Пуститися берега. Як пройти шлях від української футбольної знаменитості до бомжа в Куала-Лумпурі

Продовження історії — "Борис Деркач вмирає в Малайзії".

Головний герой цієї історії був запрошений до київського "Динамо" в 1989 році. Тоді якраз впала "залізна завіса", і лідери блискучої команди Валерія Лобановського, які виграли у 1986 році європейський Кубок володарів кубків, стали один за одним переїжджати в європейські клуби. Валерій Васильович на заміну знаменитостей став вводити до складу як молодих гравців із дубля, так і запрошених для посилення команди гравців з інших клубів — Олега Лужного, Ахріка Цвейбу, Сергія Ковальця, Олега Саленка, Андрія Анненкова, Юрія Грицину та інших. Так і зʼявився в Києві майстерний захисник з гарматним ударом Борис Деркач, який у 1988 році виграв з харківським "Металістом" перший і єдиний в історії клубу Кубок СРСР. Він також допоміг динамівцям виграти у 1990-му році їх останнє, 13-те "золото" в історії чемпіонатів СРСР. І хоча медаль Деркач не отримав (зіграв усього три матчі в чемпіонаті), але 7 жовтня 1990 року два його влучні удари на полі Республіканського стадіону дозволили "Динамо" обіграти в "золотому" матчі московський ЦСКА — 4:2. Це був зоряний час Бориса в Києві.

А на початку 90-х і Деркач подався на заробітки за кордон. Про нього не було нічого чутно кілька років, поки одного разу в українській "Спортивнiй газетi" не зʼявилося скупе інформаційне повідомлення: "Колишній футболіст "Металіста" і "Динамо" Борис Деркач затриманий поліцією в Будапешті в результаті перестрілки в одному з центральних районів міста. Йому загрожує тривалий тюремний термін". І все.

Зоряний склад харківського "Металіста", який виграв в 1988 році Кубок СРСР

Про пригоди харківʼянина Україна дізналася в подробицях тільки в 2013 році, тоді кінцівка його історії виглядала справжнісіньким хепі-ендом. Але несподівано "справу Деркача" прийняла зовсім сумний оберт.

…Січень 2019 року. У соціальній мережі Facebook один з українських туристів, що побували взимку в Куала-Лумпурі (столиця Малайзії), запостив відео за участю бомжа невизначеного віку, якого зустрів в індійському кварталі. Він представився туристу Борисом Деркачeм і розповів, що вже більше року перебуває в Малайзії. І навіть паспорта у нього немає — десь в заставі. У бородатому неохайному чоловікові, що знаходився в стані алкогольного спʼяніння, важко було впізнати знаменитого в минулому футболіста. Але сумнівів не залишалося — це саме Борис Деркач, якому 14 січня виповнилося 55 років. Фокус зібрав доступну інформацію, щоб зрозуміти, як він докотився до такого життя, і чи є шанси повернути Бориса на батьківщину.

Ходіння по мукам

Кращі роки футбольної карʼєри Бориса Деркача пройшли в трьох містах — рідному Харкові, а також Москві та Києві. Талановитого захисника "Металіста" призвали на службу до київського СКА, там його і запримітили селекціонери "Динамо". Валерій Лобановський дуже хотів бачити його у своїй команді, але на випередження зіграв армійський клуб з Москви. Як відомо, ЦСКА (абревіатура розшифровується як Центральний спортивний клуб армії) перебував на балансі у Міноборони СРСР. Це давало можливість армійцям збирати (коли в добровільному, а коли і в примусовому порядку) під свої знамена талановитих футболістів призовного віку з усіх куточків Радянського Союзу. Схожа історія сталася і з Деркачем. Його поставили перед вибором — або граєш за ЦСКА, або їдеш служити на Далекий Схід. Довелося їхати в столицю. У Москві Борис досить швидко став одним з лідерів армійців, але після закінчення терміну військово-спортивної служби повернувся до рідного Харкова, де йому пообіцяли виділити квартиру. І разом з "Металістом" створив справжню сенсацію у 1988 році, вигравши Кубок СРСР.

"Металіст" зразка 1989 року. Другий зліва у верхньому ряду — Борис Деркач

Лобановський весь цей час тримав Бориса в полі зору, і у 1989 році Деркач переходить в "Динамо". Але в київській команді тоді була божевільна конкуренція, тому харківʼянин лише епізодично потрапляв до основного складу. У той період і почалися у Бориса серйозні проблеми, дуже далекі від футбольних.

