П'ять найголовніших питань: вчені розкрили таємниці Стоунхенджу

Хоча на всі загадки надати відповідь все ще неможливо, проте на деякі з них вчені можуть дати відповідь, повідомляють Daily Mail.

У Фокус.Технології з'явився свій Telegram-канал. Підписуйтесь, щоб не пропускати найсвіжіші та найцікавіші новини зі світу науки!

Хто побудував Стоунхендж?

Вважається, що знамените кільце з каменів будувалося поетапно, причому будівництво першого етапу почалося приблизно в 3100 році до н. е. Цей вік визначили за допомогою радіовуглецевого датування органічної речовини на цьому об'єкті різними вченими протягом останніх 70 років.

Вважається, що круглий рів з крейди Сіфорда і серія круглих ям вперше виявив антиквар Джон Обрі в 1666 році. 56 "ям Обрі", як їх тепер називають, мають ширину і глибину близько одного метра, круті боки і плоске дно.

Розкопки виявили кремовані людські кістки в деяких крейдяних заглибленнях, які вважалися неважливими, коли їх вперше знайшов у 1920 році Вільям Хоулі.

Проте у 2013 році їх повторно проаналізували археологи з Університетського коледжу Лондона (UCL), які так датували цю ділянку 3000 роком до н. е.

Рів і ями вважаються першим етапом будівництва Стоунхенджу. Однак їх призначення залишається загадкою.

Другий етап будівництва розпочався десь між 2900 і 2600 роками до н. е., коли вкопали велику кількість дерев'яних стовпів.

Фрагменти деревини, а також кремовані кістки і шматки кераміки дозволили вченим датувати цей другий етап будівництва неолітичними людьми.

З 2600 р. до н. е. починають додаватися знамениті блакитні камені, які, як вважають, були справою рук мешканців сусіднього неолітичного поселення.

Стіни Деррінгтона — це городище, розташоване всього за 2,8 км від Стоунхенджу, і датується приблизно 2500 роком до н. е. Вчені вважають, що це було місце, де будівельники жили частину року і проводили свята і ритуали.

Експерти "Англійської спадщини" стверджують, що церемоніальні бенкети в Даррінгтонських стінах приваблювали людей з усієї країни, які допомагали будувати пам'ятник.

Так, будівництво фактично об'єднало людей, зокрема з Уельсу, і показало стороннім силу маленької будівельної громади.

У 2018 році дослідники Оксфордського університету вивчили ізотопний склад стронцію в кремованих кістках, похованих у Стоунхенджі між 3180 і 2380 роками до н. е. У 10 фрагментах черепа вони виявили хімічні речовини, які відповідають людям із західної Британії.

Цей регіон — відоме джерело блакитних каменів Стоунхенджу — і знахідки свідчать, що стародавні валлійці допомагали його будівництву.

Окрім Даррінгтонських стін, деякі з відвідувачів, можливо, зупинялися в іншому сусідньому поселенні під назвою Блік Мід, розташованому на схід від кам'яного кола.

Вважається, що третій етап будівництва тривав приблизно до 1 500 р. до н.е. і включав встановлення близько 82 блакитних каменів.

Спочатку це були два концентричні півкола мегалітів, а також чотири окремі "Станційні камені" і великий центральний мегаліт, відомий як "Вівтарний камінь".

Пізніше 30 сарсенові камені — типові приклади твердого пісковика з Мальборо Даунс у Північному Вілтширі — були привезені на місце і розставлені по колу.

Горизонтальні камені були розміщені зверху, перш ніж було піднято внутрішнє коло всесвітньо відомих "трилітів" — двох вертикальних каменів, що підтримують третій горизонтальний камінь.

Приблизно в 1500 р. до н. е. було встановлено більше блакитних каменів за межами зовнішнього кола і всередині трилітів, щоб створити знайомий нам Стоунхендж, який ми можемо бачити сьогодні.

У 2016 році дослідники з UCL провели експеримент, щоб побачити, скільки людей знадобиться для будівництва Стоунхенджу.

