Сирія — тільки початок: Що не так на Близькому Сході та хто "вноситиме виправлення" в мапу

Близький Схід: старт дає Перша світова війна

Особливістю Близького Сходу є те, що він чи не єдиний у Євразії та й в усьому світі сформувався як геополітична конструкція за результатами не Другої, а ще Першої світової війни.

Звичайно, Друга світова війна внесла свої корективи. Зокрема, утворена за її результатами ООН посприяла формуванню держави Ізраїль, що стало основою політичного порядку денного на наступні десятиліття. Проте єврейську державу вмiстили на вже сформовані у результаті попередньої Світової війни карти (що й стало причиною конфліктів, які послідували за цим).

Проте ми говоримо про Близький Схід не у контексті арабо-ізраїльських воєн, а намагаємося вияснити, звідки взялися усі ці арабські держави та чи існували вони у будь-якій формі до міжвоєнного (тоді вважали "післявоєнного") переділу світу.

Якi держави складають Близький Схiд

Зараз регіон Близького Сходу, окрім Ізраїлю та Палестини, формують чотири основні держави, які складають його серцевину – Сирія, Ліван, Ірак та Йорданія. Усі вони до Першої світової війни були у складі Османської імперії, де перебували останні кілька століть. До того на їхньому місці майже тисячу років існували різні арабські державні та протодержавні формування.

Регіональними гравцями у цьому куточку світу намагаються бути Єгипет, Туреччина, Саудівська Аравія та Іран. Проте ці країни, на відміну від першої четвірки, занадто великі і об’єктивно більше належать до інших регіонів, а на Близькому Сході присутні лише частково, можна сказати — "зачіпають" однією стороною.

З усіх перелічених країн жодного відношення до Османської імперії не має лише Іран – її історичний заклятий ворог. Туреччина виникла на руїнах влади Османів, чинна її влада хоче відновити давню імперію і всіляко демонструє це своє бажання. Решта ж держав були захоплені турками-османами.

Якщо Сирія та Єгипет взяли собі найменування середземноморських держав періоду стародавньої історії, хоча й не мають до них окрім територіального жодного іншого відношення, то Ліван, Йорданія та Ірак виникли практично з нічого.

Саудівська Аравія, яка об’єднала у собі найменування правлячої династії та етнічної групи, найбільш майстерно об’єднала ідею історичної спадщини, на яку вона претендує (Батьківщина усіх арабів) та об’єктивну геополітичну реальність (араби справді походять з Аравійського півострова, більшу частину якого зараз контролює ця абсолютна монархія).

Лоуренс Аравійський, британцi та арабське повстання

У роки Першої світової війни Османська імперія воювала проти Антанти. Тож природно, що її вороги намагалися розколоти вже і так зовсім не здорову імперію з середини. Британці вирішили організувати повстання арабів проти Османської імперії, яке б мало вдарити їй у тил та змусити розтягнути свої сили на два фронти. Для цієї амбітної цілі було вирішено залучити британського археолога Томаса Едварда Лоуренса, якому згодом кінематограф приніс славу під іменем Лоуренса Аравійського (вважається прообразом усім відомого Джеймса Бонда). З його псевдоніму зрозуміло, де саме здобув собі славу цей археолог, що став розвідником і потім навіть полководцем.

Бувши науковцем, що роками досліджував арабську минувшину, Лоуренс знайшов спільну мову із шаріфом (губернатором) Мекки – святого для усіх мусульман міста, яке з XVI століття контролювала Османська імперія. Сама по собі ця посада була авторитетною для усіх мусульман, а в нашому випадку її займав ще й прямий нащадок Пророка Мухамеда у 37 поколінні — Хусейн бін Алі аль-Хашимі, який у 1916 році проголосив себе королем Хіджаза (аравійське узбережжя Аравійського півострова, відділене горами від пустелі) та рушив з військами на північ. Уже через два роки спільні британо-арабські війська взяли Дамаск – давню столицю Арабського Халіфату. Британці обіцяли Хусейну утворення арабської держави, яку він і мав би очолити, проте після перемоги, яку аль-Хашимі небезпідставно вважав спільною, виявилося, що не усе так просто.

Британія, домовляючись з арабами, паралельно розділила території Близького Сходу із французами – своїми основними союзниками по Антанті. Науковий співробітник відділу Близького Сходу в Бейкерському інституті публічної політики Університету Райса Крістіан Коутс Ульріксен відзначає, що попри усі домовленості та вже укладене перемир’я з османами британські війська продовжували рух своїх військ, окупувавши зокрема, найбагатший центр видобутку нафти у Месопотамії – Мосул. Британці поставили Хусейна Хашимі перед фактом свого та французького контролю над колишніми османськими територіями Близького Сходу. Коли ж мовою доконаних фактів спробував говорити сам король Хіджаза та проголосив свого сина Фейсала (який теж брав активну участь в арабському повстанні) королем Сирії, при цьому легітимізував його шляхом проведення Конституційного з’їзду у Дамаску, то французи, які мали плани на цю територію, вигнали його звідти, застосувавши військову силу.

Щоправда, опір Кемаля Ататюрка в Туреччині, що постала на руїнах переможеної Османської імперії й показала своїми воєнними перемогами, що із диктатом переможців можна не погоджуватися, а також повстання арабських націоналістичних сил (хашиміти представляли релігійні сили, звернені до панарабізму на основі єдиної для всіх релігії – ісламу), змусили Францію та Велику Британію змінити свої підходи до ситуації.

