Лівим тут не місце. Як "системний" Макрон став націоналістом і чому французькі політики "правіють"

Насамперед варто зазначити, що саме у Франції свого часу і зародився цей умовний поділ між ідеологіями — поділ на "праві" та "ліві".

Протягом двохсот років французи були на передових позиціях запровадження лівих ідей у Європі (Паризька комуна 1871 року, у ХХ столітті — роки правління президента Франсуа Міттерана, зокрема легендарний Червоний травень тощо). Навіть коли Європу розділила Залізна завіса, французи не соромилися продовжувати підтримувати ліві ідеї. Це іноді призводило до конфліктів із союзниками і навіть на якийсь час поставило під загрозу План Маршалла.

Можливо, "ліві" просто причаїлися і виймуть козир із рукава ближче до Дня Х? Спробуємо розібратися з передвиборчими хитросплетіннями у Франції та їхнім значенням для інших країн. Насамперед — для України.

Почнемо з несподіваних аутсайдерів цих перегонів. Лівий табір представляють ліворадикальний маргінал Жан-Люк Меланшон, мер Парижа – кандидат від соціалістів (кандидат від цієї партії переміг у 2012 році) Анн Ідальго та кандидат від "зелених" Яннік Жадо ("зелених" часто відносять до центристів, але у Франції вони ідентифікуються саме з лівим табором). Нікому з них соціологи не обіцяють понад 9%. І навіть у разі об'єднання (що суто теоретично можливо), шанси лівих кандидатів пройти до другого туру можна порівняти з дивом.

У випадку з ліворадикалом набирають чинності класичні стандарти політології – у державі з високою заробітною платою наймані працівники не готові "страждати за свої права" (Франція за різними рейтингами входить до ТОП-20 держав з найвищою середньою заробітною платою). А ось рейтинговий провал соціалістів та зелених має глибші причини.

Невдачі зелених можуть стати трендом у найближчі роки. Приклад – не провал, але неуспіх зелених на виборах у Німеччині. За часів енергетичної кризи люди не готові мерзнути взимку задля впровадження відновлюваних джерел енергії. Жорстоко, але правдиво. Не додають популярності зеленим і проблеми з Covid-19 та введеними через пандемію карантинними обмеженнями. Розчарування в можливостях медицини та економічні втрати через карантин не сприяють популяризації екологічних ідей. Їхній пріоритет зростав у часи процвітання, а зараз турбота про клімат, природу та "братів наших менших" просто не зовсім актуальна.

У соціалістів своя драма. Аналітики пророкують уже другий поспіль їхній провал на виборах. Попередній президент-соціаліст Франсуа Олланд узагалі не балотувався на другий термін, не змусив на себе чекати і провал на парламентських виборах. І це вже схоже на тенденцію. Першопричиною, звичайно, є провал соціалістичної влади в роки правління Олланда, але є й глибинні процеси, про які йтиметься нижче.

Більш складні та цікаві процеси відбуваються на правому фланзі. За часів міграційної кризи, провалу ідей глобалізації та всесвітнього вільного ринку, стагнації та демонстрації відвертої нездатності ЄС відповідати сучасним викликам очікувалося, що має настати зіркова ера статистичних учасників усіх виборчих кампаній – праворадикалів, насамперед їхньої основної представниці Марін Ле Пен, яка п'ять років тому програла другий тур виборів чинному президенту Емманюелю Макрону.

Проте за рік до виборів на електоральне поле Ле Пен стрімко увірвався відомий журналіст, політичний оглядач, письменник та публіцист Ерік Земмур. Він був політиком, та його публіцистична діяльність наділила його достатньою впізнаваністю для стрімкого набору рейтингу. Коли Марін Ле Пен рухалася по ідеологічному спектру вліво, уникаючи найрадикальніших асоціацій, Земмур почав переманювати до себе її електоральне ядро, яке відчуло себе кинутим через пом'якшення позицій головної праворадикалки Франції. І тепер уже незрозуміло, хто з цих двох змагатиметься у другому турі з Макроном. Поки що лідирує Ле Пен (на початку грудня соціологи пророкували їй підтримку 16% виборців), однак в Еріка Земмура відставання лише у 3%, причому і темпи, і тенденції зростання його популярності свідчать не на користь Ле Пен.

У тому, що чинний президент Франції вийде у другий тур (попри те, що він ще не підтвердив офіційно, що балотуватиметься), мало хто сумнівається (рейтинг Емманюеля Макрона становить близько 23%). За час свого президентства Макрон, який прийшов у політику з команди соціаліста Франсуа Олланда, по суті як центрист, суттєво поправився. Відтак його головне електоральне поле – це правоцентристи-республіканці, які несподівано вперше висунули кандидатом жінку – Валері Пекресс, президентку регіональної ради столичного регіону Іль-де-Франс. Таким чином республіканці продемонстрували схильність до компромісів та рух у лівому напрямку.

Втім, навряд чи це допоможе. Хоча рейтинги в Пекресс і непогані (17%), незрозуміло, за рахунок чого республіканці планують їх підвищувати, а тенденції демонструють стрімке зростання популярності Еріка Земмура. У чому його козир?

Це ще двадцять років тому в західній демократії можна було охарактеризувати фразою: "50% населення не читає газет і не ходить на вибори". Наразі світові тенденції такі, що електоральну основу переможця формують люди, які далекі не лише від політологічних теорій, а взагалі рідко читають серйозну аналітику чи переглядають експертні огляди.