Карти, гроші, два стволи

…Початок 90-х. Радянський Союз розпадається на частини, а на переломному етапі переходу від соціалістичного ладу до капіталізму в країні відбувається ряд процесів, які буквально підривають мозок пересічного громадянина. Кооперативний рух, розгул бандитизму і організованої злочинності, торгаші-"човники", стихійні ринки. Всі ці зміни сповна відчула на собі і українська столиця, в якій починають зʼявлятися перші дорогі ресторани, нічні клуби і… казино. Основним контингентом цих закладів були спритні ділки, бандити-рекетири і відомі спортсмени (в основному футболісти), які пристойно заробляли навіть у той час, коли самого поняття "професійний спорт" в СРСР не існувало.

Заглянув одного разу в казино і Борис. Вдало, покинув гральний зал з виграшем. Став заходити частіше, потім і зовсім став завсідником. Ігроманія засмоктала футболіста, немов трясовина. Коли Деркач прийшов до тями, він уже був винен 20 тисяч доларів серйозним людям. Божевільні на ті часи гроші! Наприклад, шикарну квартиру на Хрещатику тоді можна було купити за 12-15 тисяч, а в більш віддалених від центру районах пристойна "трійка" коштувала 4-5 тисяч. Рекетиру-"піхотинцеві" в ту пору платили 15-20 баксів в день, і це було дуже круто. А середня щомісячна зарплата футболіста "Динамо" на початку 90-х становила 500-700 доларів, і за мірками того часу вони вважалися дуже забезпеченими людьми. Якщо, звичайно ж, не спускали зароблені гроші в казино, як Борис.

У київському "Динамо" Борис Деркач (перший зліва в нижньому ряду) надовго не затримався через ігроманію

Футболіст не придумав нічого кращого, ніж втекти від кредиторів. Хоча в "Динамо" його і вмовляли залишитися. Підписати контракт в Туреччині не вийшло, а в болгарському "Лєвскі" незабаром після появи там Бориса змінився тренер, і футболіст втратив місце в основному складі. Але зате в Софії Деркач отримав від клубу 25 тисяч доларів так званих "підйомних", що дозволило повернутися до Києва і роздати борги. Потім, транзитом через миколаївський "Евіс", Деркач опинився в Угорщині, де поповнив ряди клубу вищої ліги з міста Ньїредьгаза. Платили там, за словами гравця, суцільну нісенітницю (400-500 доларів щомісяця), а після закінчення сезону футболістам-іноземцям і зовсім вказали на двері. Деркач тоді жив з дівчиною, дочка народилася. Грошей на життя не вистачало. Борис поїхав до Будапешту, поневірявся в надії знайти нову команду, а в підсумку, як він сам зізнавався, "потрапив в погану компанію".

…У 90-ті роки організовані злочинні угруповання тримали в страху не тільки населення колишніх радянських республік. Банди рекетирів наповнили інші посткомуністичні країни — Польщу, Чехію, Угорщину. Основу багатьох ОЗГ становили колишні і навіть діючі на той момент спортсмени. В одному з таких угруповань, які промишляли в Будапешті, і виявився Борис Деркач. Як рекетир він заробляв набагато більше, ніж на футбольному полі, але дуже вже слизькою була ця доріжка… Посковзнувся Борис вже через півроку після вступу в ОПГ, відкривши стрілянину з пістолета по двом повіям (українкам, до речі) і їх угорському сутенеру, який відмовлялися платити "данину". Сутенер був поранений, а Деркача затримала поліція. Вирок угорського суду був суворий — 11 років тюремного увʼязнення у вʼязниці суворого режиму. А в українській пресі які тільки версії події не висувалися! Одне видання навіть повідомило, що Борис, застукавши дружину з коханцем, убив обох. "Якби я відправив когось на той світ, мені б довічний термін впаяли, — згадував через роки Деркач. — Але, слава Богу, всі живі залишилися. Так, поранив сутенера — було за що. І це була найбільша помилка в моєму житті".

Втеча і сім років самотності

У слідчому ізоляторі, де містився Деркач, було чимало вихідців з колишнього СРСР — українці, росіяни, білоруси, грузини, чеченці. Угорські зеки побоювалися "російських бандитів" (місцеві їх так і називали), а представники тюремної адміністрації відверто недолюблювали колишніх громадян СРСР.

Думка про те, що доведеться "мотати" такий великий термін, була нестерпною для Бориса, чию справа розслідували майже два роки. І тоді він зважився на втечу. Підбив на це подільника, а допомагали їм здійснити план як інші "російські" увʼязнені, так і "братва" з волі. Була підкуплена охорона, під час побачення Деркачу передали ножівку і мотузки, а увʼязнені з інших камер примудрилися принести втікачам кілька залізних сходів (їх використовували в тюремному побуті, щоб піднятися на другий ярус нар). Сходи потрібні були, щоб перестрибнути через шестиметровий паркан з колючим дротом.

