Героя дали, Героя забрали: найгучніші історії відмов від нагороди та позбавлення звання

У цей день, 23 серпня 1998 року в Україні з'явилася найвища відзнака держави — "Герой України". За майже три десятиліття її отримували військові, науковці, спортсмени, артисти, директори великих підприємств і політики. Для одних Золота Зірка стала визнанням справжнього подвигу, для інших орден Держави — нагородою за професійні досягнення. Але історія звання має й інший, значно менш парадний бік: були люди, які самі не захотіли ставати Героями України, а були й ті, кого держава через роки вирішила цього статусу позбавити.

Причини відмов теж були різними. Хтось не хотів приймати нагороду від конкретної влади, хтось вважав, що держава занадто легко роздає найвище звання, а хтось не міг погодитися стати Героєм, поки його загиблих побратимів ця сама держава не визнавала борцями за незалежність. Іронія полягає в тому, що минули роки — і частину тих, поруч із ким вони не хотіли опинитися в одному нагородному списку, Україна сама почала з нього викреслювати.

Фокус розповідає, хто принципово відмовився від звання Героя України, кого його згодом позбавили та як за 28 років змінилося саме уявлення про те, кого держава називає своїм Героєм.

Відзнака, якої Україна не мала сім років

На момент проголошення незалежності власного найвищого звання на кшталт радянського Героя Радянського Союзу Україна не створила. Ситуація змінилася 23 серпня 1998 року, коли президент Леонід Кучма підписав указ №944/98 "Про встановлення відзнаки Президента України "Герой України". Документ передбачав два ордени: "Золоту Зірку" — за здійснення визначного геройського вчинку та орден Держави — за визначні трудові досягнення.

Юридично спочатку йшлося саме про відзнаку президента. Після ухвалення у 2000 році закону "Про державні нагороди України" Герой України отримав статус найвищого звання, а у 2002 році Кучма окремим указом затвердив його статут.

Першим Героєм України став президент Національної академії наук Борис Патон. Наприкінці 1998 року він отримав звання з врученням ордена Держави. Першим же кавалером "Золотої Зірки" став льотчик-випробувач Олександр Галуненко, який встановив сотні світових авіаційних рекордів.

Від самого початку таким чином під одним званням опинилися дві дуже різні категорії людей: ті, кого нагороджували за особистий героїзм, і ті, чиї заслуги держава визнавала визначними в науці, економіці, культурі, спорті чи промисловості. Згодом саме ця широта трактування не раз ставала приводом для суперечок навколо того, хто насправді повинен називатися Героєм України.

І перша гучна відмова не змусила себе довго чекати.

"Не можу бути Героєм, поки не визнані мої побратими": Василь Кук

У 2002 році від звання Героя України відмовився чоловік, біографія якого, здавалося б, сама підштовхувала державу до такого нагородження. Василь Кук був останнім головнокомандувачем Української повстанської армії — після загибелі Романа Шухевича саме він очолив підпілля ОУН та УПА.

Але пропозицію стати Героєм України Кук не прийняв.

Причина була не в особистій неприязні до нагород. Для нього питання полягало в іншому: як командир може прийняти найвище звання незалежної України, якщо держава при цьому не визнає армію, якою він командував, визвольною, а його побратимів — учасниками боротьби за незалежність.

Український інститут національної пам'яті зазначає, що Кук відмовився приймати звання від Леоніда Кучми саме тому, що УПА на державному рівні не була визнана визвольною армією.

Сам Кук через кілька років говорив про це ще простіше. В одному зі своїх останніх інтерв'ю, коли журналіст запитав його про нагороди, колишній командир УПА відповів: "У мене немає орденів". У примітці до інтерв'ю "Історична правда" нагадує: у 2002 році він відмовився від звання Героя України.

Його позиція була принциповою: він не хотів отримувати персональне визнання окремо від людей, разом із якими воював.

На той момент це питання залишалося для держави політично токсичним. Повноцінне законодавче визнання учасників УПА борцями за незалежність України відбулося значно пізніше — вже після смерті Кука. Він помер у вересні 2007 року, так і не ставши Героєм України.

