"Догмен": чому у Люка Бессона не вийшов другий "Леон-кілер"

Люк Бессон після чотирирічної перерви зняв фільм про незвичайного героя, спробувавши повторити успіх "Леона-кілера", але водночас втиснувши в стрічку всі актуальні тенденції.

Надихнула режисера на написання сценарію замітка, де якась сім'я тримала в клітці свою п'ятирічну дитину. В головній ролі знявся американець Калеб Лендрі Джонс — актор перевершив себе. Але персонаж Дуглас вийшов еклектичним: травесті-співак на інвалідному візку, який грабує багаті будинки за допомогою собак, який вступає в сутичку з бандою, захищаючи від їхніх поборів прачку. А ще по п'ятницях він співає в травесті-кабаре голосом Едіт Піаф. На погляд Фокусу, цього всього надто багато, тому Дуглас просто розвалюється на складові, нехай на кожну з яких і цікаво дивитися.

Леон-кілер був сицилійським "дикуном" у США. Він — професіонал, але як людина — наївний, із чистим серцем. Однак у самого Бессона він виходив не зовсім таким: у стрічці натякали, що Леон міг відчувати не тільки батьківські почуття до дівчинки, яку грала Наталі Портман. Американські продюсери цю лінію обрубали в корені — і правильно зробили. Бо який же тоді Леон "чистий"? Ось і в стрічці "Догмен" Люк Бессон занадто багато нафантазував навколо персонажа — лопатами не розгребеш. Не завадила б якась продюсерська ревізія цього матеріалу: надто неоднорідні і головний герой, і фільм.

Клубок ліній у фільмі "Догмен"

"Догмен" стартує з епіграфа "Коли людина в біді, Бог посилає їй собаку" — це цитата французького поета-романтика та політика Альфонса де Ламартіна. А перша сцена фільму дуже інтригує.

Поліція когось розшукує. Сині мигалки. Копи зупиняють фургон. За кермом сидить злегка закривавлена блондинка з розмазаним макіяжем, у трохи порваній світлій сукні. Намагається прикурити. На вимогу документів втомлено каже: "Зараз". Тут стає зрозуміло, що це травесті — переодягнений чоловік. А у фургоні — два десятки собак. "Вони не заподіють вам шкоди доти, доки ви не заподієте шкоди мені", — філософськи попереджає дивний водій (Калеб Лендрі Джонс).

Підозрюваний виявляється людиною з обмеженими можливостями: він насилу пересувається за допомогою металевих затискачів навколо ніг. До нього запрошують судову психіатриню Евелін (Джоджо Т. Гіббс), якій Дуглас починає сповідатися. Їхні стосунки — це перша лінія сюжету.

Батько в Дугласа був садист і маніяк. Він морив голодом собак, щоб вони були злішими для собачих боїв. Старший брат — підлиза та стукач. Мати боялася батька. А молодший син — Дуглас — любив собак, намагаючись їх підгодовувати. За цей "проступок" татусь поміщає його самого в клітку до чотириногих. І далі буде розказана історія про тривалу боротьбу за свободу, внаслідок якої хлопець дедалі краще розуміє собак і дедалі менше — людей. Точніше, він робить такий філософський висновок: "Що більше пізнаю людей, то більше люблю собак". Так Дуглас став Догменом. Це друга лінія.

У дитбудинку якась акторка-аматорка Сальма привчила Догмена до Шекспіра, пробудивши в хлопчику акторський талант. Він став брати участь у постановках. Але потім дівчина пішла в профі та зникла з горизонту. Однак Дуглас продовжував за нею стежити. Це — лінія третя.

Догмен створив банду з чотирилапих. Міг виступати в цирку, але зайнявся крадіжками багатих будинків. Четверта.

Замість цирку потрапив у травесті-кабаре, де, переодягнувшись у Мерилін Монро чи Едіт Піаф, чудово співав, схвильовуючи до сліз своїх слухачів. П'ята лінія.

Догмену поскаржилися на місцеву банду, яка вже по-чорному оббирала бідних, — він кидає їм виклик. Шоста лінія.

Сьома лінія — непрості стосунки Догмена та Бога, що вплине на ефектний із естетичного погляду фінал, але не дуже переконливий — із усіх інших.

Кіноомажі Люка Бессона

Саме перебування Догмена в покинутому будинку зі зграєю собак нагадує професора-революціонера з фільму "Сука-любов" (1999) Алехандро Іньярріту: викладач змушений був піти з роботи і стати кілером під виглядом бомжа. Тут була й тема із собачими боями.

Сутичка банди з якимось незрозумілим типом — це все, як у "Леоні-кілері" (1994) самого Бессона. Чому Дуглас — діва-травесті, не будучи начебто нетрадиційної орієнтації, неясно. Однак загалом тема актуальна зараз.

Усі батьки у фільмі — погані хлопці: батько Дугласа та колишній чоловік адвокатки Евелін, із яким вона розлучена та який переслідує її з дитиною. Їм протистоять жінки й Догмен.

Порівняння "Догмена" з "Джокером", які миготять у пресі, дещо натягнуті. Догмен — тонкий інтелектуал, який здобув вищу освіту, тоді як у Джокера — серйозні відхилення в психіці та в розумовому розвитку. Їх пов'язує тільки тема дитячих травм.

Фільм більше інтригує першим епізодом, аніж своїм розвитком, бо битва дресированих собак із гангстерами, унаслідок якої "жодна тварина не постраждала", наче вже з якоїсь дитячої комедії.

За замахом у Люка Бессона все було цікаво, але, на жаль, величезна кількість сюжетних ліній і "личин" головного героя роблять персонаж занадто штучним, не цілісним, він буквально розвалюється на складові. Тримає все це разом тільки незрівнянна акторська гра Калеба Лендрі Джонса. Але війна собак із бандитами зовсім розмиває межі реального й опереткового. А фінал, який, звісно, ми вам не розкриватимемо, навіть дає змогу припустити, що частково на персонажі є відблиск Жанни д'Арк, про яку Люк Бессон зняв не надто яскрвий фільм із Міллою Йовович у далекому 1999 році. Але і там, і тут замість трагедії вийшов фарс.

Загалом, "Догмен" — це строката суміш ліній і жанрів, яка, на жаль, не вийшла переконливою. Однак гра Калеба Джонса — найзначніша удача цієї картини.