"Вождь революції" і "хазяїн Кремля": що об'єднує Каддафі та Путіна

20 жовтня 2011 року Муаммар Каддафі загинув у передмісті Сирта, коли його прихильники втратили контроль над містом під час повстання. Його смерть ознаменувала драматичне завершення понад сорокарічного правління — і породила низку питань для всього арабського світу.

Сьогодні, в річницю його загибелі, дивимось не лише назад — на Лівію Каддафі — а й убік сучасної Росії, в обличчя правління Володимира Путіна. Дві постаті — різні за часом, географією, суспільством — але з певними паралелями, і з помітними відмінностями, що вказують на еволюцію авторитаризму у XXI столітті.

Каддафі: безмежна влада у пустелі

Каддафі прийшов до влади в 1969 році через військовий переворот і очолив Лівію як фактичний диктатор. Він запровадив свій політичний проєкт — "третьою інтернаціональною теорією" — як альтернативу капіталізму та соціалізму, проголосив роль "народних комітетів". Проте на практиці держава стала персоналізованим режимом: Каддафі контролював армію, розвідку, прикордонні війська, глибоко інтегрував кланові, племінні зв'язки, і багато рішень ухвалював через внутрішнє коло наближених.

Економічно Лівія за Каддафі мала величезні нафтові доходи, які розподілялися між населенням, інфраструктурними проєктами та корупційними схемами. Проте велика частина суспільства жила з нерівністю, маргіналізованими регіонами, етнічними та племінними протистояннями.

Політична опозиція практично була знищена або маргіналізована. Дисиденти або переміщувалися, або зникали, або вмирали: наприклад, показовою стала публічна страта Аль-Шуейхді в 1984 році, що транслювалася на всю країну як попередження іншим. Режим використовував залякування, репресії, контроль над ЗМІ та засобами комунікації.

Каддафі часто перемагав зовнішньополітичними авантюрами: підтримка повстань, інтервенції в Африці, претензії на роль "ліберального" арабського лідера. Але це також призвело до ізоляції, санкцій, конфліктів із Заходом.

Коли збурення "Арабської весни" дійшло до Лівії, масове повстання переросло у громадянську війну — і рух супротиву вдалося об'єднати з іноземним втручанням. Каддафі втратив контроль, втік, був захоплений і страчений.

Ця смерть стала символом "неможливості безкарної диктатури". Але також вона породила хаос у Лівії, розпад держави, громадянську війну, фрагментацію влади між військовими угрупованнями, іноземними впливами та регіональними лідерами.

Путін: модерний автократ — не диктатор у класичному сенсі

Володимир Путін прийшов до влади на хвилі кризи 1990-х — у 1999–2000 роках — і поступово сформував авторитарну систему, яка використовує поєднання традиційного тиску і "м'яких механізмів" контролю.

Що характерно:

• Формальний плюралізм: вибори (але контрольовані, непрозорі) та "опозиційні" партії існують, але не становлять реальної загрози.
• Контроль над медіа, інформаційна пропаганда, цензура, дискредитація незалежних засобів масової інформації.
• Використання "м'якої сили" у внутрішньому управлінні: законодавчі обмеження, адміністративний тиск, обмеження громадянського суспільства, контроль за інтернетом і інформаційними потоками.
• Злиття олігархії з владою: багато впливових бізнесменів "прив'язані" до Кремля, їхня свобода — умовна.
• Міжнародна амбіція: Путін прагне відродити роль Росії як глобального актора, втручання у сусідні пострадянські простори, військові кампанії (Грузія, Україна, Сирія).

Режим Путіна — це не прямий диктаторизм у радянському стилі, але гібридна, стабільна авторитарна система з елементами контролю, маніпуляції та репресій. Після початку широкомасштабної війни з Україною її режим дедалі більше наближується до тоталітарних рис — централізація, цензура, мобілізація суспільства, насильницьке придушення інакомислення.

Диктатури, що здаються вічними — доки не розсипаються за одну ніч

Політолог Ігор Рейтерович підтверджує, паралелі між Володимиром Путіним і Муаммаром Каддафі, безумовно, існують. Обидва побудували у своїх країнах тоталітарні, по суті, режими. Проте різниця між ними — у масштабі жорстокості. У Каддафі диктатура була доведена до абсолюту: його режим навіть не піддається прямому порівнянню з путінським. Каддафі був значно жорсткішим і страшнішим — у нього репресії відбувалися відкрито, страти транслювалися на телебаченні.

Путін натомість намагається імітувати "демократичні стандарти".

"Це виглядає комічно, але певна різниця є: у сучасній Росії людей не страчують публічно — їх ліквідують приховано, "без шуму". У цьому і полягає одна з головних відмінностей: обидва режими репресивні, але Каддафі робив це демонстративно, а Путін — під прикриттям ілюзії законності", — пояснює Фокусу Рейтерович.

Втім, у них є спільна риса, характерна для всіх подібних систем. Вони виглядають монолітними, нерухомими, ніби вічними. Але потім, у якийсь момент, розсипаються — миттєво, без шансів на відновлення. І все тому, що ці конструкції не мають реальної міцності: вони тримаються на страху, а страх не може бути вічним.

"Можна уявити умовний палацовий переворот у Росії — це виглядає реалістично. Але поки важко уявити те, чого хотілося б більшості українців: історію, у якій Путіна дістають із колектора, а розлючені громадяни чинять над ним суд. Такий сценарій, на жаль, не виглядає можливим", — вважає політолог.

Російська політична культура і суспільна інерція такі, що навіть якщо режим і впаде, то не через революцію. Якщо в Росії й станеться зміна влади, то це, найімовірніше, буде "історія про тривалу хворобу", після якої "наш дорогий Володимир Володимирович мирно помер". Точно так само, як це сталося зі Сталіним у 1953 році.

Тоді теж існували різні версії — вбили його чи ні. Але зрозуміло одне: коли йому потрібно було надати допомогу, її просто не надали. Це виглядало як змова мовчання з боку найближчого оточення. Імовірно, у випадку Путіна все може відбутися за схожим сценарієм: змова тиші, відсутність допомоги, офіційне повідомлення про "природну смерть".

"В межах російського політичного мислення важко уявити масову революцію, громадянську війну чи втечу Путіна з Кремля. Він може втратити владу, але, швидше за все, це станеться лише тоді, коли він втратить життя. Саме так, раптово.

І навіть після цього створений ним режим може ще певний час зберігатися. Путін мутував систему під себе, але вона стала надто інертною, щоб упасти одразу", — продовжує Рейтерович.

Ба більше, на думку експерта, Путіна доречніше порівнювати не з Каддафі, а зі Сталіним. Бо після смерті диктатора в Росії, ймовірно, діятиме своєрідне "політбюро" — тіньова рада з його оточення, яка формально візьме кермо влади у свої руки. Таке "політбюро" вже існує й нині, просто діє непублічно, намагаючись передбачати майбутнє — на відміну від сталінських часів, коли всі жили одним днем і боялися навіть думати про "після".

"Саме тому паралель між Путіним і Сталіним — точніша. І, можливо, він помре так само як Сталін: лежачи на підлозі свого кабінету, добу без допомоги, поки ніхто не насмілиться зайти. А потім просто скажуть: "Вік уже немаленький, сталося те, що мало статися". І на цьому все. Так закінчуються диктатури, які здавалися вічними — не вибухом, а тишею", — резюмує Рейтерович.

Раніше Фокус розповідав про найпоширеніші чутки навколо Володимира Путіна — ті самі, які Кремль і сам допоміг створити.