Припинення вогню — у 2025-му: як це може статися і який у цьому інтерес США та Китаю

Трамп, Путін, Сі та мир в Україні

Оточення Дональда Трампа ще до офіційного оголошення результатів виборів у США видало кілька заяв про можливі сценарії завершення війни в Україні. Точніше, її заморозки на поточному етапі. І якщо впродовж передвиборчих перегонів ішлося про, умовно, два варіанти планів — "тези Heritage Foundation" зі збільшенням допомоги Україні та примусу Путіна до поступок і "тези America First Policy Institute", що полягають у заморожуванні конфлікту за лінією дотику, — то останніми днями активно обговорюють саме останні. При цьому обидва умовних "плани" припускають початок переговорів між Україною і Росією без реалізації тези "кордону 1991 року". Різниця лише в тому, що більш активна позиція передбачає домогтися зміни балансу на лінії фронту і вже після цього говорити з Кремлем з позиції сили. Це робить повернення до кордонів можливим у межах політичного треку. Другий підхід передбачає заморозку тут і зараз з усвідомленням (але не обов'язково визнанням) неможливості повернення територій у найближчому майбутньому. Як ілюстрацію можна навести вже проговорювані тези "забути про Крим" або "дочекатися змін у Росії".

На цьому тлі Російська Федерація істотно посилює тиск на фронті. Попри досить великі втрати, ЗС РФ, хоч і не обвалили український фронт, але за останні три місяці домоглися найзначніших успіхів з 2022 року. А Путін, виступаючи на Валдаї, вкотре згадав про "стамбульські домовленості" — читай, російський ультиматум Україні. При цьому, попри різку риторику, Росії є куди поспішати з питаннями початку переговорів. Серед основних (і таких, що визнаються Кремлем):

• зростання технологічного розриву між РФ і розвиненими країнами світу. Йдеться не тільки про держави умовного "Західного світу", а й навіть частину країн умовного "глобального Півдня";
• зростання залежності російської економіки від КНР. Тут варто звернути увагу не тільки і не стільки на торговельний баланс, скільки на зростаючий ступінь технологічної та фінансової залежності російської економіки від Китаю. Фактично, Пекін робить із Москвою те ж саме, що Москва намагалася робити з Мінськом останні 30 років. Але у китайських комуністів виходить краще і швидше;
• Росія втрачає геополітичний вплив. Центральна Азія вже не є "заднім двором РФ" і стає частиною умовного "китайського світу". На Кавказі різко зріс вплив Туреччини, на Балканах російські інтереси стискаються, поступаючись місцем реалізації інтересів згаданих вище КНР і Турецької республіки;
• усередині Російської Федерації відбуваються колосальні за своїм майбутнім впливом демографічні процеси — умовна "російська складова вимирає", а чисельність населення підтримують приростом у національних автономіях і міграцією.

Усе це вже призвело до того, що, втративши лідерство в ШОС, Кремль не зміг нав'язати (або підтвердити) свій лідерський статус у БРІКС. Ба більше, якщо проаналізувати базову доповідь Валдайського клубу і нещодавній виступ Путіна, то напрошується висновок про зміну позиціонування. Навіть на своєму майданчику РФ уже не виступає з позиції лідера і "локомотива" змін. Російські спікери (і президент зокрема) багато говорять про багатополярний світ, але апелюють до колективних форматів "не Заходу", де не підкреслюють виняткову роль для своєї країни. Фактично Росія змушена почати позиціонувати себе як регіонального, але вже не глобального лідера.

Останнє — самопозиціонування Росії є одним із ключових у розумінні політики ключових світових гравців у питанні завершення війни в Україні.

Путін почав цей етап війни як елемент політики зі збереження статусу одного зі світових лідерів за Росією. Адже економічно РФ давно випала з пулу провідних держав світу. Технологічно теж. Політичний вплив поступово розмивався. Залишався єдиний козир — військова міць. Цей козир Путін і виклав у надії на швидкий успіх. І якби стався "Київ за три дні", РФ повернула б собі вплив на Кавказі, в Центральній Азії, різко б зміцнила позиції на Балканах, в Африці. Фактично, через силу, змусила б сприймати себе як одного з безумовних архітекторів нового світопорядку.

Але "Києва за три дні" не сталося. Ба більше, Росія спіткнулася об опір держави, яку сама ж позиціонувала у світі як Failed State. Тобто Путін продемонстрував, що його "останній козир" у діалозі про геополітичне лідерство не є таким. І якщо 2021 року під час аналізу можливих змін світової системи часто говорили про трикутник Вашингтон-Пекін-Москва, то вже наприкінці 2022 року йшлося про діалог між КНР і США. Росія сама себе викинула з процесу. І тому слова Путіна січня 2023 року про те, що війна йде "за майбутнє Росії", були правдою. Поразка або навіть умовна "нічия" в російсько-українській війні позбавляла РФ умовного статусу ключового геополітичного гравця.

