Мітлою і дустом. Як з гарантією витравити хабарників і плагіаторів з українських ВНЗ

Будь-який скандал навколо конкретного персонажа в системі освіти і науки є приводом задуматися про загальну ситуацію в цій сфері.

Якщо все гранично спрощувати, то наша вища школа — у дупі (за технарів і мови говорити не буду, там, гадаю, краще буде, а про повну загальну середню та початкову освіту говорити потрібно окремо). Це видно на систематичному матеріалі, я приведу лише два приклади.

Був я за кордоном на міжнародній конференції 7 років тому. З України був я і ще один хлопець — доцент (здається) з регіонального, чи не найгіршого ВНЗ. Під час його доповіді, що читається з папірця, я кілька раз виходив з аудиторії, не в силах перенести почуття сорому. Його доповідь і стаття в результаті не були включені в збірник, це було надзвичайно феєричне марення.

Іншим разом на місцевій конференції мене запитують, скільки коштує захиститися в Могилянці, а коли я кажу, що, крім безсонних ночей, не коштує нічого — зверхньо посміхаються і видають щось на кшталт: "да ладно-ладно, ми все розуміємо, усі дорослі люди".

Та й в тій же Могилянці, бідні студенти-політологи, котрі з десяток років слухали від лекторки (яка "своя в дошку") про "Велесову книгу як джерело української політичної думки", могли витягнути відповідний квиток на іспиті і відповідати з цього питання на семінарі.

Періодичне вихоплення в ручному режимі із системи тих чи інших її яскравих представників — безглуздо, якщо не сказати — шкідливо. Ця дупа — інституціональна, що має якесь соціологічне коріння. З неї виходити треба за допомогою найрізноманітніших інструментів, що застосовуються послідовно і поетапно.

Поговорімо, наприклад, про репресивні.

Скажімо, розігнати вчені ради, у яких захистилися плагіатники на рівні вище магістерського, м-мм? Це буде велика частина рад і це буде важкий удар, будуть витрати.

Що далі? Далі — позвільняти злісних плагіатників-викладачів, позбавити їх (за заздалегідь виписаною в законі процедурою) наукових звань.

Нових набирати на відкритому конкурсі, перевіряючи їх відповідність кваліфікаційним роботам. У цього буде своя ціна.

А виття буде що треба, хехе, можна собі уявити. Залежно від біографії реформатора або характеру його політичної сили, риторика "постраждалих" буде змінюватися. Національній "еліті" і "науці" загрожуватиме і "західне ЛГБТ-лобі", і "рука Москви", а може, і одночасно.

Саме тому критерій для "гонінь" повинен бути чисто технічний — з цим складніше буде сперечатися: вкрав дисертацію — повертай регалії. Стояв на Майдані — молодець. Жертвував на фронт — молодець. Колишній дисидент — шана і повага. Поет, письменник, відмінний сім'янин, "істинний арієць, нежонатий" — прекрасно, але до справи не відноситься.

Люди повинні йти за формальною процедурою і за зрозумілим критерієм — не за критерієм благонадійності, тому що плагіатор і корупціонер — за природою своєю імітатор і пристосуванець. Він видасть у своїх публічних висловлюваннях саме те, що вигідно висловлювати наразі.

У цьому основна проблема "Культурної революції" Мао, адже, показна лояльність перед обличчям репресій — не критерій професіоналізму і навіть не критерій лояльності, як такої.

Звичайно, це не торкнеться людей, які чесно писали і захищали щонайповніше марення, але не всі відразу. Зовнішнє хірургічне втручання покликане усунути головну проблему і поставити пацієнта на шлях реабілітації, воно не повинне розглядатися як спосіб вирішити всі проблеми разом.

Це не паличка-виручалочка, а захопившись — можна сильно нашкодити і зробити навіть гірше, про що часто забувають.

Після такого разового (!) втручання необхідно налаштувати систему на подальше самоочищення, самоорганізацію і відтворення. Потрібна університетська автономія, активна участь студентів і викладачів у формуванні навчальних планів, взагалі життя ВНЗ, виборність і змінюваність багатьох посад тощо.

При цьому, виникне значний кадровий голод, ряд ВНЗ або кафедр будуть закриті не тому, що "неолібералізм", а просто тому, що достатньої кількості фахівців просто не буде в наявності.

Також повинні бути прописані чіткі процедури для вирішення складних ситуацій у майбутньому. Скажімо, критерії профпридатності. Або кордону індивідуального й суспільного. Наприклад, якщо професор філології є прихильником уринотерапії — це його особисте?

А якщо це професори не філології, а медик? На ці питання треба відповісти заздалегідь, правила гри повинні бути зрозумілі, прозорі і прийняті після обговорення, усі санкції — закономірні і справедливі.

Тобто, навіть системний волюнтаризм, зовнішнє втручання в кадрову політику через формальну процедуру і на підставі формального критерію, самі по собі проблему не вирішать. Це — один з інструментів, але не панацея. Це може бути тільки початок великої роботи, навіть технічні складності якої ми не зможемо собі уявити.

Скажімо, кількість тексту, що треба буде перевірити. Хто його буде перевіряти, як забезпечити прозорість і відкритість цього процесу? На які гроші його проводити?

Як забезпечити безумовну лояльність і ефективність виконавчої структури, втілювати цю політику в життя, і не дати тому ж голові ОблВНО відмазати свояка-плагіатора тим чи іншим способом?

Пам'ятаю, з розпоряджень президента Ющенка виконавчою вертикаллю в життя приводилася десь третина — тому ці питання більш ніж важливі, завдання — складні, а ресурс — обмежений.

І виправдати тонни тексту, які пишуться навколо кожного яскравого казусу або персоналії зі сфери науки і освіти можна тільки, якщо в результаті дискусія йде в бік визнання запущеної кризи та обговорення можливих шляхів її розв'язання.