Діагноз — "космічний песимізм": чому Лавкрафт став одним із головних пророків XXI століття
Світом керують стихійна випадковість та абсурд, перед якими людина безсила. По суті, головний діагноз нашому часу ще століття тому поставили два культові письменники сучасності. Це чех Франц Кафка та американець Говард Філліпс Лавкрафт, який народився саме цього дня, 20 серпня 1890 року. Кінокритик Олексій Росовецький спробував розібратися, чому у XXI столітті сліпий хаос "всесвіту Лавкрафта" лякає нас куди сильніше, ніж тотальна кафкіанська бюрократія, — і до чого тут конспірологія.
Як завжди, в гостях дивишся, що у господарів на книжкових полицях. І щоразу зі здивуванням бачиш там томики Лавкрафта. Я б зрозумів, якби це були книги актуального Лю Цисіня, справді геніального Теда Чана або романи Філіпа К. Діка, які сам іноді перечитую. Важче зрозуміти, що сьогодні можна знайти для себе цікавого в архаїчних, доволі однотипних новелах Лавкрафта з їх бідною мовою, в яких цей похмурий самітник із Провіденса роками обігравав один і той самий мотив? Але його книги все одно продовжують читати навіть у XXI столітті.
Вивчивши біографію Лавкрафта авторства Спрега де Кампа і погортавши так званий "канон": "Барва з позамежжя світу" (1927), "Поклик Ктулху" (1928), "На стрімчаках божевілля" та "Морок над Інсмутом" (обидва 1936), незважаючи на всю одноманітність, здається, я зрозумів причини їх невмирущої популярності. І чому книги Лавкрафта такі популярні саме зараз.
Лавкрафт лякає читачів зовсім не монстрами. Найстрашніше, що транслюють його книги, — це абсолютна байдужість Всесвіту до людини. Ктулху куди моторошніший, аніж класичні демони, оскільки під час зіткнення з ним ламається звична система координат "добро/зло". Стародавнім сутностям Лавкрафта байдуже на людство. За Лавкрафтом, людина — зовсім не вінець творіння, ми всього лише одна з форм життя у величезному і стародавньому Всесвіті.
В есеї 1934 року "Надприродні жахи у літературі" письменник висловлює думку про те, що людський розум не здатний осягнути справжніх масштабів та будови реальності. Спостереження цілком гідне Філіпа К. Діка.
У XXI столітті ця думка стала як ніколи актуальною: глобальні війни, пандемії та кліматична криза безжально демонструють ілюзію нашого контролю над світом. Американський філософ Юджин Такер передає це відчуття через поняття "космічного песимізму" — зіткнення з реальністю, яка існує незалежно від людських сподівань, цілей та ілюзій про впорядкованість світу.
Важливо
Нагадаю, що в центрі пантеону Лавкрафта знаходиться Азатот — "сліпий і божевільний бог", який дихає хаосом. Це найвлучніша метафора сучасного світу. Нам набагато затишніше вірити, що світом хтось та й керує — і байдуже, хто саме смикає за ниточки: рептилоїди, ілюмінати або таємна закуліса на засіданнях Більдерберзького клубу. Головне, що вони мають певний план та розуміння, куди саме йти.
Але справжній лавкрафтіанський жах нашого часу криється в тому, що жодного плану немає. Світова економіка, геополітика, розвиток ШІ — все це величезний, неповороткий Азатот. А світом насправді керує сліпа, інерційна сила, абсурд та випадковість, і це лякає набагато сильніше, ніж будь-яка навіть найправдоподібніша теорія змови.
До речі, повертаючись до фігури Філіпа К. Діка, не можна не здивуватися тому, скільки між ними спільного. Зокрема, обидва досліджували один і той самий абсолютний онтологічний жах перед самою природою буття.
Дік так само переконаний у тотальній ілюзорності та крихкості реальності, яка може виявитися симуляцією, галюцинацією, рекламним трюком корпорацій або ж іграми вищого розуму. І у своїх міркуваннях він зайшов ще далі за Лавкрафта, припустивши, що навіть сам космос може бути ілюзією.
Обидва одностайні в тому, що людська психіка просто не пристосована до сприйняття істинної реальності. У Лавкрафта будь-який вчений або дослідник, який докопався до правди про давніх богів, неминуче з'їжджає з глузду: наш розум буцімто не здатний витримати такий радикальний злам світогляду. У Діка параноя, шизофренія та розпад особистості — це також зазвичай наслідок зіткнення зі справжньою природою речей.
Біографічні та літературні долі обох також дивовижно римуються. Обидва починали як автори бульварної періодики, причому писали за копійки, роками балансуючи на межі виживання. Щоправда, Дік під кінець життя зумів навести лад у своїх справах і навіть встиг пожити на гонорари від екранізації "Блейд раннера".
Обидва страждали від психологічних проблем і за життя так й не здобули належного академічного визнання . Натомість посмертно стали культовими постатями, чиї концепції вивчають сьогодні провідні філософи. Навіть їхні прізвища стали прозивними та перетворилися на епітети для цілих пластів масової культури.
А це, як на мене, значно цінніше, ніж культовий статус.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо