Не "ще тисяча тіл", а тисяча життів. Назвіть їхні імена

Як колишній військовослужбовець 148 батальйону 116 бригади ТрО я не з чуток знаю запах землі над свіжими могилами і тишу, в якій матері стискають хрестики так, ніби це остання нитка до сина. Я бачив, як сивочолі батьки вгризаються пальцями в кришку труни, щоб не впасти. Я бачив очі дітей, які тільки що дізналися, що вони більше ніколи не побачать батька. І я більше не хочу жити в країні, де це називають "технічними процедурами". У країні, яка майже потайки повертає своїх героїв на щиті, щоб втратити їх удруге — у байдужості й зневазі владних кабінетів і сухих офіційних "фонових" пресрелізів. Бо "рефрижератори" і "мішки" — це не мова держави, яка шанує своїх захисників. Це — вирок нам усім, якщо ми це терпимо.

Четвертий рік великої війни — а ми досі не маємо обов’язкового державного ритуалу, який би гарантував гідне вшанування кожного полеглого. Це не просто недбалість. Це – свідомий саботаж і моральна капітуляція відповідальних за високопосадовців.

Ми звикаємо до повідомлень про чергові масові повернення тіл. "Ще сотні. Ще тисяча". Або ще гірше – "приблизно 6 тисяч". І знову — стрічка новин проковтнула, а високі кабінети вдають, ніби це приватна трагедія, а не подія національного рівня. Це — ганьба. Дегуманізація і деперсоналізація втрат. Саме того й домагається росія: щоб ми припинили чути імена, бачили лише статистику. Коли держава мовчить, глухне й суспільство. Відчуження і відсторонення – процес, на меті якого перетворити нас на росію.

Багато про це говорив і писав. Не чують. Або вдають, що не чують. Тому маємо йти формальним шляхом. Нехай суспільство скаже своє слово – чи потрібно це. Створив петицію про Національний Ритуал Шани. Йдеться не про "красиві кадри" і не про "добру волю" чиновників. Йдеться про закон і обов’язок. Про єдиний державний протокол, який не можна зігнорувати на жодному рівні — від міністерства до найменшої громади. Ритуал має бути закріплений у законодавстві, указах і постановах, із визначеною координацією, фінансуванням, персональною відповідальністю за зрив або імітацію. Бо поки цього немає, у нас завжди знайдуться "винятки", "не встигли", "не передбачено кошторисом". Досить.

Що таке Національний Ритуал Шани на практиці?

• Почесна варта. Труна, накрита Державним Прапором. Офіційна формула прощання від імені України з вимовленим уголос іменем, а не безликі цифри у зведеннях.
• "Дорога додому" як публічний акт: інформування громади, коридор шани, безпечний і гідний супровід, який організовують місцева влада та Нацполіція.
• Приспущені прапори в день поховання. А якщо ми прощаємося одразу з багатьма воїнами -це рівень загальнонаціональної жалоби та участі перших осіб держави.

Окремо — родини. Кожна сім’я повинна мати куратора і "єдине вікно": логістика, виплати, документи, психологічна допомога швидко, без ходіння по кабінетах і принижень. Мова держави має бути людською: імена, звання, підрозділ, подяка. Право на приватність недоторканне. Це не "додатки до ритуалу". Це ядро поваги.

І так, я вимагаю політичної присутності. Президент, Голова Верховної Ради, Прем’єр — особисто або через уповноважених – там, де ми прощаємося з багатьма полеглими чи з видатним героєм. Бо держава це не лише папери і печатки. Не лише ефектні відосики і піар. Це має бути живе обличчя, яке приходить і каже родині: Україна пам’ятає. Якщо для цього потрібні зміни до регламентів — то змінюйте регламенти. Якщо потрібні кошти — то знаходьте кошти. Якщо комусь заважає власне "его" — відсуньте його вбік. Україна і її полеглі сини – важливіші за ваше "его".

Хтось скаже: "У нас уже є хвилина мовчання щодня". Так, і це правильно. Але хвилина мовчання — лише фундамент. Без єдиного національного ритуалу ми продовжимо втрачати людей удруге — у мовчанні й знеособленні. Нам потрібен стандарт, який з’єднає вже наявні кроки в єдину систему: від репатріації до поховання та подальшого вшанування. І щоб за кожне "не виконали/зірвали" відповідав конкретний посадовець.

Я звертаюся не до абстрактної "влади", а до конкретних людей на Банковій і Грушевського. Ви можете зробити це зараз. Один указ і пакет урядових рішень — і країна отримає впізнаваний, гідний, обов’язковий ритуал. Не для "картинки". Для нашої спільної пам’яті й гідності. Для тих, хто сьогодні в окопах і має знати: їхня країна не сховає смерть у "технічних повідомленнях".

Країни, які поважають себе, не соромляться своїх сліз і не ховають своїх Героїв у тіні. Україна заслуговує саме на таку правду: чесну, публічну, ритуалізовану. Бо за кожним ім’ям життя, сім’я, мрії. І наша свобода.

Прошу підтримати петицію про Національний Ритуал Шани. Кожен підпис — це цеглина у фундаменті державної пам’яті.