Інженерні рішення Олега Богіли для переробки складних пластикових відходів
Щороку у світі накопичуються мільйони тонн пластикових відходів. Значна їх частина так і не потрапляє на вторинну обробку, бо складається з забруднених, змішаних або вкритих клейовим шаром матеріалів, які більшість переробних підприємств не приймають. Причина в тому, що домішки й клей забивають обладнання та псують якість готового виробу, а працювати з такою сировиною економічно невигідно, коли поруч є чисті, вже відсортовані потоки. Тому такі відходи зазвичай просто спалюють або вивозять на звалища.
Досвід роботи з такою сировиною Олег Богіла здобув в Україні, де працював до грудня 2016 року. Після переїзду до США у квітні 2022 року інженер планує застосувати набуті знання у сфері переробки пластикових відходів у цій країні.
Від механіка до головного інженера-механіка
У переробку полімерів Олег потрапив у 2011 році, на підприємство у Донецькій області, куди прийшов працювати механіком.
«Моїм першим завданням було обслуговування й налагодження виробничих ліній. Саме тоді я детально розібрався, як змінюється полімер на кожному етапі, від подрібнення до формування. Поступово я перейшов від обслуговування обладнання до його вдосконалення й організації всього технологічного процесу», - розповідає фахівець.
Із серпня 2014 року до грудня 2016 року він працював головним інженером-механіком, очолював технічний напрямок підприємства та відповідав за склад сировинної суміші, налаштування обладнання і контроль якості. Підприємство працювало за повним виробничим циклом: сировину приймали, пластик подрібнювали, плівку переплавляли в гранули, після чого матеріал змішували з піском, формували вироби й перевіряли їхню якість. Уся цінність процесу полягала в тому, що відходи, які зазвичай вважаються непридатними, після переробки ставали міцною основою для готової продукції. Наприклад, із такого матеріалу можна виготовляти тротуарну плитку, бордюри, садові доріжки, елементи благоустрою та інші міцні вироби для зовнішнього використання.
Технологія переробки клейкої стрічки
Шукаючи нові джерела сировини, Олег звернув увагу на відходи виробництва самоклейної стрічки. Для їх переробки потрібно було адаптувати обладнання до матеріалу з клейовим шаром. Богіла особисто розробив спеціальний ніж для відділення стрічки від картонних гільз, на які вона намотана. Дрібну сітку прибрали з дробарки і перейшли на грубший розмір подрібнення, бо машина не справлялася з надто дрібним помелом, а шнек (гвинт, що проштовхує розплавлений пластик у плавильному апараті) модернізували: змінили кут нахилу і збільшили діаметр, щоб усунути постійні збивання під час плавлення.
«Окремого комп'ютерного контролю якості не було: автоматика керувала лише температурними режимами, а якість перевіряли вручну, візуально», - згадує винахідник.
Удосконалення виробничого процесу
На момент приходу фахівця підприємство використовувало переважно звичайний пластик із полігону, який був сильніше забруднений і потребував складнішої підготовки. Через це переробка залишалася повільною та трудомісткою. Після впровадження технології роботи зі скотчем процес став швидшим і стабільнішим, а виробництво отримало доступ до сировини, яку раніше майже не використовували.
Крім цього, Олег спроєктував сушарку для піску: перехід із вологого піску на сухий підняв продуктивність виробництва черепиці й плитки приблизно на 15%, а модернізація дробарки та шнека додала ще 10–15%. Використання вторинної сировини допомогло суттєво скоротити потребу у первинному пластику. Для виготовлення виробів використовували плівку, технічний пластик і поліпропілен із відходів самоклейної стрічки.
Переробка в Україні та за кордоном
Інженер на власні очі бачив наслідки роботи з пластиком: під час спалювання він дає густий дим, а на стихійних звалищах роками залишаються матеріали, які майже не розкладаються. За його спостереженнями, у розвинених країнах працює роздільний збір сміття, діють закони, що зобов'язують переробляти відходи, і є сучасне обладнання, тоді як в Україні цей напрямок тримається переважно на приватних виробництвах і окремих ентузіастах.
Власникам підприємств Богіла порадив би подивитися на це як на бізнес: «Те, що ви зараз викидаєте чи спалюєте, є фактично безкоштовною сировиною. Замість витрат на утилізацію ви отримуєте матеріал для виробу, що продається, а заразом зменшуєте екологічні ризики й покращуєте репутацію. Такий перероблений пластик можна використовувати для виготовлення тротуарної плитки, бордюрів, садових доріжок, вуличних лавок, елементів огорож, контейнерів, піддонів та інших виробів, де важливі міцність, довговічність і стійкість до вологи».
Плани щодо власного виробництва
До США Олег переїхав у квітні 2022 року. За його спостереженнями, система переробки там масштабніша й організованіша, ніж в Україні. Водночас складні потоки відходів, зокрема забруднене скло або окремі полімерні матеріали, нерідко так само спалюють чи вивозять на звалища через брак кінцевих ринків збуту.
Олег планує відкрити власне виробництво у Південно-Східному регіоні США. За його задумом, частину обладнання він імпортуватиме з України, а решту виготовить на місці. Основною продукцією мають стати каналізаційні люки та тротуарна плитка з використанням перероблених пластику та скла. На думку інженера, таке виробництво могло б забезпечувати потреби в оновленні міської інфраструктури та створювати попит на складні види вторинної сировини.
Проте, вважає фахівець, щоб у різних країнах запрацювала галузь переробки, бракує розуміння роботи з тими потоками відходів, які складно залучити до повторного використання. Забруднені та змішані матеріали часто не мають стабільного ринку збуту, тому залишаються проблемою як для української, так і для міжнародної спільноти.
На думку інженера, за п'ять–десять років переробка стане системнішою: закони жорсткішими, роздільний збір ширшим, а ставлення людей до неї буденнішим. Найбільше, вважає фахівець, зросте попит на переробку складних потоків, для яких сьогодні немає рішень. Запропонований ним підхід показує, як проблемні пластикові потоки можна перетворювати на ресурс для виробництва інфраструктурних матеріалів, зменшуючи навантаження на полігони та створюючи додану вартість там, де раніше були лише витрати на утилізацію. У масштабі країни такі рішення можуть допомогти розвивати локальні переробні потужності, зменшувати залежність від первинної сировини та формувати новий ринок для матеріалів, які сьогодні часто залишаються поза системною переробкою.
Практичний досвід, отриманий на одному з українських виробництв, дав Олегу Богілі розуміння роботи з тими потоками відходів, які складно залучити до повторного використання. Забруднені та змішані матеріали часто не мають стабільного ринку збуту, тому залишаються проблемою як для української, так і для міжнародної галузі переробки.