Москва у вогні: хто та скільки разів залишав від міста попіл та чому Сагайдачний так і не спалив його

У цей день, 26 серпня 1382 року Москва знову стала згарищем. Війська хана Тохтамиша увірвалися до міста, влаштували різанину, пограбували його і підпалили. Для Москви це був далеко не перший подібний фінал — і точно не останній.

За різними історичними підрахунками, Москва щонайменше 13 разів згорала повністю або майже повністю. Причини були різні: інколи місто палало через звичайні великі пожежі, але в низці випадків вогонь був цілком рукотворним — його приносили війська, які доходили до Москви, брали її або билися просто на її вулицях.

Причому рахунок тут цікавий саме через деталі. Одні нападники справді залишали після себе попіл, інші доходили до самих московських мурів, але місто так і не брали. Серед останніх був і гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний із запорозькими козаками, які у 1618 році стояли біля Москви й брали участь у її штурмі.

Фокус розповідає про найгарячіші сторінки московської історії — хто перетворював місто на згарище і скільки разів це вдавалося.

1177-й: перше відоме спалення Москви

Перший відомий випадок, коли Москва згоріла не через випадкову пожежу, а після цілком конкретного військового походу, датується 1177 роком. Тоді до міста прийшов рязанський князь Гліб Ростиславич — і після його візиту від Москви фактично залишилося згарище.

Йшлося про чергову міжкнязівську війну на землях Північно-Східної Русі. Після загибелі Андрія Боголюбського там тривала боротьба за владу, в яку втрутилася Рязань. Восени 1177 року Гліб Ростиславич виступив проти Всеволода Юрійовича і дорогою атакував Москву.

Про наслідки літописець написав настільки прямо, що особливого простору для трактувань не залишив. Іпатіївський літопис повідомляє: "Глеб же на ту осень приеха на Москвь... и пожже город весь и села" — тобто Гліб прийшов до Москви і спалив усе місто разом із навколишніми селами.

Те саме літописне свідчення цитує історик Михайло Тихомиров у праці "Стародавня Москва. XII–XV століття": він зазначає, що рязанські князі напали на володіння Всеволода, а Москва як один із передових укріплених пунктів опинилася під ударом. Формулювання джерела знову однозначне — "пожже город весь и села".

Причому Москва того часу була невеликим укріпленим містом Північно-Східної Русі, тож і спалити її цілком було значно простіше, ніж у наступні століття. Але саме цей епізод відкриває довгий список випадків, коли місто доводилося фактично будувати заново.

Самому Глібу успіх у Москві, щоправда, довго святкувати не довелося. Вже невдовзі його військо було розбите Всеволодом, а князь потрапив у полон.

А Москва почала будуватися заново — до наступного великого знищення залишалося трохи більше шістдесяти років. Цього разу до неї прийде вже військо Батия.

1238-й: Батий бере Москву і залишає після себе згарище

Наступного разу Москва згоріла вже не через сварку сусідніх князів. На початку 1238 року до неї дійшло військо Батия — онука Чингісхана, який саме розгортав великий похід на землі Північно-Східної Русі.

Після розгрому Рязанського князівства монгольське військо рушило далі на північний захід. Москва опинилася просто на його шляху. Історик Михайло Тихомиров у праці "Древняя Москва. XII–XV вв." окремо описує цей епізод як розорення Москви татарами.

На той момент місто було невеликим укріпленим пунктом і довго стримувати монгольське військо не могло. У січні 1238 року його взяли після короткої облоги. За літописними свідченнями, князя Володимира Юрійовича захопили в полон, частину мешканців убили, а саме місто розграбували і спалили. Цю послідовність подій також наводять дослідження про монгольські завоювання XIII століття.

Цей епізод важливий ще й через масштаб того, що відбувалося навколо. Батий не проводив окрему операцію саме проти Москви — вона була лише одним із міст, через які прокотилася монгольська навала. Після неї удар пішов далі на Володимир та інші центри Північно-Східної Русі.

А далі монгольська навала рушила на захід і південь. Уже в 1239–1241 роках війська Батия атакували землі Русі, а 1240 року був захоплений і зруйнований Київ.