Велика Британія та Франція роздають мандати

Контролюючи Паризьку мирну конференцію, Велика Британія та Франція сформували концепцію "мандатів" на певні території (остаточно була сформована у 1922 році через Лігу Націй – міжнародну організацію, утворену за результатами Першої світової війни, попередницю ООН). Якщо спрощено, то націям на колишніх територіях переможених держав начебто дається право на самовизначення, проте воно відкладається у довгу шухляду, а наразі ці території передаються під контроль (звичайно ж тимчасовий) найдосвідченішим державам – переможцям у війні. Професор історії Близького Сходу в Нью-Йоркському університеті Закарі Локман назвав це замаскованим продовженням епохи колоніалізму.

Зате фасад виявився красивим. Відтак Франція отримала мандат на території сучасних Лівану та Сирії, а Велика Британія – Іраку, Палестини та Йорданії.

Французи та їхні мрії

На своїх територіях французи одразу почали креслити на піску кордони на основі релігійної приналежності. Так було вирішено утворити оазис для християн серед наповненої арабами пустелі – Ліван. У 1943 році ця держава отримала незалежність, проте залишалася у сфері впливу Франції. Державний устрій Лівану був побудований так, щоб не залишити ні з чим жодну із його меншин, проте на практиці це повністю паралізувало державне управління країни, бо нагадувало казку про лебедя, щуку та рака. Врешті Ліван захлиснула кривава громадянська війна вже у 1980-х роках. Її наслідки відчутні й досі, а майже половину держави, яка задумувалася як "оазис" для християн, контролює радикальне ісламське угрупування "Армія Аллаха" (Хезболла).

Також французами було здійснено спроби утворити державу алавітів (релігійна спільнота, до якої належить, зокрема сім’я Асадів) та державу друзів (інша релігійна спільнота; до неї входить значна частина населення Сирії), проте місцеве населення відповідало на ці ініціативи повстаннями і таки змусило Париж враховувати думку місцевих еліт. Спочатку у 1930-х роках було утворено маріонеткову Сирійську республіку, яку окупували британо-французькі війська у 1941 році. Остаточну незалежність Сирія отримала у 1946 році. З часом владу у країні узурпувала панарабська Партія арабського соціалістичного відродження БААС, що й вилилося у понад півстолітню диктатуру у країні династії Асадів.

Лондон домовляється з елітами

Британці на своїх підмандатних територіях опинилися між трьома вогнями – Хашимітами (той самий шаріф Мекки з його синами), яким вони пообіцяли утворення арабської держави у 1916 році; євреями-сіоністами, яким було обіцяно утворення єврейської держави на тих же територіях у 1917 році, та місцевими націоналістами, яким ніхто нічого не обіцяв, проте вони не бажали, щоб їхніми землями (чи, можливо, пісками) розпоряджалися у столицях за тисячі кілометрів без їхнього відома. Врешті британці пішли шляхом домовленостей з елітами.

У 1921 році для короля Фейсала було утворено нову державу – Ірак. Не вийшло в Сирії, то став королем Іраку. Щоправда, суміш арабів-сунітів, шиїтів та курдів стала бомбою уповільненої дії, але це вже справи днів прийдешніх. У 1925 році до країни було приєднано ще й багату нафтовими родовищами провінцію Мосул, що компенсувало втрату Хашимітами Хіджаза.

А Хіджаз захопив лідер пустинної частини Аравійського півострова – король Неджду Абдул Азіз ібн Абдуррахман ібн Файсал аль-Сауд, який у 1932 році об’єднав два своїх королівства у Саудівську Аравію та сам став її королем.

Хусейн аль-Хашимі та його діти

За таких обставин безземельні Хашиміти погодилися очолити підмандатні території, тим паче, що Фейсалу навіть додали нафтоносний Мосул. Врешті він таки добився незалежності Іраку у 1932 році, а от його брат Абдулла до повної незалежності Трансйорданії мусив чекати аж 1946 року. Проте династія Хашимітів досі успішно править Йорданією, а от в Іраку – не склалося. Країна пережила ряд військових переворотів, прихід до влади тієї ж партії БААС, в результаті одного з них, військову диктатуру, іноземну окупацію та врешті фактичну роздробленість країни.

Карта Близького Сходу: що з нею не так і хто "вноситиме виправлення"

То ж що ми маємо в результаті. З усіх підмандатних територій стабільну державу вдалося побудувати лише у Йорданії, де владу міцно тримають в руках нащадки Хусейна аль-Хашимі. В решті держав таке враження, що консенсус вдавалося втримувати лише за допомогою антисіоністської риторики, використовуючи яку, в Сирії та Іраку цементувала владу партія БААС.

Натомість Ліван, де пробували будувати демократію, першим поринув у пекло громадянської війни. Ірак та Сирія мали різну долю, але теж докотилися до цього стану, продемонструвавши через століття провальність ідеї мандатів, яка була мертвонародженою – усі розуміли її неефективність, але схилилися перед правом сильного.

Коли у демократичному суспільстві пристойні та поважні люди не наважуються називати важливі речі своїми іменами – до влади приходять популісти. У диктатурах в такому випадку часто на авансцену виходять радикали. Так, ІДІЛ свою державу Іраку та Леванту будував саме на гаслах "штучності нав’язаних Заходом" чинних політичних конструкцій. Критикують чинні кордони й інші мусульманські радикали та нещадно кроять їх на усіх просторах колишніх колоніальних імперій. Чим це звершиться і коли на землях Близького Сходу нарешті запанує сталий мир, зараз не береться сказати ніхто.