Використовуючи колоди та мотузку, вони перетягнули бетонну плиту вагою в одну тонну — вдвічі менше, ніж найлегший блакитний камінь, який використовувався при будівництві пам'ятника.

Вони дійшли висновку, що для переміщення каменів на неолітичну стоянку знадобилося б від 40 до 50 осіб і понад 10 мільйонів годин спільної праці.

Звідки взялися камені?

Існує два основних типи каменю, з яких складаються мегаліти Стоунхенджу — блакитний камінь і сарсеновий камінь.

Про те, що блакитний камінь походить з пагорбів Преселі на півночі Пембрукширу, Уельс, вченим відомо вже протягом століття.

У 1923 році Х. Х. Томас з Британської геологічної служби NERC під час польових робіт у Карн Менин виявив характерні темно-сірі плямисті породи, відомі як плямисті долерити.

Однак у 2014 році дослідники з Музею Уельсу вивчили мінеральну хімію блакитних каменів на пам'ятнику.

Вони виявили, що щонайменше 55 відсотків долеритових блакитних каменів насправді походять з іншого місця, відомого як Карн-Гоедог.

За три роки до цього аналіз, проведений разом з геологами Лестерського університету, показав, що ріолітові блакитні камені в Стоунхенджі походять з Крейг Рос-і-Фелін.

Ці місця знаходяться на відстані близько 225 км від самого пам'ятника у Вілтширі, і те, як вони були доставлені до Вілтширу, залишається предметом суперечок.

До цих знахідок вважалося, що камені могли бути сплавлені Брістольським каналом на плотах.

Однак д-р Річард Бевінс, провідний автор дослідження, сказав, що це малоймовірно, оскільки "обидва ці відкладення каменів лежать на північній стороні пагорбів Преселі".

"Скелі повинні були бути перетягнуті вгору по пагорбах, через вершини і знову вниз ще до того, як вони досягли водних шляхів",— сказав він.

Інша теорія була запропонована в 2018 році, що камені були переміщені у Вілтшир 500 000 років тому льодовиком.

Валлійський вчений Браян Джон стверджував, що льодовик проклав собі шлях через Уельс, і лід підхопив блакитні камені по дорозі. Він каже, що каміння врешті-решт потрапило на Солсберійську рівнину після того, як лід розтанув.

У 2021 році експерти з Університету Сент-Ендрюса виявили залишки іншого кам'яного кола, яке отримало назву Ваун Моун, датованого приблизно 3400 роком до н. е., на пагорбах Преселі.

Дослідники стверджують, що 50 синіх каменів з розібраного кола були перенесені до Вілтширу для створення Стоунхенджу.

Між неолітичними пам'ятками була схожість, що дозволило дослідникам зробити висновок про зв'язок між ними.

Валлійське коло має діаметр 110 м — такий же, як і рів, що оточує Стоунхендж — і обидва вони вирівняні на схід сонця в день літнього сонцестояння.

Кілька монолітів зі Стоунхенджу на Солсберійській рівнині належать до того ж типу гірських порід, що й ті, які все ще залишаються на валлійському об'єкті.

Крім того, один з блакитних каменів у Стоунхенджі має незвичайний поперечний переріз, який збігається з одним з отворів, залишених у Ваун Моун.

Дослідники припускають, що камені були переміщені під час міграції стародавніх людей регіону Преселі, оскільки вони брали з собою свої пам'ятники як знак ідентичності своїх предків.

Це також може пояснити, чому блакитні камені були привезені з такої далекої відстані, в той час як більшість кіл побудовані на невеликій відстані від їхніх кар'єрів.

Протягом різних льодовикових періодів вічна мерзлота неодноразово заморожувала і розморожувала крейдяний шар, руйнуючи сарсен.

Протягом тисячоліть ці камені занурювалися під поверхню, залишаючи кілька фрагментованих скель, що стирчать назовні.

