"Дюна: Частина друга". Чому епічний фільм за $190 млн приголомшує, але зайде не всім
На екрани України виходить найочікуваніший фільм року — "Дюна: Частина друга". Канадському режисерові Дені Вільневу вдався епічний фільм про владу: щось середнє між "Зоряними війнами" і "Грою престолів".
Провал "Дюни" 1984 року Девіда Лінча трапився тому, що режисер робив фантастичну сагу про феномени на кшталт піщаних хробаків, не розуміючи суті роману "Дюна" Френка Герберта (можливо, стрічка була порізана продюсерами). А Дені Вільньов точно слідує стрижневій лінії книги. Хоча рекламний посил нової частини "Дюни" про те, що принц Пол Атрейдес, який залишився в живих, загартується серед племені пустелі, — теж не зовсім відповідає реальності: царський спадкоємець і так був непогано підготовлений, його надзавдання — навіть не помста. Фокус розкриє суть саги, а також плюси і мінуси нового блокбастера.
"Дюна: Частина 2" виправдала надії, які на неї покладали. Перша частина за підсумками касових зборів (попри те, що фільм було випущено на каналі HBO Max у перший день) за бюджету $165 млн зібрала $433 млн. Тут бюджет — $190 млн, і, найімовірніше, фільм продовжить тріумф першої частини. Це при тому, що у фіналі картина показує, що вона далеко не така проста, як могла здатися. Загалом, фільм чіпляє чимало шарів: від соціального — до релігійного. Але головний його посил — один.
Пряність — наше все
Американський письменник Френк Герберт (1920-1986) перед "Дюною" (1963-1965) написав повість "Під тиском" (або "Дракон у морі", 1955) — твір відносять до так званої "ближньої фантастики" — про недалеке майбутнє. Книга була про боротьбу за нафтові родовища, у кого нафта — у того влада. У "Дюні" Герберт нафту замінив пряністю (меланж), що видобувається в надрах планети Аракіс, яку виробляють монструозно-гігантські піщані черв'яки. Без прянощів у космосі ніяк: вони потрібні для зоряних перельотів, пророцтв, дають кайф і продовжують життя — найцінніша речовина у Всесвіті. Хто володіє пряністю — у того влада.
Герберт прибрав роботів: після повстання машин люди, перемігши їх у столітній війні, перестали виробляти пристрої, що копіюють людський розум (на кшталт штучного інтелекту зараз). Але, щоб уникнути небезпек програмного забезпечення, Френк Герберт придумав іншу залежність для людства — від прянощів. Треба сказати, не менш обтяжливу, але таку, що регулярно дає поживу для розвитку роману. Та й фантаста "годувала" все життя: Герберт написав кілька книжок про Дюну, а його син — продовжив. Однак повернемося до нової екранізації.
У першій частині фільму падишах-імператор Шаддам IV (Крістофер Вокен) передав Будинку Атрейдесів ліцензію на управління планетою Аракіс, де видобувають прянощі. Дому жорстоких Харконненів нібито було наказано забиратися. Однак таємно імператор дав індульгенцію Харконненам на розправу над Атрейдесами, побоюючись їхньої зростаючої могутності.
Шляхом зради і раптового збройного вторгнення Атрейдеси були знищені, за винятком принца Пола (Тімоті Шаламе) і його матері леді Джесіки (Ребекка Фергюсон). Мати і син опинилися в пустелі, де господарювали суворі фрімени, які навчилися осідлювати черв'яків-гігантів. Такою є експозиція першої частини стрічки.
Чудовий Бардем
Френк Герберт нагородив фріменів (від англ. freeman — вільна людина) екзотичністю бедуїнів — з поправкою на навколонаукову фантастику, але навіть імена у них часто нагадують арабські: Полу Атрейдесу вони дали, наприклад, ім'я Муад'Діб.
Перша велика удача фільму — це релігійний лідер фріменів Стілгар, якого зіграв Хав'єр Бардем — він незрівнянний у подвійній ролі жерця.
За легендою, південні фрімени більш віруючі, а північні — більш раціональні. Стілгар із південних. Але він — з великою хитрістю, ти не розумієш: він справді вірить в обраність Пола чи вдає, виходячи з власних інтересів?
Ця суперечливість персонажа схожа на його ж героя з "Привидів Гої" (2006) Мілоша Формана — такого собі Лоренцо, який зі священника, службовця інквізиції, "перекувався" в чиновника нової революційної влади — Наполеона. Ось і з релігійністю жерця Бардема теж не зовсім зрозуміло. Але те, що він — вольовий лідер, який далекоглядно використовує обставини — це точно.
