Треба менше бити. Чи зможуть українські в'язниці викорінити насильство над ув'язненими

"У 2011 році я проходив стажування в одній з виправних колоній — планував стати майбутнім працівником системи, але не склалося. Мені тоді начальник колонії сказав: "У нас з недавніх пір бити засуджених не можна". І тут же додав: "Але якщо дуже треба, то можна — легенько". Уже в той час була ідея: насильство над ув'язненими потрібно припиняти, однак механізмів для цього не було. У 2014 році такий механізм з'явився", — розповідає Фокусу Вадим Човган, експерт з пенітенціарних питань, доктор публічного права.

Зміни в статті 24 Кримінально-виконавчого кодексу України — найбільша юридична перемога, яка трапилася в пенітенціарній системі. Відповідно до неї громадськість, депутати, журналісти мають право відвідувати колонії без попередження, під час візитів проводити відеозйомку і спілкуватися із засудженими. Якщо раніше про жахливі умови утримання в деяких колоніях можна було лише здогадуватися, то після введення норми завдяки моніторинговим візитам громадських організацій проблема стала очевидною. Закритими для подібних візитів поки залишаються тільки СІЗО.

"Тепер начальники колонії розуміють, що в будь-який момент до них можуть прийти правозахисники і журналісти, які почнуть ставити запитання. Не дай бог щось зробити не так — біля воріт будівлі тут же зберуться ЗМІ і розголосять усе, що відбувається в стінах в'язниці. Ця суттєва міра змогла відкрити завісу над системою", — говорить Човган.

Увʼязнених наразі рідше піддають тортурам і насильству, але залишилися невирішеними інші проблеми. Багато колоній потребують капітального ремонту через невідповідність санітарно-гігієнічним вимогам. У деяких установах будівлі занепали настільки, що ремонт їм уже не допоможе.

За повідомленням офісу Генерального прокурора, Україна входить у трійку лідерів за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини на умови утримання в тюрмах. З майже 60 тис. справ, що очікують на рішення ЄСПЛ, приблизно 15% — проти України.

За даними офісу Генерального прокурора, у 2020 році утримання одного ув'язненого обходилося державі в 158 грн на добу. У цю суму включені зарплата працівникам колонії, харчування, витрати на комунально-побутове обслуговування, забезпечення систем нагляду та охорони.

Більшість установ виконання покарань недофінансовуються. За словами Євгена Захарова, директора Харківської правозахисної групи, колонії отримують лише чверть від зазначеної в бюджеті суми. У результаті увʼязнені самі оплачують комунальні послуги. Для цього в колоніях створюють фонди допомоги, куди добровільно-примусово йде значна частина зарплати засуджених. Але і це не завжди дозволяє впоратися з проблемою: з тих пір, як праця у в'язницях перестала бути обов'язковою мірою, стало працювати менше ув'язнених, та й роботи поменшало.

Права ув'язнених. Сидить, значить, повинен страждати?

У багатьох в'язницях медична допомога надається або неякісно, або несвоєчасно. За повідомленням Гюндуза Мамедова, заступника Генерального прокурора, майже 20% українців з ВІЛ-інфекцією і СНІДом перебувають в установах виконання покарань. З туберкульозу такі ж показники. Ця проблема стає питанням національної безпеки, адже з ув'язненими контактують їхні родичі та персонал в'язниць, вони ризикують заразитися.

У кінці 2017 року створили Центр охорони здоров'я державної кримінально-виконавчої служби України. Медпрацівники вийшли з підпорядкування керівників пенітенціарної служби. Тобто тюремну медицину забрали в Мін'юсту, але і не передали її в підпорядкування Міністерству охорони здоров'я. У підсумку, на думку Євгена Захарова, ця структура погано фінансується, відчувається нестача кадрів і медикаментів.

"Крім іншого, епідемія COVID-19 явно показала, що система тюремної медицини не працює. При цьому закривають Бучанську колонію №85, а разом з нею міжобласну лікарню, єдину, у якій робили урологічні операції", — говорить правозахисник.

На його думку, пенітенціарну систему так нормально і не реформували, а все, що робиться, — імітація, за винятком дрібних деталей, усе залишається, як і раніше. Реальна реформа вимагає грошей, але їх не виділяють.

