Білоруське поле експериментів. Як Путін перевіряє "червоні лінії", підставляючи Лукашенка

На пленарному засіданні Петербурзького міжнародного економічного форуму Володимира Путіна запитали, чи стала б Росія вживати заходів, щоб посадити повітряне судно, що слідувало, наприклад, з Лондона до Таїланду, якби на його борту був розшукуваний чоловік. "Не скажу", — відповів правитель РФ.

Це, однак, не така вже й "таємниця мадридського двору". Вчинок Лукашенка щодо приземлення 23 травня лайнера лоукостера Ryanair, котрий здійснював рейс з Афін до Вільнюса, здається Заходу божевільним, але він цілком у дусі господаря Кремля. Невипадково версія про причетність Москви до інциденту була озвучена не тільки главою британського Foreign Office Домініком Раабе. З Лондона-то що взяти: він готовий побачити "руку Путіна" навіть в опочивальні королеви. Йому ж, правда, належать і найгучніші викриття російських шпигунів. Але ж і досить стриманий у своїх судженнях Єнс Столтенберг, генсек НАТО, говорить про те ж.

"Што хачу, тое і саджу"

З деяких пір пара Путін — Лукашенко скидається на двох клоунів, білого і рудого. Репліки їх розписані на потіху міжнародної публіки і мають такий самий стосунок до дійсності, як слова з конспірологічного "хіта" торішньої осені — діалогу горезвісних "Майка з Варшави" і "Ніка з Берліна" — про те, що Навальний отруєний не був, а Лукашенко — "міцний горішок". Білорусь — це те, за що Путін готовий боротися. Ймовірно, можна було придумати якийсь інший план, здатний кинути Лукашенка в обійми Путіна, але і фортель з літаком Ryanair виявився досить ефективним.

Брюссель досить оперативно відреагував на подію, оголосивши про закриття повітряного простору та аеропортів Євросоюзу для бортів білоруських авіакомпаній. А заодно порекомендував європейським авіаперевізникам уникати перельотів над територією РБ. А 10 червня Європарламент схвалив жорстку резолюцію по Білорусі. Там є заклик до ЄС відключити державу від міжнародної платіжної системи SWIFT і ввести проти неї секторальні санкції. За упіймання засновника опозиційного Telegram-каналу Nexta Романа Протасевича таким злегка екзотичним способом Мінськ можуть чекати проблеми в сталеливарній, деревообробній та калійній промисловості, а також у сфері торгівлі сирою нафтою і нафтопродуктами. До кого після цього поповзе Лукашенко, здогадатися нескладно.

Білорусь у цих обставинах починає все більше нагадувати полігон, де Росія і Захід ведуть між собою боротьбу. Пікантність ситуації в тому, що і юродивим від політики, і хлопчиком для биття постає Лукашенко. І його режим. Новий такий підхід? Хіба що з географічної точки зору. В іншому це варіації на тему проксі-війни, правда, тоді, коли війна ведеться іншим, ніж стрільба з гармат, способом.

До Мінська через Каракас

Як цей механізм працює, дуже добре знають у Венесуелі.

У кінці минулого року Deutsche Welle розмістила в себе добірку фотографій, зроблених журналістами різних агентств під заголовком "Криза у Венесуелі: Мадуро вижив, країна вмирає". Там є все — від порожніх холодильників і черги за безкоштовною їжею до убогої медицини, глинобитних будинків і проведення вечорів зі свічкою, оскільки електрику вимкнено.

"Багатій нафтою Венесуелі, — пише видання, — доводиться імпортувати нафту з Ірану з метою переробки та виробництва пального. Власна нафтовидобувна інфраструктура вже не може забезпечити достатні обсяги видобутку. 10 років тому країна добувала 2,3 млн барелів нафти на добу. Наразі — тільки половину від цього обсягу". У 2021-му і цей показник впав — до 500 тис. барелів. А обіцянки міністра нафти досягти рівня 1,5 млн бар. залишаються всього лише словами. Авторитетний бразильський економіст Тоні Волпон вважає, що плачевна економічна ситуація може обернутися тим, що незабаром Венесуела — країна, що володіє найбільшими у світі доведеними запасами нафти, — може бути оголошена державою-банкрутом. Уже зараз вона живе в голоді, а мінімальний розмір оплати праці з 1 травня поточного року становить усього близько $ 2,5.

Мадуро не садить літак з кимось зі своїх політичних опонентів, придумуючи для цього фейкову причину. Але у Венесуелі дуже багато процесів почалися точно так само, як у Білорусі. З виборів, що відбулися в травні 2018-го. Вони були позачерговими. Опозиція бойкотувала, назвавши підтасовуванням. Їх підсумки — перемогу Мадуро — не визнали більшість країн Заходу, а також Латинської Америки. Чотирнадцять країн, включаючи Аргентину, Бразилію та Канаду, відкликали своїх послів. Сполучені Штати наклали додаткові санкції. Дональд Трамп закликав до проведення нових виборів і припинення репресій у Венесуелі. Зате Володимир Путін привітав Мадуро з переобранням і побажав йому успіху у вирішенні соціальних та економічних проблем країни. Крім Росії, результати виборів визнали ще дев'ять країн, включаючи Китай, Кубу, КНДР, Іран і Білорусь.