І в цьому є певний історичний парадокс. Останній командир УПА відмовився від найвищого звання незалежної держави тому, що ця держава ще не була готова офіційно визнати боротьбу армії, якою він командував.

"Політичної біжутерії не ношу": як Ліна Костенко відмовила Ющенку

Історія Ліни Костенко — мабуть, найвідоміший випадок відмови від звання Героя України. Причому її ставлення до державних регалій проявилося ще за кілька років до того, як найвищу нагороду їй запропонував Віктор Ющенко.

У 2000 році, до 70-річчя поетеси, президент Кучма нагородив її орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. На церемонію Костенко не пішла. Як пише Український інститут національної пам'яті, на запрошення вона відповіла коротко: "Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна".

Через кілька років влада змінилася, але ставлення Костенко до таких знаків уваги — ні.

За президентства Ющенка поетесу вирішили представити вже до найвищого звання держави — Героя України. І цього разу справа дійшла навіть до особистої зустрічі з президентом.

Колишня прессекретарка Ющенка Ірина Геращенко згадувала, як вони разом приїхали до квартири Костенко. Спочатку поетеса навіть не відчиняла двері. Після того як президент особисто представився, вона все ж впустила гостей. Однак від звання Героя України відмовилася категорично. Саме тоді, за спогадами Геращенко, і прозвучала фраза, яка згодом стала крилатою: "Політичної біжутерії не ношу".

При цьому було б неправильно говорити, що Костенко взагалі не визнає нагород як таких. У липні 2022 року вона прийняла французький орден Почесного легіону — найвищу державну відзнаку Франції. Нагороду їй особисто вручив тодішній посол Франції в Україні Етьєн де Понсен. На церемонії Костенко назвала відзнаку несподіванкою і говорила про свою любов до Франції.

Тож її знаменита "політична біжутерія" була, схоже, не відмовою від будь-якого суспільного визнання. Радше — від небажання дозволяти українській владі перетворювати нагороди на частину політичного ритуалу.

І саме тому історія Костенко так добре пережила свій час. Президент, який хотів вручити їй найвище звання, давно залишив посаду, політична епоха змінилася кілька разів, а її кілька слів про "біжутерію" досі згадують щоразу, коли в Україні виникає чергова суперечка про те, кому і за що держава роздає свої найвищі нагороди.

"Не хочу ставати в один ряд": чому Мирослав Маринович зупинив нагородження

Історія Мирослава Мариновича відрізняється і від Василя Кука, і від Ліни Костенко. Він не заперечував значення державних нагород і не приховував, що звання Героя України було б для нього почесним. Але саме тому, за його словами, не хотів отримувати його в той момент, коли найвища відзнака держави дедалі більше перетворювалася на інструмент політичного компромісу.

У листопаді 2008 року Маринович, правозахисник, дисидент, співзасновник Української Гельсінської групи та на той момент проректор Українського католицького університету, дізнався, що готуються документи на присвоєння йому звання Героя України. Замість того щоб чекати президентського указу, він звернувся до керівництва Львівщини та УКУ з проханням зупинити процес подання нагородних документів. Повний текст його відкритого листа тоді оприлюднив "Гал-Інфо".

Причому Маринович відразу відкинув найпростішу версію — що справа у неприязні до Віктора Ющенка. Навпаки, він прямо писав, що отримати найвищу нагороду своєї держави було б для нього "надзвичайно почесно і приємно". За два роки до цього Маринович уже прийняв із рук Ющенка орден "За мужність" I ступеня і пояснював, що поважає президента за збереження атмосфери свободи, яка дозволяє громадянам критикувати саму владу.

Проблема була в іншому.

Маринович вважав серйозною помилкою те, що державні нагороди почали використовувати як засіб досягнення політичних компромісів. У своєму листі він згадував інших людей, які раніше відмовлялися від державного визнання, зокрема Ліну Костенко, Леоніда Плюща та Євгена Сверстюка, і наголошував: нагороди не повинні ставати частиною політичного торгу.

Найжорсткіше прозвучала інша його теза: Маринович не хотів опинитися "в один ряд з особами", яких сам не вважав гідними такого відзначення. На його переконання, державні нагороди повинні вручати передусім за мужність і самопожертву заради країни, а не просто за успішний бізнес.