В угорській вʼязниці Борис захопився бодібілдингом

В ніч з 30-го на 31 грудня 1995 Борис з подільником близько пʼяти годин розпилювали грати, а рано вранці спустилися з третього поверху і кинулися до огорожі. Охорона помітила втікачів і стала стріляти по ним на поразку з американських рушниць "Ремінгтон". Благо, вишки з охоронцями знаходилися далеко, це і врятувало Бориса і його подільника від вірної смерті. Напарник був легкий, важив близько 70 кг. Борис допоміг спочатку йому перестрибнути через паркан, а ось йому самому не пощастило — сильно поранився колючим дротом. "Мій напарник стайєром був, швидко бігав. Нам би тільки до міста дістатися потрібно було, а там нас вже чекали. Але мені не пощастило. Я в тюрмі реально "качатися" почав, важив майже центнер. Загалом, наздогнали мене в лісі охоронці з собаками. а напарнику вдалося втекти. Кілька років його розшукував Інтерпол, а в підсумку зловили десь у Празі", — згадував Борис.

…За основною статтею Деркачу суд додав ще рік, плюс ще чотири — за спробу втечі. Разом — 16 років, з яких сім Борису треба було провести в камері-одиночці. Спочатку його виводили в наручниках на прогулянку один раз в день — рано вранці, щоб він не контактував з іншими увʼязненими. Але потім послабили умови утримання: дозволили спілкуватися з іншими сидільцями під час прогулянок, отримувати передачі з волі.

Чим займався український зек-футболіст в тюрмі? Від роботи він відмовився, круті вʼязні вважали це неприйнятним заняттям. Але зате за допомогою телевізора і місцевих вʼязнів вивчив досить непросту угорську мову. А ще — "качався" до нестями. Вʼязниця — це не фітнес-клуб, а тому інвентар доводилося майструвати самому. "Завантажував сумку пластиковими пляшками, наповненими водою — і вона мені служила в якості гантелі. А дві такі сумки, з протягнутої між ними палицею від швабри, замінювали штангу. Натягаєшся тяжкого, заснеш від втоми — так і час швидше пролітав. Потім і тюремний спортзал дозволили відвідувати. у вʼязниці я і курити кинув, десь на сьомому році увʼязнення. За бажання можна було організувати і доставку алкоголю з волі, але бухати зовсім не тягнуло. А годували в тюрмі непогано, до речі. Навіть можна було меню собі вибирати: мусульманам — халяльне, євреям — кошерне, навіть вегетаріанську їжу могли отримувати за бажання. Коли мене заарештували, я важив близько 75 кг, а коли звільнився, важив уже 107. І це не був жир, а суцільна мʼязова маса", — згадував свої роки в неволі Борис.

Вийшовши на свободу, Деркач вирішив почати нове життя

"Без друзів мене трішки, а з друзями — багато"

Відбувати покарання Борису належало до 2009 року, але мама футболіста відчайдушно боролася за нього. Коли Деркачу дозволили побачення з рідними, мама кілька разів відвідувала його, навантажена важкими сумками з провізією. Не відвернулися від Бориса і близькі друзі. Двоє знаменитих київських динамівці, захисники Олег Лужний (нині він тренер "біло-синіх") і Ахрік Цвейба не кинули товариша в біді. Агентом Лужного був тоді угорець Шандор Варга (тепер він помічник Сергія Реброва в угорський "Ференцвароші"), який підключив усі свої звʼязки, щоб домогтися переведення Бориса в Україну. На батьківщині можна було легше вирішити питання про дострокове звільнення. Після побачення з Деркачем і розмови з ним Лужний (на той момент він вже грав в лондонському "Арсеналі") передав мамі Бориса 10 тисяч доларів на адвоката, щоб прискорити процедуру перекладу укладеного в Україну.

У підсумку, після девʼяти років відсидки в угорській вʼязниці, Бориса перевели в колонію біля Ужгорода. Український суд переглянув справу футболіста, і його відправили на поселення під рідним Харковом. Напевно і тут не обійшлося без втручання впливових друзів Деркача. На свободу футболіст вийшов достроково в квітні 2005 року.

Борису було вже за 40, коли він "відкинувся". І при цьому він аж ніяк не був схожий на пошарпаного урку, хіба що наколки видавали в ньому вʼязня з великим стажем. "Я ж не пив і не курив багато років, спортом регулярно займався. Абсолютно не відчував себе старим. Навпаки, було бажання почати нове життя і виправити помилки молодості", — був відвертим зі знайомими Борис.

