Україна в НАТО? Моє серце каже — так, але моя голова каже — ні

Саміт НАТО у Вільнюсі, Литва, у вівторок і середу буде присвячений складному питанню про те, чи слід направляти Україні запрошення приєднатися до трансатлантичного альянсу. Серце каже так, а голова каже ні.

Безсумнівно, є вагомі доводи на користь визнання України. Мало хто сумнівається, що Україна заслужила моральне право бути частиною західного альянсу. Зрештою, її важкі жертви побічно захищають членів НАТО від загроз з боку російської військової машини в майбутньому. (Глава британських збройних сил щойно сказав, що Росія втратила половину своєї боєздатності в Україні, зокрема цілих 2500 танків).

Також мало сумнівів у тому, що розширення НАТО стало потужною опорою миру та стабільності в Європі. Сама причина, через яку російський диктатор Володимир Путін вторгається в Україну, а не в Польщу чи країни Балтії, які колись теж були частиною Російської імперії, полягає в тому, що ці інші країни входять до НАТО, а Україна — ні. Незважаючи на всю путінську браваду, він не хоче ризикувати конфліктом, який призведе до спрацьовування гарантії колективної безпеки згідно зі статтею 5 НАТО, включно з ультимативним стримуванням, що забезпечується ядерними силами США. Нерозумно говорити, як це роблять апологети Кремля, що розширення НАТО у Східну Європу викликало російську агресію. Неліберальний характер путінського режиму пояснює його агресію — і Кремль був би набагато більшою загрозою, якби Путін знав, що він може безкарно атакувати більше сусідів Росії.

Тим не менш, існує глибоке і зрозуміле небажання західноєвропейських держав і США приймати Україну в НАТО, тому що вона перебуває в стані війни з Росією і буде в осяжному майбутньому. Це не стабільний глухий кут, як поділ Східної та Західної Німеччини або Північної та Південної Кореї. Це динамічний, триваючий конфлікт, який, якщо НАТО прийме Україну, може втягнути інших членів у протистояння з Росією, що володіє ядерною зброєю.

Це правда, що стаття 5, у якій ідеться про те, що "напад на одного союзника вважається нападом на всіх союзників", "не вимагає конкретної відповіді з боку держав-членів". Члени НАТО можуть сказати, що вони дотримуються статті 5, роблячи те, що вони вже роблять: постачають Україні зброю, навчають і отримують розвіддані та вводять санкції проти Росії. Але завжди існувало неявне припущення, що збройний напад на члена НАТО призведе до воєнних дій з боку інших членів НАТО. Якщо це не так, це може пом'якшити Статтю 5 і знизити загальну ефективність альянсу НАТО. Невже ми справді хочемо надіслати Путіну повідомлення про те, що він може вторгнутися, скажімо, до Литви, і що Захід не битиметься, щоб захистити цю демократію, яка похитнулася?

НАТО могло б спробувати обійти ці труднощі, заявивши, що Україна буде прийнята не зараз, а в майбутньому, коли закінчиться війна з Росією. Але це створило б хибний стимул для Росії продовжувати боротьбу, щоб запобігти вступу України до трансатлантичного альянсу. НАТО не повинна повторювати ту саму помилку, яку вона зробила на саміті в Бухаресті у 2008 р., коли заявила, що "вітає" "прагнення" України та Грузії "стати членами НАТО", але не погодила План дій щодо членства, щоб перетворити ці прагнення на реальність. Це тільки збільшило мотивацію Путіна атакувати ці країни до того, як їх приймуть до НАТО, як він зробив із Грузією у 2008 році та Україною у 2014 році.

Хороша новина полягає в тому, що навіть без прийняття України члени НАТО можуть зміцнити довгострокові зв'язки у сфері безпеки з Києвом і дати зрозуміти Росії, що вона ніколи не зможе позбавити Україну свободи. Як заявив Ерік Чіарамелла з Фонду Карнегі, відносини Вашингтона з Ізраїлем і Тайванем вказують шлях. Жоден з них не є союзником за договором, але в обох випадках Сполучені Штати зобов'язані за законом і дипломатичними угодами озброювати їх, щоб вони могли протистояти агресії.

Після війни Судного дня 1973 року, яку Ізраїль ледь не програв, адміністрації США, що змінювали одна одну, зобов'язалися допомогти єврейській державі зберегти "якісну військову перевагу" над своїми арабськими сусідами. Ця концепція була в кінцевому підсумку кодифікована Конгресом у вигляді закону. Сполучені Штати та Ізраїль також уклали низку "меморандумів про взаєморозуміння", які зобов'язують Вашингтон надавати фіксовані рівні допомоги. (В останньому меморандумі, підписаному 2016 року, Сполучені Штати зобов'язуються надати військову допомогу на суму 38 мільярдів доларів у період із 2019 до 2028 року). Ці зобов'язання США дали змогу Армії оборони Ізраїлю залишатися найпотужнішою військовою силою на Близькому Сході.

Сполучені Штати припинили формальний військовий союз із Тайванем 1979 року, коли встановили дипломатичні відносини з Пекіном. Але в той самий час Конгрес ухвалив Закон про відносини з Тайванем, в якому йдеться про те, що Вашингтон буде продавати зброю Тайваню, щоб він міг "підтримувати достатній потенціал самооборони", і що Сполучені Штати "протистоятимуть будь-якому застосуванню сили чи іншим формам насильства", примусу, що поставив би під загрозу безпеку... народу Тайваню". Сполучені Штати не надали Тайваню таку велику військову допомогу, як Ізраїлю, але підтримка США дала змогу Тайваню залишатися де-факто незалежним від комуністичного режиму на материку.

Це моделі, яких Сполучені Штати повинні дотримуватися з Україною. Адміністрація Байдена має пообіцяти, що Сполучені Штати нададуть достатньо зброї, навчання та розвідувальної підтримки, щоб дати змогу Україні зберегти свій суверенітет (бажано в межах міжнародних кордонів 1991 року), і Конгрес має оформити цю обіцянку у вигляді закону. Якщо палата представників, контрольована республіканцями, погодиться, це стане потужним сигналом двопартійної підтримки України. Аналогічні зобов'язання повинні взяти на себе й інші члени НАТО.

Також необхідно, щоб Захід постійно надавав грошову допомогу для забезпечення економічної життєздатності України, незважаючи на війну, яка зруйнувала її промислову і сільськогосподарську базу. Європейський союз повинен взяти на себе ініціативу і запропонувати Україні дорожню карту для членства, яка змусить Україну вжити жорстких заходів проти корупції в обмін на можливий доступ до ЄС. Західні країни також мають зобов'язатися передати Україні приблизно 300 мільярдів доларів із російських коштів, заморожених у Європі та Сполучених Штатах, для фінансування відновлення зруйнованого під час війни.

Навіть не пропонуючи гарантій статті 5, країни НАТО можуть значно зміцнити здатність України протистояти російській агресії в довгостроковій перспективі та дати зрозуміти Путіну, що цю війну він не може виграти.

Джерело

Важливо

ПДЧ у НАТО - нова зрада: чому вступ до НАТО єдиний шлях зупинити Путіна, а не навпаки