Ці камені різного розміру можна знайти на Солсберійській рівнині і в долині Мальборо у Вілтширі, а також в Кенті і в меншій кількості в Беркширі, Ессексі, Оксфордширі, Дорсеті і Гемпширі.

Експерти з Брайтонського університету визначили походження сарсенового каміння за зразком керна, видобутого під час ремонтних робіт у 1950-х роках.

Хімічний аналіз показав, що зразок 20-тонного мегаліту заввишки 30 футів походить із Західного лісу Вілтширу. Місцеве походження каміння, ймовірно, гарантувало, що найбільші камені могли бути використані для будівництва Стоунхенджу.

Як побудували Стоунгендж?

Масивні камені, з яких складається Стоунхендж, важать до 50 тонн, тож як їх доставили на місце і розташували так, як вони є, досі залишається загадкою.

Їх вага означала, що транспортування водою було б неможливим, тому є підозра, що їх перевозили за допомогою саней і мотузок.

Розрахунки показали, що для того, щоб тягнути один камінь, потрібно було б 500 чоловіків, які використовували шкіряні мотузки, і ще 100 чоловіків, які б укладали ролики перед санями.

Однак тверді поверхні і траншеї, необхідні при використанні котків, повинні були б залишити свій слід на ландшафті, але поки що їх не знайдено.

Археологи з Університету Ньюкасла припустили, що люди епохи неоліту перетягували камені на місце за допомогою саней, змащених свинячим жиром.

Інше дослідження припускає, що вони використовували корів, щоб тягати каміння для пам'ятника.

Археологи з UCL виявили, що кістки ніг неолітичної великої рогатої худоби демонструють характерний знос, що свідчить про використання їх в якості "тваринних двигунів".

Висловлено припущення, що корови могли використовуватися для того, щоб тягнути гігантські плетені кошики, що містили величезні валуни, і котити їх до місця призначення.

Крім того, стародавні інженери могли використовувати шарикопідшипники в жолобчастих дубових доріжках для транспортування каміння до місця будівництва.

Відомо, що люди епохи неоліту вміли випилювати довгі дерев'яні дошки, які використовували як доріжки для переходу через болото.

Фахівці Ексетерського університету висунули таку гіпотезу після вивчення загадкових кам'яних кульок, знайдених поблизу пам'яток, схожих на Стоунхендж, в шотландському графстві Абердіншир.

Приблизно розміром з крикетний м'яч, вони вирізані з точністю до міліметра. Це свідчить про те, що вони призначалися для використання разом, а не окремо. Шотландські кам'яні кола схожі за формою на Стоунхендж, але містять деякі набагато більші камені.

Чому його побудували на рівнині Солсбері?

Хоча сьогодні Стоунхендж виглядає як ізольована споруда, що стоїть на Солсберійській площині, дослідження показують, що так було не завжди.

Насправді, великий комплекс, знайдений приблизно за 2,4 км від кам'яного кола в 2016 році, як вважають, датується 3650 роком до н.е. — більш ніж за 1000 років до того, як він був побудований.

Дослідники кажуть, що комплекс був священним місцем, де люди неоліту проводили церемонії, зокрема бенкети.

Хоча це відкриття не таке давнє, як Блік Мід, воно показало, що вся територія навколо Стоунхенджу була ще більш священною і ритуально активною, ніж вважали археологи.

Докази також свідчать про те, що місце розташування Стоунхенджу використовувалося для поклоніння сонцю за сотні років до того, як були встановлені його камені.

Прямокутна ділянка землі, оточена ровами, відома як Стоунхендж-Курс, розташована на північ від пам'ятника, і датується між 3630 і 3375 роками до н. е.

Його функція незрозуміла, проте вважається, що він був церемоніальним або слугував межею між зонами поселення і церемоніальної діяльності.

У 2011 році команда з Бірмінгемського університету використовувала георадар для вивчення полів навколо Стоунхенджа. Вони виявили дві ями глибиною майже 5 метрів, що знаходяться в так званому небесному вирівнюванні.