У січні 2019-го, після інавгурації Мадуро на другий президентський термін, політична криза загострилася. Спікер Національної асамблеї Хуан Гуайдо, на фоні багатотисячних мітингів протесту, проголосив себе в.о. президента. Понад 60 держав його підтримали. Європарламент схвалив відповідну резолюцію. Боротьба, у якій Мадуро показував середній палець засадам західної демократії на фоні явної підтримки з боку Пекіна і Москви, продовжилася. Можна навіть сказати, що Гуайдо був відправлений Мадуро в політичний нокдаун. Кілька місяців по тому інформагентства стали про нього забувати. Передостанній гучний сплеск інтересу до його постаті був у грудні минулого року. Напередодні парламентських виборів у Венесуелі, останнього оплоту опозиції, він закликав громадян країни до бойкоту голосування. У результаті явка становила всього 31%, а партійний блок на чолі з Мадуро, який отримав 68% підтримки виборців, голосно заявив про свою перемогу: "Народ вирішив залишатися незалежним, суверенним і вільним".

Незважаючи на театральні жести спадкоємця Уго Чавеса (він прийшов на виборчу дільницю в годиннику, який йому подарував футболіст Дієго Марадона: "Я їх надів, бо вони приносять удачу. Це для того, щоб вони принесли удачу не тільки Мадуро, але і всій нашій країні") і приголомшливу, здавалося б, перемогу, вибори не визнали ні ЄС, ні США (держсекретар Майк Помпео назвав їх "шахрайством"), ні група Ліми, наднаціональна організація, створена з метою розв'язання політичної кризи у Венесуелі під час її першої хвилі у 2017 році. Російське МЗС цілком очікувано відгукнулося про вибори як про "прозорі і демократичні".

Останнє повідомлення про Гуайдо — травневе. Деякі вважали це підготовкою до капітуляції: опозиційний політик виступив з пропозицією почати переговори з владою. Правда, за посередництва "міжнародної" спільноти. Мадуро погодився: "Гуайдо нарешті захотів зі мною зустрітися? Ну що ж, я згоден поговорити. За допомогою ЄС, Норвегії та Міжнародної контактної групи готовий сісти віч-на-віч з опозицією, де вони хочуть і коли".

Білоруські нюанси

Венесуельська історія нагадує білоруську. Провладний мінський політолог Петро Петровський навіть порівняв турне Світлани Тихановської по європейських країнах з подібними діями Гуайдо, що в цілому так і не принесли відчутного результату. Відмінності між тим, що відбувається у Венесуелі і в Білорусі, за великим рахунком, не в тому, що Лукашенко зіграв у повітряний бій з цивільним літаком, а Мадуро — ні. Головне — Венесуела, у силу своєї історії і географії, не є підчерев'ям якоїсь латиноамериканської Росії. Фронт між демократичним Заходом і авторитарними країнами проходить і там, але боротися із США, куди Каракас експортує близько 40% своєї продукції, важко. У цьому сенсі тут стан справ майже дзеркальний до того, у якому Мінськ: під боком бурим ведмедем дрімає РФ, куди йде приблизно така ж 40-відсоткова частка білоруського експорту.

На думку професора політології з Університету Мемфіса Дурсун Пекс, санкції "не працюють принаймні від 65 до 95 відсотків". Яскравий приклад — Північна Корея, яка залишається тоталітарною країною, хоча династія Кімів перебуває під рестрикціями США понад півстоліття. Навіть щодо Каракаса Білий дім визнав, що "односторонні санкції протягом чотирьох років не досягли успіху в тому, щоб змінити електоральний результат", хоча обмеження ніхто поки знімати не збирається.

Розмови про відключення Білорусі від системи SWIFT поки існують у вигляді рекомендації Євросоюзу з боку Європарламенту. Однак, по-перше, формально SWIFT не перебуває в руках ЄС. А по-друге, резолюції Європарламенту — це аж ніяк не документ непереборної сили. ЄП вносив подібний проект у квітні цього року, пропонуючи відключити РФ, якщо "нарощування військової присутності переросте у вторгнення на Україну з боку Росії".

Так, тоді нічого не сталося, оскільки не було вторгнення. Але про відключення SWIFT для Росії говорили і у 2014 році, після анексії Криму і на початку війни на Донбасі. Тоді теж була резолюція ЄП, а крім того проект лобіював уряд Великобританії. Але через півроку агентство Bloomberg повідомило, що "США та їхні європейські союзники" відмовилися від цієї ідеї.