Ті, хто вирішив детально вивчити тему, можуть переглянути відео завдовжки 10-15 хвилин на YouTube — це вже максимальне "занурення в матеріал".

Тепер президента країни обирають громадяни, які десь у проміжку між виборами можуть і не згадати імені свого кандидата. А класичні республіканці та соціалісти зараз мають як ніколи схожу електоральну базу: це люди, які продовжують активно цікавитися політикою та державотворенням, а вже вибір правої чи лівої ідеології залежить від їхніх особистих якостей та життєвих історій.

Більшість, яка і вручає переможцю владні регалії, до цих тонкощів байдужа. Їх цікавить, як конкретний політик вирішує болючі питання їхньої повсякденності. Ми спостерігаємо в минулому трансформації пріоритетів політичних партій (як, наприклад, це сталося з республіканцями та демократами в США в середині минулого століття). І це не настання "ери популізму" в його традиційному трактуванні.

Сьогодні консерватор не обов'язково має ходити до церкви, не любити мігрантів та виступати за вільний розподіл матеріальних благ. Один і той самий виборець може не любити мігрантів, але одночасно бути прихильником солідарного розподілу народних багатств. Тому Емманюель Макрон, який п'ять років тому прийшов у політику начебто ззовні, не був представником жодної з партій (багато з його виборців не згадають про його перебування в соціалістичному уряді), виступає за обмеження міграції, але водночас він відклав пенсійну реформу.

Нинішній президент Франції не обтяжений політологічними догмами та бекграундом попередніх обіцянок. Хто з обивателів згадає, що п'ять років тому Емманюель Макрон заявляв, що Франція має вийти за межі власної національної культури та повести всю Європу за собою – уперед, до нової глобальної культури? Наразі французький лідер виступає за збереження ідентичності; формування нової концепції національної та європейської історії, яка допоможе знову осмислити французам своє місце у світі.

Сучасним політикам потрібно адаптуватися до нових умов інформаційної епохи, зокрема до етичних: наприклад, чи можна вважати популізмом або лицемірством часту зміну своїх думок? Адже в сучасному світі умови змінюються дуже швидко, тому навички адаптації стають дуже важливими в багатьох професіях — і політики тут не є винятком. Можливо, для країни п'ять років тому було вигідно запрошувати мігрантів, а зараз ці процеси треба призупинити.

Також важливо вміти зводити догми правої та лівої ідеологій в одне ціле. Можливо, для посткарантинної економіки справді вигідно солідаризувати доходи населення, щоб уникнути соціальної бурі, а не сліпо слідувати за догмами своєї ідеології, хоч ти і належиш до правого крила класичної політики. Змінилися і традиційні класові вороги. Так, велика корпорація, що дає стабільну роботу і гарантований соціальний пакет може бути набагато ближчою до найманого працівника за інтересами, ніж дрібний підприємець, який уже набагато багатший за простого найманого працівника, але через невеликий оборот свого бізнесу не здатний ні платити високу зарплату, ні надати соціальні гарантії тому найманому працівнику. Чи потрібна міжнародна солідарність фермерам чи, можливо, їхні "брати" з іншого боку кордону і є для них головними ворогами, а не національна буржуазія?

Класичні партії не дають відповіді на ці нагальні питання, які важливі для мільйонів людей, вони лише повторюють заїжджену мантру: хоч би що відбувалося, "ринок", "екологія" або "солідарність" усе виправлять і налагодять.

Натомість відповідь на ці запитання знають (або хоча б роблять вигляд, що знають) Емманюель Макрон та Ерік Земмур. Робітникам та селянам зараз потрібна стабільність, впевненість у завтрашньому дні та безпека. Тому обидва кандидати вважають, що необхідно розвивати атомну енергетику та зупинити потік мігрантів. І їм байдуже, що ліва ідеологія, по суті, виступає проти цих пунктів.

Так традиційний лівий електорат голосує за Земмура, якого політологи називають крайнім правим. Але чи називає він себе таким? Чи йому це потрібно? Чи потрібно Макрону ідентифікувати себе з якоюсь ідеологією? Чи покращить це шанси на виборах?

Швидше за все, у другому турі (у перспективі якого у Франції не сумнівається ніхто) зустрінуться Емманюель Макрон та Ерік Земмур. Вони мають багато спільного. Це політики, які не затиснуті партійними історіями, ідеологіями, ядерними електоратами та іншими умовностями. Вони обіцяють людям виходи зі складних ситуацій, які складно і не завжди можна знайти в традиційних ідеологіях. Політики, які орієнтуються на людей, які можуть одночасно хотіти низькі ціни на бензин, високі зарплати, обмеження потоку мігрантів та збереження традиційної французької культури. Ніхто не може пояснити виборцю, чому ці речі взаємовиключні. Інформаційна епоха потребує нових підходів до політики. І перемагає той, хто це вчасно розуміє.

Що очікувати від цього Україні? Навряд чи позиція Франції істотно зміниться для нас, якщо навіть Макрон не переможе. Земмура звинувачують у певних зв'язках з Кремлем, проте може повторитися ситуація з Трампом (який, прийшовши до влади, виявився точно не проросійським). Проте кандидати, готові до нестандартних кроків у вирішенні повсякденних проблем своїх виборців, набагато обережніші в питаннях геополітики. Франція не була найвідданішим союзником України ні за Олланда, ні за Макрона. Навряд чи ситуація істотно зміниться і за Земмура — якщо, звичайно, він переможе.