І контекст тієї заяви справді був промовистим. Лише за кілька місяців до цього, у серпні 2008 року, Ющенко присвоїв звання Героя України з орденом Держави підприємцю Юрію Косюку — голові правління "Миронівського хлібопродукту". Того ж дня звання отримали також керівники аграрних підприємств, композитор Мирослав Скорик і акторка Ніла Крюкова.

Саме в ті роки звання Героя України особливо часто давали не за геройський вчинок, а разом з орденом Держави — за трудові та професійні досягнення. У одному списку могли опинитися дисиденти, митці, науковці, директори підприємств і великі бізнесмени. Формально закон це дозволяв. Але питання, чи однаково сприймається слово "герой" у всіх цих випадках, дедалі частіше виходило за межі юридичних формулювань.

Маринович якраз і відмовився брати участь у цій системі.

Його випадок особливо важливий для нашої історії ще й тому, що він майже напряму пояснює, звідки згодом узялася суспільна вимога переглянути старі нагородження. У 2008 році дисидент говорив, що не хоче стояти поруч із людьми, яких вважає негідними найвищої державної відзнаки. Через півтора десятиліття Україна сама почне вирішувати, хто з колишніх Героїв більше не має права носити це звання.

Від Героя України до підозри в роботі на Росію: історія В'ячеслава Богуслаєва

Якщо у випадку Мариновича держава так і не встигла вручити найвище звання, то історія В'ячеслава Богуслаєва розвивалася у протилежному напрямку. Він був Героєм України понад два десятиліття — а потім втратив і це звання, і всі інші державні нагороди.

Богуслаєв отримав звання Героя України ще 19 січня 2000 року, за президентства Леоніда Кучми. На той момент він очолював запорізьку "Мотор Січ" і був одним із найвідоміших керівників української промисловості. Йому вручили орден Держави — не за військовий подвиг, а, як ішлося у формулюванні нагородження, за визначні заслуги перед Українською державою у розвитку вітчизняного машинобудування.

Пізніше нагород у Богуслаєва ставало тільки більше. У різні роки він отримав три ступені ордена князя Ярослава Мудрого, ордени "За заслуги" та інші відзнаки. У 2013 році Янукович нагородив його орденом Ярослава Мудрого III ступеня — відповідний указ досі є в архіві Офісу президента.

За два десятиліття Богуслаєв пройшов шлях від керівника одного з флагманів українського авіабудування до народного депутата кількох скликань. І саме тому те, що сталося після початку повномасштабної війни, виглядало особливо контрастно.

У жовтні 2022 року СБУ затримала Богуслаєва. Слідство заявило, що керівництво "Мотор Січі" налагодило незаконні поставки українських авіадвигунів до Росії. За версією правоохоронців, ці двигуни використовувалися на російських бойових гелікоптерах, зокрема Мі-8, Ка-52 та Мі-28, які РФ застосовувала у війні проти України. Сам Богуслаєв у кримінальному провадженні має статус обвинуваченого, а остаточну оцінку його вини має дати суд.

А вже у квітні 2023 року Рада національної безпеки і оборони запровадила проти нього санкції. В офіційному додатку до рішення РНБО навпроти прізвища Богуслаєва окремим пунктом зазначено "позбавлення державних нагород України, інших форм відзначення".

Таким чином Богуслаєв втратив і звання Героя України з орденом Держави, яке носив із 2000 року. РБК-Україна, аналізуючи подальші зміни законодавства про державні нагороди, прямо називало його одним із прикладів Героя України, якого рішенням РНБО позбавили всіх державних відзнак.

Левко Лук'яненко: відмовив Кучмі, але прийняв Героя від Ющенка

До історії тих, хто не захотів приймати найвище державне звання, варто додати ще одне ім'я — Левка Лук'яненка. Щоправда, його випадок особливий: від самого звання Героя України він не відмовлявся назавжди. Він відмовився приймати його від Леоніда Кучми, а через кілька років погодився отримати з рук Віктора Ющенка.

Це був не жест заради ефекту. Лук'яненко — радянський політв'язень, дисидент, один із засновників Української Гельсінської групи й автор тексту Акта проголошення незалежності України — провів у радянських тюрмах і таборах понад два десятиліття. Свого часу його навіть засудили до розстрілу, який пізніше замінили ув’язненням.