Для Москви ж результат 1238 року був простим: укріплення не врятували, місто взяли, пограбували й спалили.

1293-й: Дюденева рать знову бере Москву

Після Батия Москва отримала трохи більше пів століття перепочинку. А потім ординське військо повернулося — цього разу не через велике завоювання, а через чергову князівську сварку, до якої самі ж місцеві правителі запросили Орду.

У 1293 році на землі Північно-Східної Русі прийшла так звана Дюденева рать — військо ординського царевича Тудана, якого літописи називали Дюденем. Похід був пов'язаний із боротьбою між синами Олександра Невського — Андрієм та Дмитром. Андрій заручився підтримкою Орди, а наслідки цього союзу довелося розгрібати десяткам міст.

Історик Володимир Кучкін у дослідженні "Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X–XIV вв." пише, що Дюденева рать 1293 року стала однією з найбільших ординських каральних експедицій XIII століття. Під удар потрапили Володимир, Суздаль, Дмитров, Переяславль-Заліський та Москва.

Як саме впала Москва, докладніше описує історик Михайло Тихомиров. За його словами, війська Дюденя прийшли до міста від Переяславля-Заліського, обманули московського князя Данила Олександровича, після чого увірвалися всередину й розорили не лише саму Москву, а й навколишні села.

У пізніших історичних описах цей похід прямо називали ще одним спаленням Москви.

Тобто Москва вже втретє опинилася майже в тому самому сюжеті: князі сваряться між собою, кличуть на допомогу Орду, ординське військо приходить — а місто в підсумку знову лежить у руїнах.

Особливо іронічно, що для цього навіть не знадобилося нового монгольського завоювання. Цього разу Москву допомогли розорити внутрішні політичні розбірки.

1382-й: Тохтамиш пообіцяв Москві безпеку — і спалив її

За два роки до "палаючої дати" — 26 серпня 1382-го — Дмитро Донський переміг військо Мамая на Куликовому полі. Пізніше ця битва обросла міфом про майже звільнення Москви від Орди. Насправді ж незалежність виявилася дещо передчасною: хан Тохтамиш саме зміцнив свою владу в Золотій Орді й вирішив нагадати Московському князівству, кому воно досі мало підкорятися.

Як зазначає Енциклопедія історії України, похід Тохтамиша став каральною експедицією, яка завершилася облогою та спаленням Москви, а після цього панування Золотої Орди над Північно-Східною Руссю було відновлено.

Самого Дмитра Донського в місті на той момент уже не було — він виїхав збирати війська. Оборону Москви очолив князь Остей. 23 серпня Тохтамиш почав облогу, але швидкого результату не отримав: москвичі змогли відбити перший штурм.

Тоді хан вирішив, що якщо ворота не відкриваються силою, можна зробити так, щоб їх відкрили самі.

У його таборі перебували нижегородсько-суздальські княжичі Василь і Семен Дмитровичі. Вони запевнили містян, що Тохтамиш нібито не збирається карати Москву, а прийшов лише за Донським. Княжичі навіть присягнули на хресті, що в разі здачі хан не завдасть місту шкоди.

Москвичі повірили.

26 серпня ворота відкрили, а назустріч Тохтамишу вийшла делегація зі священнослужителями, князем Остеєм і дарами.

На цьому обіцянки закінчилися.

Остея та людей, які вийшли назустріч ординцям, убили, військо увірвалося до міста, почалося пограбування, а потім Москва зайнялася. Після відкриття воріт захисників перебили, а Москву розграбували і спалили.

1547-й: Москва згоріла сама — і винних швидко знайшли

Однією з найбільших катастроф стала пожежа в червні 1547 року. Москва на той момент залишалася переважно дерев'яною, щільно забудованою, а організованої пожежної служби фактично не існувало. Сильний вітер погнав полум'я від Арбату через місто до Кремля, Китай-города та Великого посаду.

