Не так, як думали спочатку: учені нарешті дізналися, звідки походить Вівтарний камінь Стоунгенджу

Вівтарний камінь Стоугхенджу, може походити з північно-східної Шотландії, за понад 700 кілометрів від того місця, де він зараз знаходиться на південному заході Англії. До такого висновку дійшли вчені, які змогли дослідити цей стародавній артефакт та створити "відбиток" віку, пише IFLScience.

У Фокус.Технології з'явився свій Telegram-канал. Підписуйтесь, щоб не пропускати найсвіжіші та найзахопливіші новини зі світу науки!

Будівництво Стоунгенджу розпочалося близько 5 000 років тому і продовжувалося з різними доповненнями впродовж наступних 2 000 років. Раніше вважалося, що пам'ятка складалася з двох типів каменів: більших сарсенових каменів, які, ймовірно, походили з місця, розташованого приблизно за 25 кілометрів від Мальборо, і менших блакитних каменів, зібраних з пагорбів Преселі на південному заході Уельсу.

Довгий час вважалося, що Вівтарний камінь, велика плита з пісковику розміром 5 на 1 метр, похована в серці пам'ятника, є одним із цих валлійських блакитних каменів. Однак нещодавні дослідження поставили під сумнів це переконання.

Учені з Університету Кертіна та Університету Аберістуїта провели глибоке дослідження геохімічного складу Вівтарного каменю, щоб з'ясувати його походження. Ентоні Кларк, провідний автор і аспірант Школи наук про Землю і планети Університету Кертіна, пояснив, що окремі зерна пісковику, з якого складається Вівтарний камінь, містять уран. З часом уран розпадається на свинець з відомою швидкістю, що дозволяє цим зернам діяти як "мініатюрний атомний годинник".

Датуючи кілька таких зерен, дослідники змогли створити унікальний "відбиток" віку, який можна було статистично порівняти з вихідними породами по всій Британії та Ірландії. Цей аналіз виявив сильний збіг з породою з північно-східної Шотландії.

Вівтарний камінь має разючу схожість зі старим червоним пісковиком, знайденим в Оркадському басейні на північному сході Шотландії, приблизно за 750 кілометрів від Стоунгенджу. Кларк висловив скептицизм щодо переміщення каменю вручну через значну відстань і географічні труднощі, включаючи густі ліси і гірські хребти, такі як Пенніни, Кернгорм, Грампіан і Південні нагір'я.

Враховуючи відстань, дослідницька група дослідила, чи могли льодовики транспортувати камінь на південь через Британські острови. Однак вони виявили, що минулі льодовикові потоки за останній мільйон років рухалися на північ, що суперечить подорожі каменю на південь. Крім того, на камені не було жодних ознак руху льодовиків.

Тож дослідники дійшли висновку, що Вівтарний камінь, ймовірно, перевезли на човні. Археологічні дані свідчать про те, що в Європі епохи неоліту існували добре розвинені морські транспортні шляхи, а люди розробили передові для свого часу судна. Хоча подорож Вівтарного каменю була б найдовшою з усіх зафіксованих для будь-якого каменю, використаного в пам'ятнику в цей період, цілком ймовірно, що він був доставлений уздовж узбережжя Британії.

Це дослідження свідчить про те, що стародавні суспільства були, можливо, більш взаємопов'язаними, ніж вважалося раніше, і водночас демонструє досконалість неолітичної інженерії та транспортних можливостей.

Раніше Фокус писав про виявлений жетон зниклого безвісти пілота. Археологи продовжують дослідження на місці катастрофи.

Також ми розповідали про голову Зевса, яку недавно розкопали археологи на заході Туреччини. Ця частина статуї вразила дослідників майстерністю, яка наче оживлює скульптуру.