Не "чужа трагедія": як Голокост відбувався на українській землі

Сьогодні світ згадує одну з найтемніших сторінок людської історії — Голокост. Це не просто дата в календарі й не формальний ритуал пам'яті. Це нагадування про злочин, який був системним, раціонально спланованим і здійсненим у центрі цивілізованої Європи двадцятого століття. Про трагедію, масштаб якої досі важко осмислити — і ще важче прийняти.

Голокост став символом абсолютного зла, де держава перетворила знищення людей на індустрію, а мільйони були вбиті не за вчинки, а за походження. За даними Організації Об'єднаних Націй, жертвами нацистської політики геноциду стали приблизно шість мільйонів євреїв, а також роми, люди з інвалідністю, політичні в’язні та інші групи, яких нацистський режим визнав "небажаними".

Дата 27 січня обрана невипадково: саме цього дня 1945 року війська антигітлерівської коаліції звільнили нацистський табір смерті Аушвіц-Біркенау. У 2005 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про встановлення Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту, закликавши держави світу не лише вшановувати загиблих, а й активно протидіяти запереченню та спотворенню історії.

Як працювала система знищення: від маркування до депортацій

Голокост не починався з газових камер і масових розстрілів. Він починався з обліку, сегрегації та позбавлення прав. Нацистський режим крок за кроком створював систему, у якій євреїв спочатку виокремлювали із суспільства, а вже потім — фізично знищували.

Першим етапом стало ідентифікування. У Німеччині та на окупованих територіях євреїв зобов'язували носити жовту зірку Давида або інші впізнавальні знаки. Це робило людину миттєво видимою — і вразливою. Маркування мало не лише символічне значення: воно спрощувало контроль, доноси, арешти й масові облави.

Система маркування стала ключовим елементом політики ізоляції: євреїв усували з державної служби, забороняли навчання, обмежували пересування та доступ до медицини й продовольства.

Гетто як проміжний етап смерті

Наступним кроком стали гетто — примусово створені райони, куди зганяли єврейське населення. Найвідомішими були Варшавське, Лодзинське, Краківське гетто, але подібні зони існували по всій окупованій Європі.

У гетто панували голод, антисанітарія та хвороби. Людей свідомо утримували в умовах, що призводили до масової смертності ще до депортацій. За оцінками істориків, у деяких гетто щомісяця помирали тисячі людей — без жодного пострілу.

Як зазначає United States Holocaust Memorial Museum, гетто не були кінцевою метою — вони виконували функцію "резервуарів" для майбутнього знищення, спрощуючи логістику депортацій до таборів смерті.

Табори: чи всі вони були однаковими

Поширений міф — що всі нацистські табори були таборами смерті. Насправді система була складнішою і цинічнішою.

Існували:

• концтабори (Дахау, Бухенвальд) — для примусової праці;
• транзитні табори — пункти збору перед депортацією;
• табори знищення (Аушвіц-Біркенау, Треблінка, Собібор, Белжець), створені виключно для масового вбивства.

У таборах знищення прибулих відразу сортували: більшість — жінки, діти, літні люди — прямували безпосередньо до газових камер. Лише невелику частину залишали для тимчасової праці.

За даними ООН, саме промисловий характер убивств — використання газу, крематоріїв, обліку тіл — зробив Голокост безпрецедентним злочином у світовій історії.

Нацистська політика знищення ґрунтувалася не на військовій логіці, а на расистській ідеології. Євреїв проголосили "расовою загрозою", відповідальною за поразку Німеччини у Першій світовій війні, економічні кризи та "моральний занепад".

Ця пропаганда системно поширювалася через освіту, пресу, кіно та псевдонаукові дослідження. Як підкреслює Яд Вашем, дегуманізація була необхідною умовою для масового вбивства: суспільство мали переконати, що жертви — не люди.

Саме тому Голокост став не лише злочином режиму, а й тестом для суспільств, які або опиралися, або мовчали.

Голокост в Україні: знищення без таборів

Для України Голокост має особливо трагічний вимір. Саме тут масові вбивства часто відбувалися без концтаборів, просто неба — у ярах, лісах, на околицях міст і сіл. Історики називають це явище "Голокостом кулею".

Яд Вашем вказує, що на території сучасної України було вбито понад 1,5 мільйона євреїв. Одним із найвідоміших і водночас найстрашніших символів цього злочину став Бабин Яр у Києві, де у вересні 1941 року за два дні було розстріляно понад 33 тисячі євреїв.

Масові страти відбувалися у Львові, Харкові, Одесі, Кам`янці-Подільському, Чернівцях, Рівному та сотнях менших населених пунктів. Цілі громади зникали з мапи за лічені дні. Українські євреї стали жертвами нацистської політики знищення так само як і євреї Західної Європи, але часто — без свідків, без документів, без могил.

Водночас саме на українських землях тисячі людей, ризикуючи власним життям, рятували євреїв. Україна входить до числа країн з найбільшою кількістю Праведників народів світу — людей, які допомагали переслідуваним, усвідомлюючи смертельну небезпеку.

Україна приєдналася до міжнародної практики вшанування пам'яті жертв Голокосту у 2012 році, коли 27 січня було офіційно визначено днем пам'яті на державному рівні. Відтоді ця дата відзначається на загальнонаціональному рівні — із пам'ятними заходами, освітніми програмами та офіційними зверненнями.

У своїй політиці національної пам'яті Україна поступово інтегрує тему Голокосту як частину власної історії — не "чужої трагедії", а злочину, що відбувався на цій землі й торкнувся мільйонів громадян тодішньої України.

Важливу роль у цьому процесі відіграють освітні та меморіальні ініціативи, зокрема діяльність Українського інституту національної пам'яті, а також співпраця з міжнародними дослідницькими центрами та музеями пам'яті.

Пам'ять про Голокост — це не лише про минуле. Це про теперішнє і майбутнє. Заперечення, применшення або "втома від історії" завжди відкривають шлях до повторення злочинів — у нових формах, під новими гаслами.

Голокост показав, до чого призводять дегуманізація, мова ненависті й мовчазна згода суспільства. І саме тому його пам'ять є особливо актуальною в часи, коли війна знову повернулася, а злочини проти цивільного населення знову потребують фіксації, розслідування й осмислення.

Пам'ятаючи жертв Голокосту, ми не лише віддаємо шану загиблим. Ми підтверджуємо принцип: жоден злочин проти людяності не має терміну давності, а правда — навіть болісна — є єдиною основою для справжньої безпеки й справедливості.