В Європу виїхали ще не всі. Чому та скільки внутрішніх переселенців можуть стати емігрантами

В 2014 році, коли я з вагітною дружиною переїхав із рідного Луганська до Києва, здавалось, що мине максимум кілька місяців, і ми повернемось додому. Там, де рідні, там, де наша затишна квартира, власний бізнес… Але минуло 10 років, — і в Україні вже налічується 5 мільйонів людей, життя яких помістилось в одну валізу. Це як населення Фінляндії чи половина населення Швеції. "Ви знаєте, як це — коли немає дому?" — найчастіше питають мене на зустрічах переселенці. Так, я знаю, і добре розумію, біль кожного з цих 5 мільйонів людей, які прийняли для себе усвідомлене рішення — не їхати за кордон, а залишитися в Україні, тому що є патріотами не на словах, а у своїх вчинках.

Але чи буде так і в майбутньому, чи не стануть нинішні внутрішні переселенці емігрантами через те, що держава не приділяє їм достатньо уваги?

Наразі органи влади змогли забезпечити тимчасовим житлом лише 1% переселенців, що становить не більше 46 тисяч ВПО. Це дані Тимчасової спеціальної комісії з питань захисту ВПО, яку ми створили разом з колегами по парламенту. Переважна більшість переселенців поневіряються по родичах чи винаймають житло. 2000-3000 грн, які виплачуються щомісяця ВПО, — копійки, але вони допомагають сплачувати за оренду. Такі гроші отримують, згідно з даними Мінреінтеграції, 2,6 млн осіб. За підрахунками нашої комісії, автоматично з березня виплати продовжать лише 800 тис. осіб. Виникає питання: що робити іншим?

В жодному разі не йдеться про те, аби толерувати безробіття серед працездатних ВПО. Але як бути багатодітним матерям з прифронтових територій, які не мають можливості залишити дитину в дитячому садку, бо в тих регіонах вони просто не працюють? До речі, всупереч розповсюдженій думці, що більшість ВПО осіли на заході країни, фактичними лідерами за кількістю ВПО, за даними Мінсоцполітики, є Донеччина та Харківщина — 549 300 переселенців та 527 335 відповідно. Як бути тим, хто живе в селах, де знайти роботу — це надскладне завдання? Як нам звітувало на засіданні комісії керівництво місцевих ОВА, переважна кількість переселенців проживає якраз в невеликих містечках та сільській місцевості.

Переселенці чекають від держави підтримки, розуміння та вдячності за те, що не поїхали за кордон, а залишились в країні в найскладніший час, аби працювати на всіх фронтах заради перемоги. Образа на державу — дуже потужний чинник, щоб покинути її. І, на жаль, кожен з ВПО, які зараз не можуть облаштуватися — це потенційні біженці. Тим паче, що, за даними представництва Міжнародної організації з міграції в Україні, до 60% ВПО — це жінки. В кожній четвертій сім’ї ВПО є люди з інвалідністю. І майже кожна п’ята сім’я має дитину віком від одного до п'яти років.

Так, створено багато державних програм для ВПО. Це і місця тимчасового проживання, і програма "Прихисток", що передбачає компенсацію власникам житла за те, що вони безкоштовно розміщують в себе переселенців. Це і кредити від Держмолодьжитло, і проекти соціального житла. А для працевлаштування ВПО є ваучери на навчання від Центру зайнятості, гранти для створення або розвитку власної справи, також впроваджені компенсації витрат роботодавців при працевлаштуванні ВПО. Активно працює громадський сектор, благодійні фонди, волонтери. Є чимало успішних історій релокованого бізнесу, відкриття власної справи на новому місті.

Але громадська організація, співзасновником якої я є, стикається, на жаль, здебільшого з іншим кейсами: "ніде жити", "немає грошей", "не можу знайти роботу", "нічим платити за перенавчання"… І це тисячі звернень до хабів ГО "ВПО України", яких більше 20 по всій країні.

Але якщо повернутися додому немає можливості, а нормальне життя не складається тут і зараз, то альтернативою видається лише подальше переселення. Згідно із дослідження МОМ, 23% із тих, хто налаштований змінити місце проживання, планують переїзд до інших, передусім європейських, країн. Серед ВПО, які повернулися додому, частка потенційних емігрантів ще більша — 32%. Так, кількість біженців з України в Європу може суттєво поповнитись за рахунок внутрішніх переселенців.

Впевнений, аби ВПО одного дня не прийняли рішення їхати шукати кращої долі за кордон, держава має їх почути. Ми маємо шукати варіанти забезпечення людей безкоштовним житлом, ми маємо комплексно вирішувати питання працевлаштування переселенців та їхнього доступу до соціальної інфраструктури.

Питання ВПО так само важливе, як і забезпечення України зброєю. В іншому випадку країна може втратити мільйони людей, яких війна позбавила власного дому. Сьогодні їхній дім — це Україна, але що буде завтра?