"Щоб збільшився бюджет пенітенціарної системи, влада повинна вважати це питання пріоритетним. Вона його до таких не відносить, тому що для нашого суспільства в цілому ця тема не так вже й важлива, — упевнений Вадим Човган. — Українці зазвичай думають, якщо людина потрапила в колонію, значить, заслужила на це і повинна страждати. Наприклад, у жителів скандинавських країн є розуміння, що увʼязненому потрібно працювати, варто виправляти його. Адже після звільнення він усе одно буде жити з вами по сусідству, необхідно докласти зусиль, щоб він не скоїв тих же помилок".

Ставлення до ув'язнених і робота над помилками

В одному з інтерв'ю, розповідаючи про тюремну реформу, міністр юстиції Денис Малюська заявив, що головна мета пенітенціарної системи — ресоціалізація: система повинна випускати на свободу нормальних громадян, готових жити в суспільстві.

"Наразі почалися дискусії про впровадження психологічного виправлення в'язнів. Але це лише на рівні розмов. Про це говорять, тому що так вимагає Європа, а реальну роботу не проводять, адже в такі методики не вірять самі працівники системи", — зазначає Вадим Човган. За словами експерта, за кордоном існують чіткі програми, що показують, що засуджених можна утримати від рецидиву. Але працюють вони в комплексі, наприклад, після звільнення когнітивно-поведінковим втручанням — ця методика виділяє неусвідомлені мотивації людини, переводить їх на свідомий рівень, допомагає змінити переконання і поведінку за допомогою повторення ризикових/складних життєвих ситуацій і реакцій на них. В Україні ж немає фахівців, які могли б застосовувати такі програми, для цього, як мінімум, потрібні психологи вищої категорії.

Втім, ніякі програми і методики не будуть працювати, поки самі працівники системи не вірять у виправлення в'язнів.

"Змінити мислення співробітників — це найскладніше. Для них засуджені — вороги, між наглядачем і ув'язненим існує величезна прірва — ці думки дуже сильно вкоренилися в головах", — упевнений Човган.

До недавніх пір в Україні було три установи з підготовки кадрів пенітенціарної системи, які останні п'ять років впроваджували і просували сучасні методики, ламали застарілі кліше і проводили реабілітацію ув'язнених. Ці установи називалися Центрами підвищення кваліфікації персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України, вони розташовувалися в Білій Церкві, Дніпрі, Хмельницькому. У березні 2021-го Центри ліквідували, приєднавши їх до Академії Державної пенітенціарної служби, розташованої в Чернігові. Але вона, за словами експертів, продовжує готувати кадри по-старому, ще за радянськими методиками.

"Академія має чи не найнижчі показники в Україні за балами юридичного ЗНО [профільних предметів для юридичних спеціальностей, наприклад, "право"]. Крім фінансової сторони питання, справжня причина реорганізації Центрів полягає в тому, що академія не може набрати достатньої кількості студентів, щоб виконати ліцензійні вимоги МОН і надалі готувати бакалаврів і магістрів. Іншими словами, туди особливо не хочуть йти вчитися, — каже Олег Дука, начальник Білоцерківського центру підвищення кваліфікації персоналу, полковник внутрішньої служби, кандидат педагогічних наук. — Щоб "добрати" необхідну кількість студентів, в академії вирішили підпорядкувати собі відомчі навчальні заклади. Для порівняння, Білоцерківський центр готує близько 2 тис. співробітників на рік, а чернігівська академія випускає близько 200 студентів. І це при тому, що бюджет академії — близько 100 млн грн, а бюджет Центру — 22 млн грн".

Академія навчає одного курсанта кілька років, готуючи бакалаврів та магістрів. У Центрах навчання проходить кілька місяців, адже мова йде про прискорену первинну і вторинну спецпідготовку людей, які вже мають досвід або освіту. У підсумку, за словами начальника Центру, виходить така картина: поки Академія навчає фахівців, установам виконання покарань критично не вистачає персоналу рядового складу.

"Міжнародний стандарт тюремної освіти полягає в тому, що кадрів пенітенціарної системи повинні готувати відомчі тренінгові центри, адже вони є більш динамічними в реагуванні на потреби системи. Ну, не потрібно роками вчити кілька сотень тюремних магістрів, які, до того ж, потім часто не йдуть працювати в систему", — вважає Олег Дука.

Опитані Фокусом експерти побоюються, що тюремна реформа може обернутися ще більшою кризою пенітенціарної системи. Єдиним її досягненням вони вважають появу в деяких СІЗО платних камер, та й то на ділі це нововведення означає дискримінацію увʼязнених з матеріального принципу.