Вогонь швидко перестав бути локальною пожежею. Горіли житлові квартали, царські палати, скарбниця, церкви. У Кремлі від високої температури почали вибухати запаси пороху. Про масштаби катастрофи свідчить і дослідження, присвячене московському мистецтву XVI століття: у літописній "Царственній книзі" пожежі присвятили одразу 15 мініатюр, а серед утраченого згадували коштовності та ікони Благовіщенського собору.

Навіть московський митрополит Макарій ледве вибрався з Кремля. Під час пожежі його спускали зі стіни Кремля, він отримав серйозні травми, але вижив.

А далі почалося найцікавіше: після пожежі Москві терміново знадобився винний.

Містом поповзли чутки, що до катастрофи причетна родина Глинських — родичі молодого Івана IV. І версія була цілком у дусі XVI століття: бабусю царя Анну Глинську звинуватили не в недбалості чи підпалі, а фактично в чаклунстві.

Серед москвичів поширилася історія, нібито Анна Глинська вирізала людські серця, варила їх у воді, а потім цією водою кропила місто, через що воно й загорілося.

Чутки швидко перетворилися на бунт. Один із Глинських, Юрій, намагався сховатися в Успенському соборі, але натовп витягнув його звідти й убив. Інший родич царя ледве уникнув тієї самої долі. Про те, що саме пожежа 1547 року стала поштовхом до виступу проти Глинських.

1571-й: Девлет-Гірей підпалив Москву — і вона згоріла за кілька годин

Наступного разу для масштабного московського згарища вже не знадобилися ні внутрішні чвари, ні випадкова іскра. У травні 1571 року до міста прийшов кримський хан Девлет I Гірей — і цього разу Москва горіла так швидко, що сучасники рахували не дні, а години.

Перед цим Московське царство кілька років вело виснажливу Лівонську війну, значна частина його сил була відтягнута на захід. Девлет-Гірей скористався моментом, обійшов оборонні рубежі на Оці й рушив до Москви.

Сам Іван IV залишатися в Москві не став і виїхав на північ. А 24 травня 1571 року війська Девлет-Гірея підійшли до міста.

Довгого класичного штурму не було. Кримські загони почали палити московські передмістя, а далі за них спрацювали дерев'яна забудова і сильний вітер. Полум'я швидко перекинулося всередину міста.

Французький історик Александр Беннігсен, який досліджував османські архіви, наводить лист султана Селіма II від жовтня 1571 року, складений на основі донесення самого Девлет-Гірея. У ньому похід хана завершувався "великим пожаром Москвы" 24 травня 1571 року, а самого Девлет-Гірея після кампанії називали "завойовником столиці".

Пожежа розросталася настільки швидко, що значна частина міста була знищена буквально протягом кількох годин. За описами подій, сильний вітер гнав полум'я через щільну забудову, люди намагалися вибратися через міські ворота, де виникла тиснява. У підсумку більша частина Москви була знищена вогнем.

А от із кількістю загиблих починається традиційне для середньовічних катастроф змагання цифр. У різних джерелах можна зустріти десятки і навіть сотні тисяч жертв та полонених, але такі оцінки історики вважають проблемними.

Є й цікава деталь: Девлет-Гірей після цього не намагався надовго залишатися у спаленій Москві. Його метою був не комфортний переїзд до Кремля, а військовий удар, здобич і демонстрація того, що московські оборонні рубежі можна пройти.

У цьому сенсі результат вийшов більш ніж наочним: Іван Грозний вів війну за нові землі на заході, а тим часом власна Москва за кілька годин перетворилася на попіл.

Щоправда, Девлет-Гірей вирішив, що успіх можна повторити, й уже наступного року знову рушив на Московське царство. Другий похід закінчився для нього значно гірше — поразкою в битві при Молодях.

1611-й: Москву підпалили просто під час повстання

Після Девлет-Гірея Москва знову отримала кілька десятиліть без повного вигоряння. А потім настав Смутний час — і в березні 1611 року місто знову запалало, цього разу просто під час боїв усередині самої Москви.

На той момент ситуація була максимально хаотичною. Після усунення Василя Шуйського московські бояри погодилися запросити на престол польського королевича Владислава Вазу, а в Москві розмістився польсько-литовський гарнізон. Фактично Москва опинилася під контролем польських сил, тоді як за її межами формувалося ополчення, яке мало вигнати гарнізон із міста.

