"Ісламське НАТО" не злетіло: чому не працює військовий альянс без наддержав, приклад Мекканського пакту

Повстанці-хусити в Ємені після різкого наступу в середині вересня намагаються взяти під контроль Баб-ель-Мандебську протоку, щоб таким чином ще більше ускладнити експорт нафти Саудівській Аравії. Десятиліттями Ер-Ріяд сподівався на силову підтримку США, однак події цього року змушують засумніватися у могутності колишнього світового гегемона.

У пошуках нових гарантій Дім Саудів ще минулого року заручився підтримкою Пакистану, який офіційно є ядерною державою, а на початку серпня 2026 до цього альянсу долучилася ще й Туреччина. Проте, скоріш за все, мало хто із підписантів очікував, що новостворений альянс настільки швидко зіткнеться з першим випробуванням на міцність.

Саудівська Аравія, Туреччина, Пакистан: нове НАТО?

7 серпня 2026 року кронпринц Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман, президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган та прем’єр-міністр Пакистану Мухаммед Шахбаз Шариф уклали оборонний пакт, особливістю якого став пункт про взаємні гарантії безпеки — на кшталт широко вiдомої п’ятої статті НАТО. Тобто напад на будь-якого учасника договору означатиме напад на усіх трьох. Угоду було підписано у п’ятницю, у святому для усіх мусульман місті представниками трьох сунітських держав. Точніше, держав, більшість населення яких становлять мусульмани сунітської течії.

Туреччина та Пакистан уже були в одному альянсі, а саме — в Багдадському пакті, утвореному за участі Великої Британії в середині минулого століття. Для Саудівської Аравії це — перша оборонна угода, укладена поза рамками Ради співробітництва арабських держав Перської затоки.

Але ця угода за певних обставин може стати загалом новим явищем для світової історії, принаймні у XXI столітті. Після Другої світової війни основні безпекові конфігурації будувалися навколо її переможців. Найбільш відомі, НАТО та ОВД (Організація Варшавського договору), споруджувалися навколо наймогутніших держав тогочасного світу – США та СРСР. Різні менш відомі конфігурації утворювала Велика Британія (наприклад, згаданий Багдадський пакт), Франція. Але усі вони діяли у фарватері ключових учасників Холодної війни.

Близький Схід в умовах однополярного світу

Після падіння комуністичного блоку в однополярному світі американської гегемонії найвагомішими гарантіями безпеки були ті, які надавав основний гегемон – цілком логічно. За тією логікою міжнародних відносин діяли арабські країни Перської затоки (за їх версією, це — Арабська затока), які одна за одною поспішали заручитися гарантіями безпеки Сполучених Штатів.

Американці в цьому питанні не були альтруїстами. В обмін вони отримали контроль за місцевими нафтовими запасами. Контроль за основними нафтовими потоками у світі дозволив не просто на Нью-Йоркській біржі встановлювати ціну на ресурс, який добувається на Аравійському півострові. Нафта стала основною опорою долара. Це надало Федеральній резервній системі США та іншим американським фінансовим інституціям ексклюзивні можливості. А все тому, що нафту з Перської затоки продавали виключно за американські долари. Так валюта однієї країни стала основним еквівалентом найважливішого енергоносія у світі.

Так тривало з середини 1970-х років. Цікаво, що передувала цьому небачена криза – арабські країни ввели нафтове ембарго проти союзників Ізраїлю в ході "війни Судного дня". Але з часом "човникова дипломатія" Генрі Кіссінджера дала про себе знати, так США перетворили деспотичні монархії Затоки з ворогів у друзі.

Самі монархії цілком зручно почували себе під американською військовою парасолькою. Вони примудрялися водночас надавати притулок фундаменталістським ісламським рухам та передавати свою територію під американські військові бази, зокрема — під час операції НАТО в Афганістані.

Нові геополітичні реалії

У 2026 році виявилося, що воєнні можливості США дещо перебільшені. Іранський Корпус вартових ісламської революції фактично взяв у заручники союзників США, проголосивши за собою право завдавати ударів по території усіх країн, де розташовані американські військові бази. Те, що ще вчора було перевагою, тепер стало недоліком. Якщо десять років тому наявність американських військових баз була фактором стримування для будь-яких агресивно налаштованих держав чи воєнізованих груп, то тепер навпаки – їх наявність робить з тебе мішень.

Іран вирішив скористатися моментом, який подарувала йому нерозважлива авантюра США та Ізраїлю, і завдати нищівного удару по економіці свого основного стратегічного опонента в регіоні – Саудівській Аравії.

Спочатку Іран перекрив експорт нафти з Аравії через Ормузьку протоку, потім став завдавати ударів по її нафтопроводах, а з середини вересня іранські проксі-сили в Ємені пішли в наступ і отримали доступ до Баб-ель-Мандебської протоки, яка сполучає Червоне море з Індійським океаном.

Іран фактично взяв під контроль експорт основного джерела багатства Саудівської Аравії. У Вашингтоні тим часом демонструють максимально миролюбні настрої щодо проксі Ірану — країни, з якою США вже воюють понад пів року.

У пошуках безпеки

Для Ер-Ріяду, можливо, стали сюрпризом технічні можливості Ірану, проте аж ніяк не інертність США. Там уже кілька років повільно дрейфують до диверсифікації безпекових можливостей: укладають угоди за посередництва Китаю, заграють з Кремлем та навіть певною мірою вступають до БРІКС (реальний статус Саудівської Аравії в цій досить оригінальній організації — це взагалі окрема тема).

