські комуністи працювали, як зламаний фільтр. Замість того, щоб вибрати все найкраще з досвіду своїх старших ідеологічних товаришів і відкинути все найгірше, вони, навпаки, перебрали найгірші практики російських комуністів, не досягнувши тих результатів, яких домігся СРСР.

КНР скопіювала індустріалізацію та колективізацію в СРСР, які супроводжувалися масовим голодом у самому Союзі, проте справді зробили його могутньою промисловою державою. В КНР масштаби голоду перевершили радянські а рази, проте очікуваного ефекту не дали. Великий стрибок відбувся в прірву. Великий терор 1930-х років дозволив узурпувати владу в руках Йосипа Сталіна. Він же устами своєї пропаганди назвав консолідацію влади неодмінною передумовою перемоги СРСР у Другій світовій війні. Аргумент, яким у Російській Федерації досі виправдовують сталінські репресії. Мао Цзедун теж консолідував владу у своїх руках унаслідок культурної революції, яка зокрема була направлена проти цивілізаційної спадщини Китаю, що, як вказувалося вище, налічувала кілька тисяч років. Проте монолітність влади не принесла жодних успіхів у міжнародній політиці.

Китай кінця 60-х років був досить похмурим явищем — це була величезна держава, яка перебувала у фактичній дипломатичній ізоляції та в катастрофічному економічному стані, але з ядерною зброєю (цікаво, що це єдине сумнівне досягнення КНР перших десятиліть існування відбулося якраз у період відсторонення Мао Цзедуна від реальної влади). Політична система була деформована — по містах бродили хунвейбіни, які деактуалізували надбання тисяч років китайської цивілізації та піддавали різноманітним репресіям і приниженням місцевих інтелектуалів. Майбутнє країни видавалося вкрай похмурим — Китай рухався до повного колапсу та суспільної деградації, проте наступні два десятиліття перевернули все з ніг на голову.

Далі буде.