19 березня 1611 року в Москві почалося повстання.

На вулицях швидко розгорнулися бої. До москвичів приєдналися загони ополчення, а польсько-литовський гарнізон опинився перед доволі неприємною перспективою вести бій у щільно забудованому дерев'яному місті.

Рішення знайшлося радикальне.

У відповідь на повстання польські сили підпалили Москву. Пожежа тривала кілька днів і змусила значну частину жителів залишити місто. Під час зіткнень польські війська спалили значну частину зовнішніх районів Москви, після чого сили Дмитра Пожарського були змушені відступити.

Наслідок виявився цілком у московських традиціях: поки сторони вирішували, кому контролювати місто, значна його частина просто перестала існувати.

Історик Конрад Буссов, очевидець Смутного часу, описує березневі бої в Москві як одну з найбільших катастроф цього періоду.

Польсько-литовський гарнізон протримався у Кремлі ще понад рік і капітулював лише восени 1612 року. Але Москва на той момент уже встигла отримати чергове масштабне згарище.

1618-й: Сагайдачний дійшов до Москви — але не спалив її

Через сім років після пожежі 1611-го до Москви знову підійшло велике військо. Цього разу серед тих, хто стояв біля її мурів, були запорозькі козаки Петра Конашевича-Сагайдачного.

У 1618 році гетьман повів на Московське царство близько 20 тисяч козаків, приєднавшись до походу польського королевича Владислава Вази, який претендував на московський престол.

І це був не просто похід "у напрямку Москви". Козаки швидко пройшли територією Московського царства, захоплюючи міста одне за одним. Військо Сагайдачного блискавично пройшло Сіверщиною та оволоділо Лівнами, Єльцем і Шацьком.

У вересні козаки підійшли ще ближче. За даними Інституту історії України, 17 вересня запорожці переправилися через Оку, попри спроби московських сил князя Григорія Волконського зупинити їх. Після цього дорога на Москву фактично була відкрита, а Сагайдачний розташував табір над Москвою-рікою біля Черкізова.

До столиці залишалося зовсім небагато.

У ніч на 1 жовтня 1618 року козацькі та польські сили пішли на штурм Москви. Сагайдачний "учинив спробу оволодіти Москвою".

Втім, цього разу Москва до нашого списку згарищ не потрапила.

Штурм провалився, а Сагайдачний вирішив не втягуватися у тривалу облогу. Гетьман відвів військо від Москви й рушив далі. І якщо самій столиці тоді пощастило, то Калузі — вже менше: козаки захопили й зруйнували місто.

Сам похід, однак, безрезультатним не був. Уже 1 грудня 1618 року було укладено Деулінське перемир'я. За його умовами Москва втрачала Смоленськ, Чернігівщину та Новгород-Сіверщину, які переходили під контроль Речі Посполитої.

Тож Сагайдачного до тих, хто спалив Москву, зарахувати не вийде. Але й сказати, що українські козаки лише "десь воювали неподалік", теж не можна: вони пройшли Московським царством, дісталися самої столиці й пішли на її штурм.

Москва цього разу не згоріла. Але для міста це була лише пауза — найбільш відома пожежа в його історії чекала попереду, у 1812 році.

1812-й: Наполеон, Москва та згарище

У вересні 1812 року Москва знову опинилася у вогні — цього разу вже після приходу армії Наполеона.

Французи увійшли до міста 14 вересня після Бородінської битви. Російська армія залишила Москву, значна частина мешканців також евакуювалася. Наполеон, який розраховував отримати від Олександра I пропозицію миру, натомість отримав майже порожнє місто.

А потім воно почало горіти.

Пожежі спалахнули невдовзі після входу французів і за кілька днів знищили значну частину Москви. Вогонь охопив житлові квартали, склади, торгові ряди та інші будівлі, позбавивши армію Наполеона значної частини запасів і нормальних зимових квартир.

Але тут починається найцікавіше: хто саме підпалив Москву?

У російській історичній традиції довгий час було зручно покладати відповідальність на французів. Сам Наполеон, навпаки, звинувачував у підпалах російську владу.