Кохання-зітхання і геополітика
Любовна лінія Пола Атрейдеса і Чані (Зендея) хороша: несміливі поцілунки і спільні романтичні посиденьки на тлі пустельних панорам Аракіса переконують. Але, як сказала парочка студентів, виходячи із залу: "Картина більше про владу, ніж про кохання".
Вони — мають рацію. У стрічці чітко видно, що Пол не тільки хоче помститися мерзенному барону Володимиру Харконнену (Стеллан Скашгорд), а й мітить на трон вселенського падишаха-імператора.
Тут потрібно зауважити, що американці у своїй літературі та кіно давно працюють з ідеєю, що їхній "молодій" нації давно пора в пантеон великих народів, нехай у них і не такий довгий родовід. Марк Твен це почав робити в романі "Принц і жебрак" (1881). Там була така ключова сцена. За сюжетом, жебрак юнак Том і принц Едуард схожі. Едуард поміняв своє розкішне вбрання на лахміття Тома, щоб зрозуміти, як живе народ. Він це швидко зрозумів — його мало не вбили. Том його врятував у нетрях. Едуард сказав: "Ти і твої нащадки відтепер не ставатимуть на коліна в королівській присутності". Том вважав, що хлопець несповна розуму і не поставився до його слів серйозно, але ось фінальний епізод. Того самого "божевільного" коронують у церкві. Том туди випадково зайшов. Усім сказали стати на коліна. А він — залишився стояти. Коли солдати накинулися на нього, Едуард VI зупинив їх: "Залиште його в спокої: він і його нащадки мають право не ставати перед королями на коліна". Тут теж буде подібна сцена — тільки обіграна вона буде лірично.
Ви можете сказати: а чому Том-англієць асоціюється з американським бажанням потіснити лави великих народів? А тому, що вже в наступному романі "Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура" (1889) Марк Твен зрівняв конкретно американського вихідця з народу і британського короля. Ба більше, американець у фіналі кидає виклик усьому англійському лицарству (про переміщення в часі Марк Твен написав раніше, ніж Герберт Веллс). У фіналі "Дюни: Частина 2" відбудеться щось подібне з боку Пола. Але не будемо "зливати" кінцівку. Можна ще згадати, як американці грамотно просувають ідею свого геополітичного впливу засобами мистецтва: той самий герой Гаррісона Форда в "Індіані Джонсі" стараннями Стівена Спілберга і Джорджа Лукаса став останнім лицарем-хрестоносцем, який торкнувся Святого Грааля. Наратив зрозумілий: Америка — спадкоємиця і продовжувачка світової історії та культурних звершень. У новій "Дюні" буде сцена, що практично точно повторює поєдинок у шекспірівському "Гамлеті", тільки не на шпагах, а на ножах.
Попередження про тиранію
Але при цьому Дені Вільньов і Френк Герберт намагаються донести до аудиторії і свої "ліберальні" побоювання, що влада, яка концентрується в чиїхось руках, завжди може перейти в тиранію. Як цинічно звучить у фільмі фраза з вуст Великої Матері ордена Бене Гессерит: "У нас немає надій, у нас — плани".
Загалом виходить, що планета Аракіс зі своєю пряністю уособлює світову владу. Але ж це "яблучко влади" від початку червиве: у ньому водяться піщані черв'яки. І у фільмі показано, що заради влади навіть такий герой-протагоніст, як Пол, може принести в жертву те, що точно багатьом у залі не сподобається. Але така логіка влади.
Плюси картини. Непогана динаміка, багато соковитих деталей — зокрема й тих, що стосуються фріменських ритуалів. Коли вже нескінченна різанина починає набридати, у фіналі стрічки розігруються цікаві палацові гамбіти.
Мінуси. Багато гуркоту. Ніколи не думав, що пустеля може бути настільки гучною. Занадто одноколірно-злодійськими показані Харконнени. У сцені гладіаторського бою (як же без них у тиранії) десятки тисяч глядачів настільки умовно намальовані на трибунах, прямо як у комп'ютерній грі 1990-х, що не може не дратувати, якщо пам'ятати значні цифри бюджету. Та й сам бій був бліденьким. Хоча образ Фейда-Раута, гладіатора від влади, племінника барона (такий самий м'ясник) у Остіна Батлера вийшов хоч і однозначно садистським, але все ж таки яскравим. У його рисах обличчя і лисому черепі не одразу розгледиш актора, який нещодавно зіграв гривастого Елвіса Преслі і навіть отримав за цю роль "Золотий глобус".
Фільм все ж, сподіваюсь, буде успішним тому, що в ньому відмінно збалансована філософська і розважальні складові: кожен отримає те, що очікує.