Така ситуація цілком задовольняла Пекін і Вашингтон. Адже, якщо говорити простими словами, набагато легше почати розмову про формування двополярного світу, ніж вести складний діалог у тристоронньому форматі. Ця ситуація задовольняла і Європейський Союз, для якого послаблення впливу Кремля на континенті також створювало додаткові можливості. Зокрема й у питаннях суб'єктивізації Союзу на світовій арені. Не менш вигідним послаблення Росії було і для нових регіональних лідерів. Починаючи від засновників БРІКС (крім РФ, природно) і, закінчуючи Туреччиною, Іраном, Саудівською Аравією.

Таким чином, повна поразка України була і залишається невигідною для більшості країн світу. Але "не програти" — не означає "перемогти".

На жаль, але повна поразка Росії і пов'язані з цим ризики глибокої кризи в РФ аж до загрози розпаду були (і значною мірою залишаються) невигідними ключовим гравцям:

• для США розпад Росії означає дестабілізацію відразу в декількох регіонах. Що призведе або до кратного посилення впливу Китаю, або змусить Сполучені Штати повернутися до витратної політики "світового поліцейського" без гарантій її успішності. Що призведе до зростання безпекових ризиків і нового рівня ескалації з КНР;
• для КНР Росія важлива як єдина, досить керована держава. У статусі регіонального (але не глобального) лідера з досить високим рівнем залежності від Китаю;
• для низки політиків Європейського Союзу бачення Росії близьке до китайської позиції — єдина держава, досить потужна. Відмінність лише в оцінці ризиків китайського впливу на РФ. Для ЄС, природно, такий розвиток подій є небажаним;
• для більшості незахідних держав (насамперед, регіональних лідерів) бажане збереження досить сильної (але, знову ж таки, без амбіцій на геополітичне лідерство) Росії.

Таким чином, для значної кількості світових держав поразка Росії також виглядає "невигідною". Ця позиція, до речі, змінюється. Адже ще два роки тому замість слова "невигідний" можна було використовувати "неприпустимий". Але швидкість змін вкрай мала. І тут є, зокрема, вина України, яка вкрай мало на зовнішньому полі комунікувала питання "пост війни". Тобто — що буде після закінчення війни і як можна нівелювати ризики від російської кризи в разі поразки РФ.

На цьому повертаємося до пари США-КНР. Обидві держави не бажають поразки України, але не бажають і повної поразки Росії. Отже, з їхньої точки зору, війна має бути зупинена десь між зазначеними крайніми точками.

Питання — де? І тут доречно згадати американсько-китайське протистояння і процес потрапляння РФ у залежність від КНР:

• для Пекіна ідеальним моментом завершення війни був би початок переговорів після того, як російська економіка пройшла "точку неповернення" в технологічній і фінансовій прив'язці до Китаю. Простіше кажучи, в умовах, коли навіть зняття всіх санкцій не дасть змоги Росії повернутися до переважного використання європейських і американських технологій та фінансових інструментів;
• для США потрапляння РФ у таку залежність від КНР є кошмарним сценарієм. Адже тоді Пекін отримує у своє розпорядження не лише сировинну базу Росії, а й, наприклад, логістику в Арктиці, різке посилення на Близькому Сході, на Африканському континенті. Тому для Вашингтона ідеальним моментом завершення мирних переговорів (або заморозки війни) щодо України є період "за п'ять хвилин до точки неповернення" падіння Москви в обійми Пекіна. Що дасть змогу, інтенсифікувавши співпрацю з Кремлем (можливо, не напряму, а через держави-посередники), підтримувати вигідний для себе рівень російсько-китайської конкуренції за зони впливу.

Таким чином, позиції, з яких зовнішні гравці підходитимуть до питання російсько-української війни, частково залежать і від рівня американо-китайських відносин. Сьогодні країни стоять на межі повноцінної торговельної війни. Але економіки обох держав взаємозалежні — переконатися в цьому можна, проаналізувавши обсяги і структуру взаємної торгівлі. З огляду на зростаючий економічний і політичний вплив Китаю — конфлікти, конкуренція неминучі. Причому в галузі нових технологій вони "невиліковні" — в умовах переходу до "економіки знань" держава, яка зберегла за собою (або отримала) технологічну перевагу, конвертує її в зростання політичного та економічного впливу. З іншого боку, і США, і КНР усвідомлюють необхідність у форматі майбутнього співіснування.