Є історія з відключенням усіх іранських банків у березні 2012 року — тоді їх визнали організаціями, що порушують санкції ЄС. З 2016-му гнів був змінений на милість. А у 2018-му знову кілька банків, включаючи Центробанк країни, знову відлучили від системи.

SWIFTом по дотичній додали все ту ж Північну Корею у 2017-му. Тоді, після обговорення такого заходу між США і Бельгією — країною, де в 1973 році система народилася, — постраждали три банки КНДР.

Об'єктивно така міра, укупі з іншими обмеженнями, буде погіршувати життя в країні, але коли це, цікаво, дуже турбувало диктатора, головна мета якого — за всяку ціну залишатися при владі?

Проте, оскільки функції Лукашенка в зовнішній політиці Кремля все більше наближаються до функцій Жириновського у внутрішній — обидва "катають пробні кулі", — цілком можливо, що Захід спробує грати проти РФ за тими ж правилами. Тобто відпрацьовувати на Мінську ті прийоми, які не наважується поки що застосувати проти Москви. І відстежувати наслідки.

Два мішки вигод

Коли Путін зустрічався в Сочі з Лукашенком, тільки й розмов було про те, що це були переговори про умови приєднання Білорусі до РФ. Офіційних заяв з цього приводу ніхто не зробив. Так, у Росії існує певне роздратування з приводу "бацьки": на нього доводиться витрачати купу грошей, і правильніше б було з цим покінчити, просто зробивши РБ черговим суб'єктом федерації. Однак, усе не так однозначно. У певному сенсі покірний Лукашенко біля керма сусідньої країни Кремлю навіть вигідніший, ніж він же в ролі керівника російського регіону.

Але, можливо, навіть не в цьому головна перевага існування "незалежного" Лукашенка поруч з Путіним. А в тому, що на ньому, на діях його режиму, можна перевіряти реакції Заходу. Якщо він проковтне те, що зробив Лукашенко, то він тим більше проковтне подібний вибрик Путіна. Можна буде порушувати міжнародне право, абсолютно не побоюючись наслідків.

Ще один плюс існування такої двоголової гідри в тому, що на фоні відчайдушного Лукашенка Путін може виглядати ледь не пристойним і "рукопожатним" правителем. При цьому закиди в тому, що він підтримує нахабні дії мінського диктатора, він завжди може спростувати приблизно в тій манері, у якій прокоментував посадку лайнера Ryanair в інтерв'ю NBC. Росія не має ніякого відношення до цього інциденту, а він, Путін, просто вірить тому, як йому все описав Лукашенко.

"А чому мені йому не вірити? — говорив російський президент. — Ви запитайте в пілота. Найпростіше — запитати в командира корабля: тебе примушували до посадки чи ні? Запитайте в нього. Ви запитували в нього? Щось я ні разу не чув інтерв'ю цього командира корабля, який сів у Мінську. Чому б його не запитати: тебе що, силою примушували сідати?".

Чи є вигоди від існування полігону під назвою "Білорусь" для колективного Заходу? Так. Але, по-перше, для початку йому потрібно визнати, що час для діалогу з Мінськом пройшов. Це вже зроблено, приблизно так висловився після неформальної зустрічі міністрів закордонних справ країн Євросоюзу в Лісабоні 27 травня глава німецького МЗС Хайко Мас. А по-друге, слово "колективний" тут ключове. Саме згоду західних союзників, їхні синхронні дії, як раз і можуть продемонструвати можливості санкцій політики. Режим швидше за все не впаде, але якихось цілей можна буде досягти. Так було, наприклад, коли за Барака Обами Захід намагався вирішити проблему Ірану.

Нарешті, "білоруський фронт" може стати чимось на зразок математичної моделі того, як і наскільки ефективно може діяти той чи інший механізм. Умовно кажучи, є гіпотеза, що відключення від SWIFT матиме для Мінська такі-то наслідки. Її і перевіряють. Якщо практика не підтверджує гіпотезу, дії коригують. І так далі. Наступний крок — аналіз того, чи можна застосувати досвід, отриманий у Білорусі, на більших гравців, таких, як Росія. У разі, якщо Кремль поведеться аналогічним чином.

У принципі, у відносинах з Мінськом Заходу вже нема чого втрачати. Там нарешті усвідомили, що собою являє режим Лукашенка. Зрозуміли, що він ніколи не зміниться і завжди буде орієнтований на Москву. Руки в Заходу розв'язані. Чи постраждають у цій боротьбі пересічні громадяни Білорусі? Так. Але, як запевняє співробітник Білоруського інституту стратегічних досліджень Кацяріна Шмаціна, "активна частина суспільства, яка бере участь у протестах, виступає за санкції, розуміючи, що це робить більший тиск на Лукашенка. Вони готові терпіти короткострокові втрати".

Правда, слово "короткострокові" тут навряд чи доречне. Навіть на таких не найбільших "полігонах", як Білорусь, Венесуела або КНДР, проксі-війни без пострілів — це гра в довгу. І без повної впевненості в успіху.