Дружина Тетяна подарувала Борису сина Артема та доньку Аню

Треба було якось заробляти на життя, і за допомогою друзів (Лужний і тут допоміг) Деркач купив стару іномарку, на якій став "грачувати" в рідному Харкові. Одного разу підвозив дівчину, розговорилися, Борис взяв у неї номер телефону. В результаті Деркач одружився з Тетяною, а дружина подарувала йому сина Артема та доньку Аню. Вдалося повернутися і в футбол. Старий друг Ахрік Цвейба до того моменту був відомим в Росії футбольним агентом, він і запропонував Деркачу стати скаутом в Україні, підшукувати молодих талановитих хлопців. А ще Борис став виступати за ветеранську команду "Металіста".

Здавалося, ось він — той самий хепі-енд. Після довгих років поневірянь Всевишній змилостивився над Деркачем і обдарував його сімʼєю, дітьми, гідним заняттям в житті. Живи та радій? Але ж ні!

"Кондуктор, натисни на гальма!"

Кілька років про Бориса нічого не було чутно, поки на Facebook не зʼявилося в січні цього року те саме відео з індійського кварталу Куала-Лумпуру, де і був виявлений українськими туристами пʼяний бомж, він же — Борис Деркач. Українські ЗМІ обмежилися простою констатацією факту. Мовляв, відомий український футболіст бомжує в Малайзії. І все.

Фокус вирішив копнути глибше. Процес пошуку інформації ускладнювався тим, що багато друзів і знайомих Бориса Деркача навідріз відмовлялися обговорювати тему його тяжкого становища. Той же Олег Романович Лужний, який і так недолюблює журналістів, не захотів про це говорити. Як і Ахрік Цвейба. Звучало і таке: "Сам винен", "Так він половині Харкова винен!", "Горбатого могила виправить". Але деяку інформацію все ж вдалося "нарити".

Внаслідок кризи, в якому опинився український футбол після 2013 року, скаутська діяльність Бориса Деркача виявилася нікому не потрібною. Він вліз у борги, став випивати, прокинулася в ньому і дрімавша багато років ігроманія. У підсумку розпалася сімʼя. Один знайомий запропонував Борису поїхати на заробітки в Малайзію і попрацювати там будівельником. Платити обіцяли 700-800 доларів в місяць. Деркач кинувся шукати гроші на квиток по знайомим, нашкріб необхідну суму і у 2017 році відправився в загадкову Азію. За всіма ознаками, попрацювати йому там так і не довелося, а якщо і довелося, то недовго. В результаті Борис позбувся паспорта і став бомжувати, розповідаючи російськомовним туристам свою історію життя в обмін на їжу та випивку.

Фокус зробив запит до Посольства України в Малайзії — чи відомо їм про поневіряння Бориса Деркача і які можуть бути вжиті заходи по його поверненню додому? Та ж примусова депортація, наприклад. Отримали відповідь за підписом другого секретаря Посольства з консульських питань Тетяни Загребельної. Вона повідомила, що в листопаді 2017 року посольство звернувся за консультацією якийсь громадянин, який представився Борисом Деркачем. Деркачу було призначено співбесіду в консульському відділі. У грудні цей самий громадянин зʼявився в стінах консульства, але — в стані сильного алкогольного спʼяніння. Це унеможливило як ідентифікацію його особистості, так і верифіціювання його осудності. Співробітник посольства порекомендував громадянину, яка представилася Борисом Деркачем, прийти на співбесіду в адекватному стані. Далі у відповіді посольства йшло перерахування необхідних процедурних дій, які потрібно пройти Деркачу для повернення на батьківщину. Зокрема, йому потрібно звернутися в поліцію із заявою про зникнення документів і оплатити штраф за порушення правил перебування в Малайзії (до 2,5 тисяч доларів). Потім отримати в українському консульстві тимчасове посвідчення особи, придбати за власні гроші авіаквиток і покинути територію країни у встановлені поліцією терміни.

Насилу можна уявити, де бомжуючий в Куала-Лумпурі Борис Деркач візьме кілька тисяч доларів, щоб повернутися додому. Але світ не без добрих людей. Ряд відомих харківʼян (і не тільки) готові вжити необхідних зусиль, щоб Деркач повернувся додому з Малайзії. Підписався на цю справу, зокрема, вокаліст гурту "Танок на майдані Конго" Олександр "Фоззі" Сидоренко, головний редактор тижневика "Футбол" Артем Франков, а також кілька інших відомих особистостей. Так що крапку в цій історії ставити рано. Нехай буде три крапки… Продовження історії — тут.

У статті використані матеріали видань "Погляд" та тижневика "Футбол", а також знімки з архіву Максима Розенко, персональної сторінки Бориса Деркача в мережі Facebook і вільних джерел