Археологи вважають, що ями містили високі камені і дерев'яні стовпи для позначення сходу і заходу сонця, або маршруту процесії літнього сонцестояння.

У 2013 році археологи підтвердили, що древній процесійний шлях до Стоунхенджу був прокладений вздовж рельєфу льодовикового періоду.

Він природно знаходився на осі сонцестояння, що дозволяє припустити, що місце розташування кам'яного кола було обрано через його сонячне значення.

Маршрут, відомий як Авеню, утворений канавами, які простягаються на 2,4 км від північно-східного входу в Західне Еймсбері. Експерти вважають що канавки були створені талими водами льодовикового періоду.

Вони природним чином спрямовані прямо на захід сонця в середині зими в одному напрямку і на схід сонця в середині літа в іншому.

Наявність цих хребтів, ймовірно, спонукала людей епохи неоліту побудувати Стоунхендж саме на цьому місці.

Для чого його використовували?

Напевно, найактуальніше питання про Стоунхендж стосується того, яке призначення забезпечувало коло мегалітів. Протягом багатьох років вчені використовували наявні докази, щоб висунути низку теорій.

Відкриття в 2013 році кремованих кісток в Обрі, які були поховані між 3100 до н. е. і 2600 до н. е., наштовхнуло експертів на думку, що це могло бути кладовище.

Блакитні камені, можливо, спочатку використовувалися для ідентифікації осіб, які були поховані під ними.

Але після 2 500 р. до н. е. люди, які використовували Стоунхендж, схоже, перестали кремувати і ховати людські останки в самому кам'яному колі, натомість ховаючи їх у рові по периферії.

Розташування та орієнтація каменів також вказують на те, що він, можливо, був побудований для відстеження руху сонця, місяця та зірок.

Інша теорія полягає в тому, що Стоунхендж виконував роль музичного інструменту, на якому камені "грали" як на гігантському ксилофоні.

Дослідники з Королівського коледжу мистецтв провели місяці, постукуючи шматочками каменю по 1000 видів порід і записуючи звук, який вони видавали.

Вони виявили, що блакитні камені "співають" при ударі і мають "виняткову звукову природу", яка посилюється круглою формою.

У 2020 році інженери Салфордського університету надрукували на 3D-принтері масштабну модель Стоунхенджу і виявили, що вона має акустику "як у сучасному кінотеатрі".

Вони вважають, що могли б використовувати цю властивість під час співу або розмови, посилюючи свій голос або музику.

Через те, як були викладені справжні камені, голоси не проектувалися б на навколишню місцевість або навіть на людей, що стояли поруч.

А в березні минулого року археолог з Борнмутського університету стверджував, що він слугував стародавнім сонячним календарем, допомагаючи людям відстежувати дні року.

Професор Борнмутського університету Тімоті Дарвілл вважає, що це було фізичне представлення одного місяця, з кожним з 30 каменів в сарсеновому колі, що представляє один день.

Коли він був побудований, один місяць складався з трьох тижнів, а кожен з цих тижнів складався з 10 днів.

Професор Дарвілл сказав, що в колі є особливі камені, які відзначають початок кожного з цих трьох тижнів у місяці.

Люди в Стоунхенджі, можливо, просто відзначали дні місяця, представлені каменем, можливо, використовуючи невеликий камінь або дерев'яний кілочок, сказав він.

За словам дослідників, весь пам'ятник розташований по відношенню до сонцестоянь, або крайніх меж руху сонця: "У Стоунхенджі в день літнього сонцестояння сонце сходить за П'ятковим каменем у північно-східній частині горизонту і його перші промені освітлюють серце Стоунхенджу.

Спостерігачі в Стоунхенджі в день зимового сонцестояння, стоячи біля входу в огорожу і обличчям до центру каменів, можуть спостерігати захід сонця в південно-західній частині горизонту".

Раніше Фокус писав про древні яйця страусів, знайдені в Ізраїлі. Їм понад 4 тисячі років.