У 2025 році Саудівська Аравія пішла на безпрецедентний крок у сучасному світі, уклавши союзницьку угоду із Пакистаном. Альянс без участі провідних країн світу і ядерна парасолька не від США або Росії – досить оригінально. Вже після невдач США у війні проти Ірану 7 серпня до цієї угоди долучили Туреччину. Так вона стала ще строкатішою та унікальнішою.

Спільне та відмінне у нових союзниках

З однієї сторони, усі три учасники Мекканського пакту — країни з переважно сунітським населенням. Щоправда, якщо Саудівська Аравія — це монархія деспотичного типу, чия легітимність базується на релігійному фундаменталізмі, то Пакистан є скоріш світською диктатурою, у той час, коли Туреччина взагалі член НАТО. Але всі три країни знаходяться в одному регіоні й мають амбіції на певну геополітичну автономію відносно світових наддержав. Мабуть, саме це найбільше їх об’єднує.

Серед їх стратегічних опонентів уже почалися хвилювання. В Індії відзначають зростання глибини можливостей дипломатичного маневру для Пакистану. Доктор Якуб уль Хассан (незалежний аналітик, який працював науковим співробітником в MP-IDSA в Нью-Делі та запрошеним дослідником у проєкті South Asian Voices при Центрі Стімсона у Вашингтоні) відзначає потенціал для суттєвого посилення пакистанської армії, у зв’язку з її доступом до турецьких технологій. Натомість у Греції остерігаються посилення Туреччини, у зв’язку за зміною балансу сил, зумовленою укладанням цього пакту.

Усі три учасники досить гармонійно доповнюють один одного:

• в Саудівської Аравії є гроші, проте немає по-справжньому боєздатної армії.
• Пакистан має армію з реальним бойовим досвідом та ядерною зброєю, проте економіка країни у вкрай глибокій кризі.
• Туреччина має потужний військово-промисловий комплекс і боєздатну армію. Її амбіції давно виходять за межі ядерної парасольки США, а економіка суттєво кульгає останнє десятиліття.

Так усі троє учасників свіжоспеченого альянсу наче "знайшли одне одного".

Президент Національного правового центру в Ер-Ріяді доктор Рашид Аба-Намай вбачає у новій угоді стратегічний потенціал в галузі розвитку логістичної інфраструктури. Зокрема він порівнює нові можливості країн із давнім проектом Хіджазької залізниці (вона мала з'єднати Дамаск і священне місто мусульман Мекку, полегшивши шлях прочанам). Тепер же вони зможуть організувати нові шляхи експорту енергоносіїв на Захід.

Випробування справою

Але усій цій ідилії заважає один суттєвий момент – реальна дієвість альянсу. Бо чим тоді окрім ядерної зброї цей союз відрізнятиметься від, наприклад, Альянсу держав Сахелю чи інших декларативних союзів. НАТО довелося чекати на реальне випробування своєї міцності пів століття. З іншого боку, можливо, тому ніхто на цей альянс і не нападав, бо усі розуміли його реальну силу.

Саудівська Аравія зазнала атаки вже через кілька тижнів після укладання Мекканського пакту. Саме на той час лише потенційну загрозу з боку хуситів саудівський дослідник і старший позаштатний науковий співробітник Міжнародного форуму країн Перської затоки Азіз Альгасян назвав основним "прискорювачем" укладання цього пакту.

І тут — замість того, аби продемонструвати усьому світу свою реальну спроможність, новий союз несподівано обрав… тотальну бездіяльність. Армія Пакистану роками боролася з різними повстанцями та терористичними групами у складних умовах гірської місцевості. Для неї атака хуситів — це був би блискучий шанс продемонструвати свою рішучість та бойову спроможність. Проте пакистанські літаки залишилися там, де були. Ісламабад обмежився дипломатичною риторикою.

Лебідь, щука та рак

І тут варто подивитися на численні розбіжності між учасниками цього строкатого альянсу. Пакистан з кінця XX століття явно перебуває в орбіті Китаю. Туреччина ж, можливо, не найвідданіший, але все ж член НАТО. Для Анкари ключовими суперниками є альянс Греції, Кіпру та Ізраїлю, для Ісламабаду – Індія, а по Саудівській Аравії вже зараз б’ють іранські дрони. При цьому Пакистан виступає посередником у переговорах між Іраном та США, а Саудівська Аравія нарощує економічні зв’язки з Індією.

Для Туреччини, яка роками пробивається до Червоного моря, боротьба з хуситами могла бути справжнім шансом – її експедиційний корпус міг би надовго закріпитися у Баб-ель-Мандебі "задля забезпечення стабільності та безпеки мореплавства у регіоні". Звісно, якби змогла вибити звідти хуситів. Проте і її військо теж не зрушило з місця.

Так, замість демонстрації всьому світу своєї сили та реальної альтернативи союзам з гегемонами у складі, Мекканське тріо продемонструвало, як далеко насправді зараз світ знаходиться від створення реальної альтернативи старому світовому порядку з могутніми полюсами впливу.

Тож зараз альянс з Мекки більше нагадує лебедя, щуку та рака, ніж реально згуртовану силу. А найбільшою перепоною для їх союзу, схоже, є ті самі амбіції, що його породили. Усі три країни претендують на роль регіонального лідера, а лідер може бути лише один. І, схоже, жоден з них не готовий, аби ним стала їх спільна організація, а не окремо взята країна.

Тож поки можна сміливо констатувати лише одне: Мекканський пакт продемонстрував, що ключовим фактором у світовій політиці залишається воля наддержав, які, можливо, вже не повноцінні гегемони, але все ще залишаються при справах у стратегічних регіонах світу.