Сам Лук'яненко через роки пояснював свою позицію досить прямо: нагороди від Кучми він принципово не приймав, оскільки вважав його політику руйнівною для України.

Те, що Лук'яненку справді пропонували найвище звання ще за попереднього президента, підтверджували й у Верховній Раді. У стенограмі парламентського засідання від 22 квітня 2005 року один із депутатів, вітаючи Лук’яненка з нагородою, прямо зазначив, що той раніше "відмовився від того, що його хотів зробити Героєм України попередній Президент", але прийняв нагороду від Ющенка.

Після Помаранчевої революції ситуація змінилася. 19 квітня 2005 року Віктор Ющенко присвоїв Левку Лук'яненку звання Героя України. Цього разу він нагороду прийняв.

Пізніше Лук'яненко не приховував, що особа президента для нього мала значення. Але цікавіше інше: навіть отримавши найвище звання, Лук’яненко залишався дуже критичним до того, кому ще його роздає держава.

Він вважав, що поняття "герой" передбачає не просто професійний успіх чи високу посаду, а ризик, жертву і готовність страждати заради держави. Лук’яненко казав, що за роки незалежності інститут державних нагород був дискредитований. Він дивувався, чому звання Героя отримують люди, заслуги яких полягають насамперед у роботі на керівних посадах або успішному бізнесі.

Ще один Лук'яненко: Герой України, який опинився під санкціями

Ще один показовий випадок — Володимир Лук'яненко, багаторічний керівник Сумського машинобудівного науково-виробничого об'єднання імені Фрунзе. Як і Богуслаєв, він належав до тієї категорії Героїв України, яких у 2000-х нагороджували не за військовий подвиг, а за успіхи у великій промисловості.

Звання Героя України Лук'яненко отримав 26 лютого 2004 року від Кучми. В офіційному указі президента №231/2004 йшлося про його "визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку вітчизняного машинобудування", впровадження нових форм господарювання та освоєння нових видів продукції. Разом зі званням йому вручили орден Держави.

На той момент Лук'яненко був одним із найвпливовіших промисловців Сумщини. Підприємство, яке він очолював, спеціалізувалося, зокрема, на обладнанні для нафтогазової галузі й багато років було тісно пов'язане з ринками колишнього СРСР, передусім російським.

Майже через два десятиліття ця біографія отримала зовсім інше продовження.

12 травня 2023 року Володимир Зеленський увів у дію рішення РНБО про санкції проти Лук'яненка. В офіційних документах він зазначений одночасно як громадянин України та громадянин Російської Федерації. До нього застосували широкий перелік обмежень на десять років — від блокування активів до заборони передавання технологій. Серед санкцій окремим пунктом було прописано і позбавлення державних нагород України та інших форм відзначення.

Таким чином, звання Героя України, яке Лук’яненко отримав у 2004 році разом з орденом Держави, він втратив у 2023-му.

І тут знову повторюється характерна для старої нагородної системи історія. Держава свого часу бачила у великому промисловцеві людину, чиї заслуги були настільки значними, що заслуговували на найвище звання країни. Через 19 років та сама держава внесла його до санкційного списку і забрала власні нагороди.

Причому Лук'яненко — особливо цікавий приклад ще й тому, що його кар'єра була тісно пов'язана не лише з незалежною Україною. У радянські часи він був міністром хімічного і нафтового машинобудування СРСР, а ще у 1985 році отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Тобто у його біографії встигли з'явитися найвищі відзнаки двох різних державних систем.

Два Бойки — дві втрачені нагороди

У списку тих, хто втратив звання Героя України, є одразу два Бойки — Юрій та Микола. Вони не родичі й отримували нагороди за зовсім різні заслуги, але обох держава згодом вирішила викреслити зі списку нагороджених.

Юрій Бойко став Героєм України 22 серпня 2004 року. Леонід Кучма нагородив тодішнього голову "Нафтогазу" орденом Держави "за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку паливно-енергетичного комплексу".

