Ланцюг, стара будка і життя без шансів: що не так із захистом тварин в Україні
В Україні люблять говорити про європейські стандарти захисту тварин і регулярно звітують про нові реформи. Але поки в новинах — заборони й гучні заяви, у дворах по всій країні собаки все так само живуть на ланцюгах — без належного догляду і без шансів на зміну. Фокус розбирався, чому закони існують, а реального захисту досі немає.
Сьогодні, 19 квітня відзначають День власників домашніх тварин. В Україні ж це радше привід не для святкування, а для незручних запитань. Бо поки одні купують корм і записують собак до грумерів, інші — досі тримають їх на короткому ланцюгу без води й укриття. І головне питання — не чому це відбувається, а чому держава, маючи закони, досі не може це змінити. Фокус розбирався, що не так із системою захисту тварин в Україні.
Собака на ланцюгу — це не виняток, а норма?
У будь-якому українському селі або на околиці міста це легко побачити: двір, стара будка, собака на ланцюгу довжиною кілька метрів. Іноді без води. Іноді без укриття. Іноді — взагалі без шансів.
Це не окремі випадки. Це система.
І саме під цю реальність держава зараз намагається підлаштувати законодавство — замість того, щоб змінити саму реальність.
З 1 березня 2026 року в Україні набув чинності новий закон про ветеринарну медицину та благополуччя тварин. Він охоплює одразу кілька сфер: від ветеринарної медицини до умов утримання тварин і контролю за препаратами.
Ключові нововведення:
- електронні рецепти на ветпрепарати
- облік лікування тварин
- ідентифікація (мікрочипи, реєстри)
- нові вимоги до утримання
На папері — системна реформа. У реальності — поки що фрагментарні зміни.
Законотворці подають це як великий крок до Європи, але якщо придивитися — він не ламає систему. Він її лише трохи підправляє.
Ланцюг дозволено — просто довший
Один із найгучніших міфів останніх місяців — що в Україні нібито заборонили тримати собак на прив'язі. Насправді — ні.
Закон не забороняє прив'язь повністю. Він лише встановлює умови:
- мінімальна довжина — 20 метрів;
- обов'язкова будка або укриття;
- заборона тримати під сонцем або морозом без захисту;
- заборона прив’язувати до транспорту.
Тобто якщо раніше собака сиділа на короткому ланцюгу — тепер вона має сидіти на довшому. Фактично держава легалізувала практику, яка в ЄС давно вважається неприйнятною.
"Коли ми бачимо ці норми, здається, що це прогрес. Але якщо чесно — це косметика. Бо в Європі питання стоїть інакше: чи можна взагалі тримати собаку на ланцюгу. У нас — як правильно це робити", — каже Фокусу зооволонтерка Ірина Савчук.
Крім того, найбільша проблема — не відсутність законів, а відсутність відповідальності. Поліція не реагує, штрафи мізерні, а довести жорстоке поводження — майже неможливо. Тому навіть якщо і є заборона — її все одно ігноруватимуть.
Цифровізація без системи
Інша частина реформи — цифрова.
В Україні впроваджують:
- електронні ветпаспорти;
- реєстри тварин;
- електронні рецепти.
Це виглядає як крок до європейської моделі. Але є нюанс: система ще не готова.
Проблеми, про які говорять експерти:
- відсутність повноцінної ІТ-інфраструктури;
- неготовність ветеринарів;
- затримки з підзаконними актами;
- складності з реєстрацією препаратів.
У результаті частина норм просто не працює або працює формально.
Зооволонтерка нагадує, що минулого року у Києві запустили сервіс реєстрації домашніх тварин у Центрах надання адміністративних послуг.
"Формально мета правильна — створити єдиний облік тварин, знайти власника у разі втрати, контролювати вакцинацію та зменшити кількість безпритульних. Проте на практиці виникли проблеми", — продовжує Савчук.
По-перше — це не обов'язково, а без обов'язковості система не працює як реєстр, а лише як добровільна база.
По-друге — немає інтеграції. Реєстрація в ЦНАП — це локальна ініціатива, яка не завжди синхронізована з національними базами або ветеринарною системою.
По-третє — немає відповідальності. Нереєстрація тварини не має реальних наслідків.
"Реєстрація — це нормально, але вона працює тільки тоді, коли є обов'язковість і контроль. У Європі це система: чип — база — штраф. У нас це поки що опція. А опція нічого не змінює", — вважає волонтерка.
Закон про ветмедицину — що з ним не так?
Новий закон справді масштабний і тому, за словами експертів, виявився занадто складним, технічно неготовим і містить низку суперечностей, які можуть паралізувати роботу галузі.
Про це заявив заступник директора державного науково-дослідного інституту ветеринарних препаратів Юрій Косенко.
За його словами, одна з ключових проблем — сам підхід до закону. Документ фактично об'єднав одразу кілька різних сфер: здоров'я тварин, їхній добробут і обіг ветеринарних препаратів. У країнах ЄС ці напрями регулюються окремо, що робить систему більш зрозумілою і керованою.