І версія про свідоме знищення міста самими росіянами має під собою підстави. Московський генерал-губернатор Федір Ростопчин перед відступом наказав вивезти або знищити частину майна та запасів, які могли дістатися французам. Napoleon.org зазначає, що в місті затримували людей, яких французи підозрювали в навмисних підпалах, а роль російської адміністрації в організації принаймні частини пожеж історики обговорюють досі.

Водночас звести всю катастрофу до єдиного наказу Ростопчина теж було б занадто просто. Москва була переважно дерев'яною, місто залишили тисячі мешканців, систему пожежогасіння фактично паралізували, а французькі солдати займалися мародерством і розводили вогонь у покинутих будинках.

Тож Москва могла горіти одразу з кількох причин: навмисні підпали, хаос після евакуації, мародерство й звичайні займання у дерев'яному місті склалися в одну величезну пожежу.

Масштаб був таким, що сперечатися про слово "катастрофа" не доводиться. Після пожежі з 9158 московських будівель уціліло лише 2626. Тобто зникло понад дві третини міської забудови.

Для Наполеона така "перемога" виявилася сумнівним подарунком. Він зайняв Москву, але не отримав ані миру, ані достатніх запасів, ані нормальної бази для зимівлі. Уже в жовтні французька армія почала відступ.

Не лише вороги: коли Москва згорала сама

Щоб зрозуміти, звідки взялася цифра у щонайменше 13 великих пожеж, важливо не змішувати два різні сюжети. Москва не кожного разу чекала, поки хтось прийде з військом і підпалить її. Частину роботи місто регулярно виконувало самостійно.

У XIV столітті великі пожежі повторювалися одна за одною. Історики фіксують масштабні займання у 1331, 1335, 1337, 1343 і 1354 роках.

Особливо показовим був 1343 рік. Літописці зауважували, що це вже четверта велика пожежа за відносно короткий період. Для міста з дерев'яними будинками, господарськими спорудами, парканами та щільною забудовою нічого надзвичайного в цьому не було — достатньо було однієї іскри, сильного вітру й відсутності хоч чогось схожого на сучасну пожежну службу.

Пізніше траплялися й значно масштабніші катастрофи. Найвідоміша з них — пожежа 1547 року, про яку ми вже згадували. Вогонь пройшов через значну частину міста, дістався Кремля, знищив будинки, церкви та майно, а після цього москвичі ще й вирішили, що винні в усьому Глинські та чаклунство.

Саме через такі пожежі підрахунок і виходить більшим, ніж кількість військових спалень. У різних історичних роботах можна зустріти оцінку, що Москва щонайменше 13 разів вигорала повністю або майже повністю, а за ширшим підрахунком — до 15 разів.

Чи може Москва згоріти сьогодні

Якщо дивитися на всю цю хронологію, напрошується очевидне запитання: а чи може Москва сьогодні згоріти так само, як у 1382-му, 1571-му чи 1812 році?

У буквальному сенсі — навряд чи.

Головна причина проста: сучасна Москва вже не є суцільним дерев'яним містом, де вогонь міг за кілька годин перескочити з одного кварталу на інший і знищити більшу частину забудови. Бетон, цегла, протипожежні норми, ширші вулиці, системи гасіння та зовсім інша структура міста роблять сценарій середньовічної пожежі значно менш імовірним.

Але війна й сучасні удари по містах показують інше: великий мегаполіс усе одно не є невразливим. Масштабні пожежі можуть виникати після ураження промислових об'єктів, складів, енергетичної інфраструктури або щільної забудови. Просто це вже не той сценарій, коли кілька підпалів і сильний вітер за вечір перетворюють усе місто на попіл.

Тож повторити пожежу Девлет-Гірея буквально сьогодні було б майже неможливо. Але сама історія Москви добре показує, що статус столиці, розміри міста й відстань від фронту ніколи не були абсолютною гарантією безпеки.

За кілька століть змінилися матеріали, зброя й сама Москва. Незмінним залишилося лише одне: історія вже не раз доводила, що до неї теж можуть дійти.