Після початку повномасштабної війни статус Бойка неодноразово ставав предметом публічних суперечок. Ще у 2022 році петиція з вимогою позбавити колишнього співголову ОПЗЖ звання Героя України набрала необхідні 25 тисяч голосів, однак тоді президент відповів, що для такого рішення бракує передбачених законом підстав.

Зрештою це сталося 19 січня 2025 року. Володимир Зеленський увів у дію рішення РНБО про санкції, яким Бойка позбавили державних нагород. Він втратив насамперед звання Героя України, а також орден Ярослава Мудрого V ступеня та орден "За заслуги" III ступеня. При цьому активи політика цим рішенням не блокували.

Інший Бойко — Микола, який майже 30 років очолював кримську "Масандру". У 2009 році Ющенко присвоїв йому звання Героя України з орденом Держави "за визначні особисті заслуги перед Україною у збереженні та примноженні кращих традицій вітчизняного виноградарства та виноробства". Це прямо зазначено в указі №633/2009.

Після окупації Криму Микола Бойко залишився на півострові. Уже в санкційних документах РНБО він фігурував як директор "Масандри", а серед застосованих до нього заходів було зазначено позбавлення державних нагород України та інших форм відзначення. Відповідний пункт міститься в офіційному санкційному переліку.

Щоправда, саме з Миколою Бойком тривалий час існувала юридична колізія. Крим.Реалії звертали увагу, що санкційне рішення про позбавлення було підписане, однак за тодішнім законодавством для фактичного позбавлення державної нагороди існувала проблема з необхідністю судового рішення.

Валентин Ландик: Герой України, якого позбавили нагород

Ще один колишній Герой України — промисловець і багаторічний народний депутат Валентин Ландик.

Звання він отримав 21 листопада 2006 року від Віктора Ющенка. В указі президента №989/2006 зазначалося, що Ландика нагороджують за заслуги у розвитку машинобудування, зміцнення економічного потенціалу країни та багаторічну громадсько-політичну діяльність. Разом зі званням йому вручили орден Держави.

Ландик був президентом групи NORD, кілька разів обирався народним депутатом і стояв біля витоків Партії регіонів. Він також був повним кавалером ордена "За заслуги".

Але 22 листопада 2024 року Володимир Зеленський увів у дію рішення РНБО про санкції та позбавлення державних нагород 34 осіб. Серед них був і Ландик. Він втратив звання Героя України та інші державні відзнаки, а до самого Ландика застосували максимальний пакет санкцій.

Як Україна навчилася забирати свої найвищі нагороди

Історії Богуслаєва, Лук'яненка, двох Бойків і Ландика об'єднує одна важлива деталь: ще донедавна позбавити людину звання Героя України було значно складніше, ніж його присвоїти.

Тривалий час закон фактично прив'язував позбавлення державних нагород до обвинувального вироку суду за тяжкий злочин. Через це навіть люди, які після 2014 року опинилися на боці Росії, могли роками формально залишатися кавалерами українських відзнак.

Ситуація змінилася у 2024 році. Верховна Рада ухвалила закон, який дозволив позбавляти державних нагород осіб, щодо яких застосована санкція у вигляді такого позбавлення. Після підпису президента новий механізм почали використовувати на практиці.

Водночас навіть після всіх переглядів питання про те, хто має право залишатися Героєм України, не зникло. У 2026 році дискусії продовжилися навколо окремих нагороджених, зокрема Сергія Бубки. У серпні 2026 року, суспільні претензії до окремих кавалерів звання залишаються, хоча самі по собі репутаційні скандали ще не означають автоматичного позбавлення нагороди.

За майже три десятиліття змінився і сам образ Героя України. У 2000-х це міг бути директор заводу, великий бізнесмен, науковець, спортсмен чи артист. Після 2014 року, а особливо після початку повномасштабної війни, звання дедалі більше асоціюється передусім із військовими, особистим подвигом і часто — з посмертною нагородою "Золота Зірка".

І тут історія ніби замкнулася. Кук, Костенко та Маринович свого часу відмовлялися від найвищого звання, бо мали претензії до того, як держава його розуміє і кому роздає. Через роки сама держава почала визнавати: частину старих нагороджень справді доводиться переглядати.

Можливо, саме війна остаточно повернула слову "герой" той зміст, якого йому так часто бракувало у мирні роки.