В українській версії це призвело до зворотного ефекту — закон вийшов перевантаженим і складним у застосуванні.
Ще одна проблема — темпи впровадження. Закон набрав чинності фактично без повної підготовки підзаконної бази. У результаті частина механізмів просто не працює. Зокрема, наразі виникли серйозні труднощі з державною реєстрацією ветеринарних препаратів — через відсутність уповноважених установ і затверджених процедур.
Фактично це означає, що одна з ключових частин реформи — контроль за ветеринарними ліками — зависла в невизначеному стані.
Окремий блок проблем — правила використання ветеринарних препаратів. Частина положень або не відповідає практиці ЄС, або взагалі залишає "сіру зону". Наприклад, допускається реєстрація препаратів для експорту з речовин, які заборонені в Україні, а також використання незареєстрованих засобів для декоративних тварин.
Це, за словами фахівців, створює ризики як для ринку, так і для контролю за якістю лікування.
Крім того, закон недостатньо чітко регулює обіг ветеринарних препаратів, механізми взаємного визнання реєстрацій та навіть містить термінологічні неточності.
Усе це в комплексі формує ситуацію, коли документ, який мав стати основою реформи, поки що більше створює запитання, ніж дає відповіді.
Ще закон, який "вже діє"… але тільки в новинах
Окрема історія — законопроєкт про посилення захисту тварин, який активно обговорювали на початку 2026 року. Саме він створив ілюзію, що правила в Україні різко стали жорсткішими.
Йдеться про законопроєкт №11328, який Верховна Рада підтримала в першому читанні. Документ справді виглядає значно радикальніше за чинні норми — і вперше намагається системно врегулювати те, що роками залишалося "сірою зоною".
Серед ключових положень:
- заборона залишати тварин напризволяще (тобто фактично — криміналізація ситуацій, коли тварину просто викидають на вулицю);
- обмеження безконтрольного розведення (зокрема поза офіційними розплідниками або без дотримання правил);
- регулювання використання тварин у рекламі, розвагах і фотопослугах;
- заборона нелікувальних операцій (наприклад, купірування хвостів і вух "для краси");
- окремі норми, спрямовані на боротьбу з явищем догхантерів.
Тобто це вже не про "довший ланцюг", а про реальну зміну підходу: від формального захисту — до відповідальності власника.
Але є ключове "але": цей закон не ухвалений.
Він пройшов лише перше читання. А отже усі ці норми — не діють.
І тут виникає типова для України ситуація, яка повторюється з року в рік.
Після гучних заголовків і заяв депутатів у медіа формується відчуття, що "все вже заборонили". Але на практиці — нічого не змінилося. Оголошення "віддам цуценят у добрі руки" як були, так і є. "Домашні розплідники" без контролю як працювали, так і працюють.
Тварин як викидали, так і викидають.
Не ланцюг, а кримінал: як насправді треба захищати тварин
Коли в Україні говорять про "європейські стандарти" захисту тварин, зазвичай мають на увазі красиві формулювання — гуманність, добробут, відповідальність.
Але в Європі це не про слова. Це про правила, які реально змінюють життя тварини й карають власника.
Бо головна різниця між Україною і ЄС не в тому, що там більше законів. А в тому, що там ці закони працюють як система.
Один із базових принципів у ЄС — тварина не може існувати "поза системою".
Нові правила, погоджені на рівні Євросоюзу, прямо передбачають: обов'язкове мікрочипування всіх собак і котів, внесення їх у єдині бази даних, контроль розведення і продажу.
Це означає просту річ: якщо ти викинув тварину — тебе знайдуть, і штраф буде великим і головне обов'язковим.
Ще один показовий момент — утримання собак. У багатьох країнах ЄС правила значно жорсткіші, ніж в Україні.
Наприклад:
- у Швеції собаку можна прив'язати не більше ніж на 2 години на день;
- у Німеччині діють обмеження або фактичні заборони на тривале утримання на прив'язі, особливо якщо це завдає страждань;
- у частині країн Європи (Австрія, Німеччина, Швеція) прив'язь фактично прирівнюється до жорстокого поводження
У деяких країнах ЄС вимоги доходять до рівня, який в Україні здається радикальним. Наприклад, у Німеччині власників зобов'язують вигулювати собак щонайменше двічі на день. Це не рекомендація. Це норма, яку можуть перевірити.
І тут ключове — підхід: держава регулює не тільки жорстокість, а і якість життя тварини.
А в Україні тим часом з'являються лише гучні заголовки в новинах — і майже нуль реального захисту тварин.
Бо зрештою все зводиться до простого правила: "Про рівень цивілізованості суспільства судять за тим, як воно поводиться з тваринами".
І поки ця формула не працює в реальності — жоден "європейський" закон не зробить Україну ближчою до Європи.