"Збирач душ". Чому маніяк Ніколаса Кейджа скоріше сам є жертвою

Фільм "Збирач душ" або "Довгоніг" (Longlegs) тільки вийшов на екрани України, але за три тижні світового прокату зібрав $80 млн. Його бюджет — $10 млн, стільки ж саме витрачено на маркетинг. Рекламна кампанія студії Neon увійде в підручники: фрагменти зображення маніяка на білбордах і в тизерах спрацювали: про фільм заговорили ще до прем'єри. Критики на Rotten Tomatoes дали стрічці 86%, глядачі — 60%. Фокус розбирався, у чому феномен нового містичного горору з Ніколасом Кейджем, окрім вдалої розкрутки.

Етюд у багряних тонах

Лихі 1990-ті, похмурий штат Орегон. Нудьга смертна, що переходить у смертельну. Акуратні одноповерхові будиночки, чисті, без надмірностей, але глядачі так і не зрозуміли — чим займаються місцеві жителі? Напевно, чимось нецікавим. Однак у цій глушині упродовж 30 років відбуваються дивні вбивства. Голови родин у якийсь момент божеволіють і за допомогою сокири або ножа вбивають свої сім'ї. І так уже 10 разів. Події відбуваються орієнтовно 14-го числа — незадовго до дня народження 9-річних дівчаток. Жодних сторонніх предметів на місці розправ не виявлено, крім зашифрованих послань з окультними знаками і підписом "Збирач душ".

Ударні сили розшуку

Розслідування веде агент ФБР Лі Гаркер (Майка Монро). Паралельно вона розмовляє телефоном із матір'ю (Алісія Вітт), яка живе в їхньому старому будинку. Лі також відвідує дім свого колеги, агента Картера (Блер Андервуд), дочка якого запрошує її на день народження. Під час однієї з телефонних розмов із матір'ю Гаркер чує кроки і бачить фігуру у вікні, а повернувшись до столу, знаходить лист від "Збирача душ". Їй вдається розшифрувати послання Довгонога за допомогою Біблії. Там, окрім іншого, йдеться, якщо вона кому-небудь розповість про записку, то "Збирач душ" уб'є її матір…

Лі Гаркер — дивна, нервова, з дещо простуватим обличчям петеушниці, у якої проблеми з комунікацією. Це й не дивно — її матуся ще більш відморожена і нагадує відьму-гіпі. Рід занять — невідомий, як і всіх персонажів у фільмі, окрім злочинців і правоохоронців.

Агент Картер, напарник Лі, уособлює силу, гумор і розсудливість. Він намагається "онормалити" Гаркер: знайомить її з дружиною і донькою. Запрошує на день народження дитини. Однак воля плюс розум не здатні розплутати завдання божевільного злочинця: божевільна "петеушниця" в цьому замісі ефективніше рухається по сліду лиходія, ніж її досвідчений колега.

Музика й атмосфера — тривожні. Кожен кадр стрічки з погляду естетики зроблений бездоганно: все геометрично, урбаністично і стерильно-біло. Зв'язку з природою та природністю — нуль, хоча, здавалося б: провінція.

Білий колір тут покликаний відзначити якісь брудні таємниці всередині персонажів (у стерильно-білому одязі були дачні сусіди-кати в "Кумедних іграх" Ганеке або банда Алекса в "Механічному апельсині" Кубрика).

Тут ми дістаємося до центрального білого антагоніста — маніяка, якого зіграв Ніколас Кейдж. Хоча правильніше було б його назвати маніяк-маніпулятор.

Опудало Кейджа

Дивовижний тип із вибіленим обличчям і підфарбованими губами. Дивно розмовляє. Схожий на клона клоуна з "Воно", на обрезклого маніяка з довгим волоссям зі "Справжнього детектива", але найбільше — на Артура Флека з "Джокера" (2019). Той був коміком-невдахою з психічними відхиленнями, який став справжнім убивцею. І з кожною новою розправою він ставав значнішим.

Персонаж Кейджа з обличчям напівклоуна-напівглемрокера робить ростові порцелянові ляльки. І вештається таким собі опудалом по окрузі (для провінції він — справжня біла ворона, дивно, що слідство роками обходило його стороною). Наприклад, він зайшов у магазин, де нудьгує красива дівчина-підліток за касою. Щось вибрав для покупки. Підкотив до дівчини: "А коли в тебе, дитинко, день народження?" — "Тату, йди сюди, знову цей дивний тип чіпляється". Можна одразу уявити, що вийде батя і дасть цьому "татові Карлу" по шиї. У цій стрічці маніяк радше дивний, ніж страшний. Чому так?

Ми не бачимо, як він безпосередньо когось убиває. Якщо Джокер — спонтанний служитель хаосу, то тут показано конкретного дияволопоклонника, який має певну справу. Що більше людей він відправить на той світ, завдяки якійсь специфічній технології, замішаній на чорній магії, то більше темні сили випишуть йому подяк. Тому він не страх викликає, швидше до нього ставляться, як до тяжкохворого фрика. Кейдж старається, гримасує, але це все одно здається дещо вторинним.

Та в цій стрічці багато чого "звідкись". Стосунки маніяк — дівчина-слідчий ФБР — із "Мовчання ягнят". Сатаністи, які вбивають дітей, — зі "Справжнього детектива".

Розвиток фіналу — в принципі, передбачуваний. Сама містична технологія вбивств має більше запитань, аніж відповідей. Однак у цьому фільмі проводиться одна суто американська думка а ля вестерн: проти магії завжди можна задіяти пістолет. І це міркування не може не залишати надії.

Для одноразового перегляду кіно годиться. Образи запам'ятовуються, атмосфера й візуал — на висоті. Усе разом це скрадає вторинність фільму, тим паче, одна ідея тут точно своя.

Це те, що в безпросвітній провінційній сірості яскраві фарби може дати тільки зло, яке зводить з розуму всіх, хто ще не збожеволів від нудьги. Воно ж намагається влаштувати тут свято своїми методами, з врученням подарунків, хоча це шоу — з кривавим відтінком. Однак, як сказала одна героїня фільму: "Адже до нас роками в гості ніхто не приходив".