Захід програє просто зараз. Як відмова від підтримки України наближає перемогу Росії

Зима наближається в Україні, і наскільки жорстокою вона буде — оскільки Росія знову посилює свою повітряну війну, завдаючи ударів по містах та енергетичній інфраструктурі — залежить від США та Європи. На жаль, обидві сторони, схоже, втрачають сенс після періоду дивовижної рішучості та єдності, і тепер необхідне радикальне коригування того, як ми будуємо війну.

Занадто багато людей, схоже, випустили з уваги, що це найбільше військове зіткнення в Європі з 1945 року, що затьмарює навіть важку контртерористичну операцію Ізраїлю в секторі Гази. Це завойовницька війна, яку Росія почала 2014 року, різко активізувалася майже два роки тому, і тому її не слід визначати за успіхом або провалом будь-якого наступу будь-якої зі сторін протягом одного сезону. Це важливо повторити, тому що багато нинішніх роздумів про те, що робити далі, виходять із нездатності літнього контрнаступу України забезпечити прорив.

Якщо Україна не зможе домогтися перемоги, то яка тоді для Заходу мета? Чи не було б краще проявити трохи "жорсткої любові", примусивши президента Володимира Зеленського до договірного припинення вогню? Ці питання хибні, оскільки вони виникають із двох хибних передумов: по-перше, мирні переговори залежать від України; і по-друге, США і Європа з 2022 року згуртувалися навколо Києва, щоб домогтися "перемоги" над Росією.

Реальність така, що мирні переговори більше залежать від Росії — держави-окупанта. Ба більше, немає жодних ознак того, що президент Володимир Путін готовий погодитися на довгострокове припинення вогню на наявних лініях фронту. Дії Росії, не кажучи вже про риторику Кремля, яка все ще посилюється, та оголошені анексії територій, які вона ще не контролює, свідчать про протилежне.

Так само США і Європа прийшли на допомогу Києву не для того, щоб він міг перемогти Росію, а для того, щоб захистити себе, запобігаючи російській експансії, яка обіцяла довгострокову нестабільність для Європи. Ці інтереси залишаються життєво важливими, навіть не зачіпаючи більш туманних, заснованих на цінностях цілей, як-от захист демократії або міжнародного права. Вони також більш досяжні, ніж здавалося відразу після російського вторгнення 2022 року.

Чесно кажучи, Путіну було б нелогічно відмовлятися від своїх цілей зараз, у момент, коли фінансування і військова підтримка України перебувають під загрозою по обидва боки Атлантики. Білий дім цього тижня попередив, що до кінця грудня у нього закінчаться гроші на підтримку України, що, за влучними словами чиновника адміністрації Байдена, "підірве" здатність України захищатися від російського наступу. Тим часом союзник Путіна, прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, ясно дав зрозуміти, що він має намір або використати, або зірвати як створення фонду Євросоюзу в розмірі 50 мільярдів євро (54 мільярди доларів США) для України, так і план ЄС запропонувати Києву переговори про членство в цьому союзі.

З точки зору Кремля, найбільш обнадійливим є те, що Дональд Трамп — людина, яка має глибокі особисті претензії до України — лідирує в опитуваннях громадської думки напередодні президентських виборів у США, які відбудуться через рік. У Путіна теж є своя політична програма. Наступного року на нього чекають вибори, які, якими б невільними та несправедливими вони не були, залишаються важливими для зміцнення його влади й легітимності. Укладення угоди зараз може спонукати росіян засумніватися в тій величезній ціні, яку їх просять заплатити.

Чого надто багато хто на Заході не розуміє, каже Микола Бєлєсков, науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень у Києві, так це того, що "Росія не помириться з Україною" і все ще вірить, що може перемогти силою. Вони "збільшили виробництво озброєнь, мобілізують нові сили, і їм потрібен результат".

У підсумку, Україна не може припинити воєнні дії, що б не трапилося з її фінансуванням і постачанням зброї від союзників. Єдине питання полягає в тому, скільки додаткових життів і додаткових територій буде втрачено, якщо рішучість Заходу зникне, позбавивши українців засобів дати відсіч з достатньою силою, щоб переконати Путіна, що він більше нічого не може виграти.

Час — це те, що зараз потрібно Україні для проведення цілеспрямованої, а не відчайдушної оборони. Її завдання — послабити російські сили і продовжити далеку повітряну кампанію, щоб зробити Крим — і, отже, лінії постачання російських військ на півдні — уразливими, водночас очікуючи поразки Трампа. Ця комбінація може змусити Путіна переглянути свій аналіз витрат і вигод та домовитися про реальне припинення війни.

Наполегливий захист є набагато менш надихаючою історією, ніж тріумф у контрнаступі, але на цей момент це також набагато кращий шлях вперед для України та її прихильників, ніж будь-яка приречена спроба переговорів. Війна довела, наскільки складно — якщо не неможливо — атакувати супротивника, який добре зміцнився, не володіючи перевагою в повітрі або будь-якою іншою важливою технологічною перевагою, і те ж саме стосується Росії. Путінські генерали кинули великі сили в наступ на Авдіївку, на сході України, втративши шокуючу кількість солдатів і техніки. Успішний захист на виснаження такого роду є перемогою і для України; просто потрібно більше часу, щоб принести плоди.

Саме тут я не згоден із двома вельми шанованими зовнішньополітичними умами США, Річардом Хаасом і Чарльзом Купчаном, які також закликають до переосмислення стратегії Заходу щодо України в останньому випуску журналу Foreign Relations. Ґрунтуючись на провалі українського контрнаступу, відсутності будь-якої реальної перспективи прориву і повернення всіх окупованих територій, втоми Заходу і переважальних ресурсах Росії, ці двоє виступають за те, щоб переконати українців почати переговори про припинення вогню просто зараз. Навіть якщо Путін відмовиться, що вони визнають ймовірним, вони стверджують, що Україна отримає моральну перевагу і, можливо, уникне гіршої долі в майбутньому.

Хаас і Купчан добре розуміють небезпеку продовження "контрнаступу заради перемоги", але це також хибний посил. Українське командування вже визнало необхідність переходу до оборони. Вони не просять більше танків, а вимагають ракет більшої дальності, артилерійських снарядів, зенітних батарей і літаків, необхідних для стратегії виснаження. Стаття також ігнорує ризики, властиві її власній пропозиції. Путін, імовірно, не став би відразу відмовлятися від припинення вогню, як він не робив у минулому, а натомість поставив би умови, від яких, як він знає, Україна повинна відмовитися. Це викличе неминучі дебати серед союзників Києва про те, чи слід погоджуватися, а коли ні, дасть кисень тим (таким як Орбан), які виступають за припинення підтримки України.

Реальність така, що стабільність у Європі, як і раніше, залежить від того, чи вдасться показати Путіну, що він не може досягти своїх історично грандіозних цілей із відновлення російських земель і сфер впливу, які було втрачено 1918 року, повернуто згодом за часів Сталіна і знову втрачено з розпадом Радянського Союзу 1991 року. Кремль у жодному разі не припиняє спроб. Лише деякі імперії прийняли крах без боротьби, і Росія не є винятком.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Війна в Україні — вигода для США. Як американський бізнес заробляє на допомозі Києву