Вранці гроші — ввечері демократія. Чому без зарплати в 500 доларів не побудувати громадянське суспільство

Що не так із громадянським суспільством? Його формують — не перший десяток років завалюють грантами, а все одно виходить шабунінський центр боротьби з корупцією! Народ навіть на збори рідних ОСББ не ходить, а коли приходить... краще б удома сидів. На четвертому десятку років незалежності немає жодної реальної партії або значущого громадянського об'єднання, тобто таких, де громадяни реально платять внески, за ініціативою "знизу" розробляють програму, беруть участь у її реалізації... Усе, на що здатні українці, — зібратися на толоку з очищення засміченого парку або озера, підміняючи комунальників.

Вузькі групи щось часом роблять: геї парад можуть влаштувати (не без грантової підтримки, звісно), місцеві жителі — зламати паркан на будмайданчику чергового ТРЦ. Здебільшого ж усі баталії відбуваються у фейсбуках, здебільшого — у робочий час.

Нас вчать: формування громадянського суспільства пов'язане з наявністю приватної власності, ініціативи, високого освітнього рівня, свободи та громадянської культури... Але дуже рідко згадує про гроші. Утім, здавна помічено: нижче певного рівня життя громадяни не виявляють громадянської активності. Редактор "Ньюсвік", а за сумісництвом професор Гарварду й один із найвпливовіших політаналітиків США Фарід Закарія заявляє, що одним із найнезаперечніших економічних законів є простий факт: громадянське суспільство починає формуватися в тих країнах, де середній рівень зарплат сягає приблизно 500 доларів на місяць. Ось так от: хоч головою об стіну бийся, хоч завалюй країну грантами, хоч наскладай десятки "персональних" партій — суспільство не прокинеться, доки не переступить зазначений магічний бар'єр у 500 доларів!

Саме з цієї причини насамперед громадянська активність зазначається у великих містах, де рівень освіти, комунікації, а головне — майновий — вищий.

Українські економісти згадують прокляття 200 млрд. доларів — обсяг ВВП країни, до якої ми кілька разів підходили, але щоразу щось заважало перестрибнути цю планку. Дуже обнадійливо все виглядало напередодні війни, темпи економічного зростання ніби натякали, що взяття заповітного бар'єру не за горами. Але тут нас прийшли звільняти... І не варто думати, що це простий збіг. За поребриком ревниво стежили за нашими успіхами. І заява Путіна напередодні великого вторгнення, що одна з головних його цілей — деіндустріалізація України, теж видається не випадковою. Українці й Україна — до біса перспективні за багатьма ознаками. Нам би жирку нагуляти, дістатися до скромної загалом середньої зарплати в 500 доларів — далі все закрутиться по висхідній: різко почнемо дорослішати, громадянське суспільство почне тиснути на владу, запустить держмеханізм у правильному напрямі, виборець відучиться голосувати за артистів, футболістів і просто хороших хлопців і дівчат.

Але для цього потрібно: а) закінчити війну; б) досягти необхідного рівня економічного розвитку і зарплат.

Важливо

Повстання вийшло, революція – ні: чому Україна і за 10 років після Майдану не може зламати систему

Рівень добробуту громадян — це не просто купівельна спроможність. Це ще й тверезомислення, вміння заробляти і витрачати, робити правильний вибір не тільки під час походу до супермаркету, а й під час підходу до виборчої скриньки, і здатність домовлятися, самоорганізовуватися, аналізувати... Жебраку воно ні до чого: картоплю посадити треба, назбирати грошей на шкільну форму дитині, а якщо пощастить — на старий "Хюндай". В основної маси населення немає грошей ні на подорожі, ні на читання розумних книжок, ні на походи в театри, ні на мітинги, ні на контроль вічно крадучих голів ОСББ і міністрів із депутатами.

Поки що населення не може і не знає, як управляти своєю країною, містом, селом, будинком. У всіх бідах звинувачують поганих начальників, яких вкотре обрали. Народу потрібен хороший пан! А це наводить на думку, що народу потрібна аж ніяк не демократія, з якою він не знає що робити, а якась інша форма управління.

Видається, що найкращим вибором нації на найближчі років десять видається відмова від утопічної демократії з українським обличчям: обличчям і ВВП поки що не вийшли. Зовнішнє управління нам на допомогу і вже частково має місце бути. Однак воно загрожує тим, що зовнішні управлінці побажають управляти собі, а не нам на користь. Куди більш привабливим, якщо не єдино можливим видається диктатура (з урахуванням реалій — військова) з урядом технократів. А вже в цей уряд можна запросити за прикладом Піночета чиказьких чи гарвардських хлопчиків, які навчать нас, як здолати 200-мільярдний бар'єр ВВП і досягти необхідного рівня зарплат як необхідної умови зародження громадянського суспільства та демократії.

Якщо на це не зважитися, ми ще довгі роки котитимемося в прірву зубожіння, деградації держінституцій, аж до тотальної втрати державності. І все це відбуватиметься під солодкі камлання про нашу демократичність, про сили громадянського суспільства, які зметуть усіх цапів, що заважають нам жити; ми й надалі мріятимемо про перемогу над корупцією руками грантових борців і псевдогромадських діячів. Потрібен час, щоб подорослішати, розбагатіти, навчитися керувати архіскладним державним апаратом, а потім вже згортати на стежку демократії.

Джерело

Важливо

Загальне ожлоблення: чому життя стало нервовим, грубим, примітивним