Світовий російський обман. Як Путін заграє з Глобальним Півднем

Повномасштабне російське вторгнення в Україну змінило геополітичний ландшафт і призвело майже до повного розриву і без того непростих відносин між Москвою і західним світом. Кремль прагнув компенсувати цю втрату за рахунок зміцнення економічних і дипломатичних зв'язків із Глобальним Півднем.

Очевидно, прагнучи забезпечити ідеологічну основу для цього вимушеного повороту від Заходу, Володимир Путін прагнув просувати Росію як лідера глобального антиколоніального руху. Цей цинічний крок перегукується з колишньою радянською пропагандою, яка позиціонувала СРСР як ворога західного імперіалізму. Що особливо важливо, це також відбілює довгу історію колоніальної експансії Росії, одночасно ігноруючи відкрито імперіалістичну війну, яку режим Путіна веде в Україні.

Уперше Путін підтримав антиколоніальну позицію Росії під час церемонії у вересні 2022 року, присвяченій "анексії" чотирьох частково окупованих українських провінцій. У якийсь момент свого виступу російський лідер конкретно говорив про припинення гегемонії США за допомогою "антиколоніального руху", який очолить Москва.

Відтоді він продовжує пропагувати цю антиколоніальну ідеологію. На форумі у Владивостоці у вересні 2023 року Путін заявив, що Росія "ніколи і ніде не була колонізатором". Місяць потому він заявив міжнародній аудиторії в щорічному дискусійному клубі "Валдай", що "ера колоніального правління" давно закінчилася, перш ніж звинуватити Захід у пограбуванні всієї планети. "Історія Заходу, по суті, є хронікою нескінченної експансії", — заявив Путін без тіні іронії, незважаючи на те, що він керував найбільшою країною у світі, що виникла завдяки багатовіковій невпинній імперській експансії.

Той, хто має базові знання з історії Росії, зрозуміє абсурдність спроб Путіна зобразити свою країну ідеологічним противником імперіалізму. Сучасна Росія включає в себе величезні території, завойовані, починаючи з п'ятнадцятого століття. У царську епоху імперська Росія поглинула безліч неросійських націй і включила в себе більшу частину території північної Євразії, в кінцевому підсумку досягнувши Тихого океану.

Експансія в Сибір і на Кавказ надала поколінням російських правителів доступ до цінних ресурсів, включно з нафтою, газом, золотом, алмазами, деревиною і багатьом іншим. Ці природні багатства були основним джерелом багатства Росії протягом сотень років, являючи собою хрестоматійний приклад колоніальної експлуатації.

У той час, як російська імперська еліта збагатилася, неросійські народи імперії отримали дуже мало в обмін на розграбування їхніх природних ресурсів. Дійсно, ці неросійські регіони залишаються одними з найбідніших і знедолених регіонів сьогоднішньої Російської Федерації. Путін скористався цією маргіналізацією, набравши непропорційно велику кількість солдатів із цих регіонів для свого вторгнення на Україну.

Лицемірство антиколоніальної позиції Путіна найочевидніше проявляється в контексті триваючої війни Росії в Україні. Він публічно порівняв вторгнення на Україну з імперськими загарбницькими війнами російського царя Петра Великого у вісімнадцятому столітті і, схоже, не занепокоєний очевидними протиріччями між цією відкрито імперіалістичною поведінкою і його явним протистоянням "західному колоніалізму". В антиутопічному світі Путіна, звісно, Росія бореться за звільнення українців від мерзенного впливу Заходу.

Путінський антиколоніалізм перегукується з радянськими наративами, які вперше виникли після більшовицької революції, а потім отримали подальший розвиток під час холодної війни. Радянська антиколоніальна пропаганда спочатку була зосереджена на критиці царського імперіалізму та підтримці пригноблених народів старої Російської імперії. Однак ситуація змінилася, коли Сталін прийшов до влади наприкінці 1920-х років. Протягом наступних десятиліть сталінський режим реабілітував імперський націоналізм царської епохи. У радянських підручниках навіть стверджувалося, що інородці добровільно вирішили приєднатися до Російської імперії.

Початок холодної війни призвів до серйозного сплеску радянської антиколоніальної пропаганди, водночас комуністична влада активно підтримувала визвольні рухи, що охопили Африку та Азію протягом десятиліть після Другої світової війни. Протягом минулого року Путін неодноразово намагався підкреслити цю історію радянської підтримки країн, які прагнуть позбутися західного колоніального правління, особливо у зверненні до африканських лідерів.

Антиколоніальні устремління Путіна також відображають нездатність сучасної Росії провести критичний самоаналіз царського і радянського імперіалізму. За три десятиліття, що минули після розпаду СРСР, майже не було зроблено зусиль із вивчення колоніальної політики Кремля щодо багатьох неросійських народів, які зазнали багатовікового імперського правління. Замість цього державні архіви Росії здебільшого залишаються закритими, а Москва відмовляється прийняти політику деколонізації, яку можна спостерігати в незалежній Україні, країнах Балтії та деяких інших колишніх радянських республіках.

Відтоді як Путін прийшов до влади на зламі тисячоліть, Росія реабілітувала ідеологію імперіалізму, одночасно прославляючи царську і радянську імперії, за допомогою постійного потоку фільмів, серіалів, літератури і шкільних підручників, що прославляють і зміцнюють імперську ідентичність Росії. Тим часом злочини проти неросійських народів імперії, як-от геноцид Голодомору, що забрав життя мільйонів українців на початку 1930-х років, були затушовані або повністю викреслені з офіційної історії.

Дивно, але небажання сучасної Росії протистояти імперському минулому країни було відображено багатьма західними вченими і коментаторами, які продовжують ігнорувати проблему російського колоніалізму, незважаючи на тривожні імперіалістичні інстинкти путінського режиму. Західні історії Росії, як і раніше, часто слідують шаблону, встановленому Кремлем, і включають посилання на "тисячолітню історію Росії", не визнаючи домагань України на спадщину середньовічної держави Київська Русь.

Спроба Путіна позиціонувати Росію як провідну антиколоніальну державу світу — це щось більше, ніж просто геополітичний опортунізм, викликаний необхідністю зіпсувати стосунки із Заходом. Це кульмінація десятиліть царського, радянського і пострадянського ідеологічного опрацювання, яке виправдовувало російський колоніалізм щодо українців та інших неросійських народів, одночасно змішуючи власну антизахідну ксенофобію Росії з ширшою опозицією домінантної ролі Заходу в глобальній політиці.

У країн Глобального Півдня може бути багато вагомих причин для встановлення тісніших зв'язків із путінською Росією, але загальна опозиція до імперіалізму, безумовно, не входить до їх числа. Навпаки, якщо антиімперські настрої на Глобальному Півдні і чинять якийсь вплив на ставлення до російського вторгнення в Україну, це логічно має сприяти підтримці боротьби України проти російського імперіалізму.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Лебедина пісня Путіна. Чому його Росія розвалиться, хоча зараз і здається сильною