І тут доречно згадати про роль Трампа. Тим паче, що гаряча фаза протистояння Вашингтона і Пекіна почалася якраз за його правління. Протиріччя накопичувалися роками, а одним зі спускових гачків у 2017 році став... "зелений перехід" Китаю. Саме цього року КНР заявив про припинення приймання на утилізацію пластикових відходів зі США та ЄС (а це 60% відходів американського пластику). Дональд Трамп тоді оперативно організував азійський вояж (до речі, повторивши його 2019-го). Після чого (безрезультатної зустрічі з Сі) китайські комуністи стали загрозою, а в'єтнамські (В'єтнам погодився працювати з відходами) — хорошими хлопцями. Але тема відходів, повторюю, була лише "спусковим гачком" — суперечностей і бази для технологічних воєн було вже більш ніж достатньо.

Сьогодні, як не парадоксально, Трамп може знову зіграти у свою улюблену "човникову дипломатію". Але вже з іншим посилом. Мова, природно, не йде про відновлення відносин рівня 2010-15 років. Швидше, про вироблення рамок співпраці зі збереженням конкуренції за технології. Тим паче, що за такий формат може виступити значна частина його спонсорів. Включно з Ілоном Маском. Маск зацікавлений у китайській продукції та матеріалах, в азіатському ринку для своїх товарів. Зрештою, саме в КНР працює тесловська "гігафабрика", а питання її розширення було поставлено на паузу керівництвом КНР 2023 року.

Таким чином, досить велика ймовірність швидкого (після інавгурації) повторення Трампом азіатського вояжу. І від його результатів безпосередньо залежатиме позиція адміністрації американського президента щодо завершення війни в Україні.

Швидкий успіх (вкрай малоймовірний сценарій) діалогу Трампа і Сі може дати старт спільному тиску КНР і США на РФ і Україну відповідно. Причому, якщо Україна зможе грамотно вибудувати комунікацію на обох векторах, з примусом Росії до політичних поступок. Наприклад, у питаннях перспектив політичного треку повернення територій. Але, ще раз повторю, без створення "образу поразки" Росії. У разі впертості Путіна, цілком імовірний перехід США до роботи в логіці згаданих на початку тексту тез Heritage Foundation, які в українській пресі частіше називають позицією Помпео.

Збереження рівня конфронтації між США і Пекіном або зростання її рівня призведе до спроби США реалізувати алгоритм заморожування "як є", щоб спробувати використати фактор відновлення співпраці з РФ як інструмент впливу на КНР. Однак тут варто пам'ятати, що для США неприпустима "поразка України". І якщо Путін озвучить неприйнятні умови припинення війни, так само можливий перехід Трампа в більш різку позицію. Чи призведе такий формат до більшої залученості Пекіна у війну в Україні? Сумнівно: КНР не бажає брати на себе додаткові витрати з підтримання безпеки у світі або вплутуватися у війну, яка може вийти на рівень військового протистояння зі США.

Перспектива масштабування війни, до речі, лякає як Пекін, так і Вашингтон. І, наприклад, російська активність у залученні армії КНДР створює потенційні виклики обом столицям. Адже посилення (за рахунок нового досвіду) північнокорейської армії різко погіршує ситуацію на Корейському півострові. Що ставить КНР і США на межу військового протистояння. Це розуміє і Путін, працюючи одразу за кількома напрямками: адже крім північнокорейського чинника, є ядерний шантаж, розгойдування Близького Сходу, активність в Африці. В уявленнях російської сторони, така політика може призвести до того, що США і КНР синхронно вирішать працювати на якнайшвидше призупинення війни в Україні як одного з ключових чинників дестабілізації. Для нас це означає найгірший сценарій із масштабними поступками Росії.

Але уявлення Путіна, як і 2022 року, можуть виявитися далекими від реальності, оскільки як для Вашингтона, так і для Пекіна посилення геополітичного впливу Росії (а це буде в разі "перемоги" РФ і успіху шантажу) є вкрай небажаним. Тому спроби "перегнути палицю" можуть призвести до зворотного результату — схиляння США і КНР до домовленостей між собою.

Що в цьому всьому для нас?

2025 рік, цілком імовірно, стане роком укладення якоїсь угоди про припинення вогню. Питання "на яких умовах" залежить від нашої гнучкості та вміння бачити картину цілком. Зрештою, від того, чи зможе українське керівництво запропонувати своє (адекватне) бачення поствійни в регіоні та позиціонування України відносно ключових центрів сили. Для цього час і можливості є.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Чому радіють Маск і Дугін: чи стане Україна першою жертвою "нового світу" Трампа