На Землі живуть три безсмертні істоти: одні повертають час назад, а інші просто не старіють

Нікому не подобається думка про старість, але, попри численні спроби людей сповільнити цей процес, поки що нічого не виходить.

Проблема полягає в сенесценції або клітинному старінні. Це означає, що з плином часу клітини перестають ділитися і врешті-решт помирають. Сенесценція може стосуватися як організму загалом, коли жива істота вже не може адекватно реагувати на зовнішні стресові фактори, так і окремих органів або тканин.

Є методи, які допомагають трохи сповільнити настання старості, але не остаточно її "скасувати". Однак деяким видам все ж вдається повністю уникнути процесу старіння.

Безсмертна медуза Turritopsis dohrnii

На сьогодні існує тільки один вид, який можна назвати "біологічно безсмертним": медуза Turritopsis dohrnii. Ці маленькі прозорі тварини мешкають в океанах по всьому світу і можуть скерувати час назад, повернувшись на ранішу стадію свого життєвого циклу.

Нове життя медузи починається із заплідненої яйцеклітини, яка виростає в личинкову стадію, названу планулою. Після швидкого плавання планула прикріплюється до поверхні (наприклад, до скелі, дна океану або корпусу човна), де перетворюється на поліп — трубкоподібну структуру з ротом на одному кінці та своєрідною "ногою" на іншому. Деякий час він залишається на місці, розростаючись у невелику колонію поліпів, які ділять між собою поживні трубки.

Зрештою, залежно від виду медузи, один із цих поліпів утворює виріст, званий "бутоном", або окремі сегменти, розташовані один над одним, які потім можуть відокремитися від решти колонії. Цей процес відповідає за наступні стадії життєвого циклу медузи.

Для більшості інших медуз ця стадія є кінцевою. Але у Turritopsis dohrnii (і, можливо, у деяких інших видів медуз) є витончений трюк: коли вона стикається з будь-яким стресом, наприклад, голодом або травмою, вона може знову перетворитися на крихітний згусток тканини, який потім знову переходить у стадію статевозрілого поліпа. Це схоже на те, як метелик перетворюється назад на гусеницю або жаба знову стає пуголовком.

Звичайно, Turritopsis dohrnii не є по-справжньому "безсмертними". Вони все ще можуть бути з'їдені хижаками або вбиті іншими способами. Однак їхня здатність перемикатися з однієї стадії життя на іншу у відповідь на стрес означає, що теоретично вони можуть жити вічно.

Гідра

Гідри (Hydra — лат.) зовні нагадує поліп медузи з трубчастим тільцем і щупальцеподібним ротом на одному кінці та липкою ногою на іншому.

Ці тварини влаштовані максимально просто і проводять більшу частину свого життя, залишаючись на одному місці в прісноводних ставках або річках. Вони використовують свої жалючі щупальця, щоб схопити здобич, яка пропливає повз.

Великою несподіванкою стало те, що гідри, схоже, взагалі не схильні до старіння.

Замість того щоб поступово руйнуватися з часом, стовбурові клітини гідри мають здатність до нескінченного самооновлення. Мабуть, це відбувається завдяки особливому набору генів, званих генами FoxO, які зустрічаються у тварин, від черв'яків до людини, і відіграють роль у регулюванні тривалості життя клітин.

У випадку зі стовбуровими клітинами гідри експресія генів FoxO, мабуть, була надлишковою. Коли дослідники перешкодили роботі генів FoxO, вони виявили, що клітини гідри почали проявляти ознаки старіння і більше не відновлювалися так, як раніше.

Дослідники досі не знають, як саме все це працює, але впевнені в тому, що ці гени явно відіграють важливу роль у підтримці нескінченної молодості гідри.

Майже безсмертні лобстери

Лобстери також не схильні до старіння. Однак, на відміну від гідри, що залежить від особливих генів, їхнє довголіття зумовлене тим, що вони здатні нескінченно відновлювати свою ДНК.

Зазвичай у процесі копіювання ДНК і ділення клітин захисні кінцеві оболонки хромосом, звані теломерами, поступово стають дедалі коротшими і коротшими, і коли вони стають надто короткими, клітина вступає в стадію старіння і більше не може продовжувати ділитися.

У лобстерів такої проблеми немає завдяки нескінченному запасу ферменту теломерази, який сприяє регенерації теломер. Цей фермент виробляється у всіх їхніх клітинах протягом усього дорослого життя, що дає їм змогу зберігати молодість ДНК необмежено довго.

Теломераза характерна не тільки для омарів. Вона присутня в організмі більшості інших тварин, включно з людиною, але після проходження ембріональної стадії життя рівень теломерази в більшості інших клітин знижується і стає недостатнім для постійного відновлення теломер.

На жаль для омарів, є одна заковика: вони буквально виростають занадто великими для свого панцира. Лобстери постійно стають дедалі більшими і більшими, але їхні панцири не можуть змінювати розмір. Бідолахам все життя доводиться позбуватися занадто маленьких панцирів і вирощувати нові. На це йде неабияка кількість енергії.

Зрештою, кількість енергії, необхідна для линьки та вирощування нового панцира, стає занадто великою. Омар гине від виснаження, хвороб, хижаків або руйнування панцира.