Немовлята з прищіпками на пуповинах. Як лікарка Ірина Дагаєва рятувала людей під час облоги Маріуполя

Надавала допомогу пораненим, рятувала немовлят, яких доправили з розбомбленого росіянами пологового будинку, шукала ліки, знайти які в тих умовах здавалося неможливим.

Зараз Ірина Дагаєва працює у Львові у центрі "Я — Маріуполь", створеному спеціально для переселенців із повністю знищеного р*шистами міста. Про пережиті жахи лікарка розповіла в інтерв’ю "Телеграфу".

"Мій будинок був цілим, але не було ні води, ні тепла, ні електрики"

— Не хотіла кидати своїх пацієнтів. Адже знала, що я їм потрібна, — каже Ірина Дагаєва. — Я люблю свою лікарню, в якій пропрацювала 45 років. Я сама з Донецька, в Маріуполь потрапила за розподілом одразу після закінчення медінституту. Все моє життя було в Маріуполі. Коли почалася повномасштабна війна, я залишалася у місті й, попри постійні обстріли, продовжувала ходити на роботу.

Після того, як у багатоповерхівку, де мешкала моя дочка, влучив снаряд, вона з двома своїми чотирирічними доньками переїхала до мене. Мій будинок був цілим, але не було ні води, ні тепла, ні електрики. А коли вирви від снарядів почали утворюватися біля мого будинку, стало зрозуміло, що й тут залишатися з дітьми більше не можна. Ми вирішили їхати, але я навіть не збирала свої речі — була впевнена, що відвезу сім'ю і одразу повернуся.

Приїхавши до сумнозвісного драмтеатру, побачили величезну кількість автівок, але коридору не було. Почався обстріл. Люди побігли до будівлі. Ми спочатку теж забігли в драмтеатр, але там навіть не було де сісти — так багато було людей. Постоявши пів години з дітьми на руках, ризикнули проїхати трохи далі, до міської філармонії. Там людей на той момент ще було менше. Ми думали, що просто пересидимо обстріл. Але вийшло, що лишилися там на два тижні.

"Поки несли по місту ліки, кілька разів потрапляли під обстріл"

За словами Ірини, люди прибували настільки швидко, що невдовзі у будівлі філармонії зібралося понад тисяча людей.

— Я була там єдиним лікарем, — розповідає Дагаєва. — Щоб надавати допомогу людям, мені потрібні були медикаменти, яких не було. Філармонія — це зовсім не те місце, де можуть бути якісь ліки. А людей прибувало дедалі більше. Хтось з осколком і кровотечею, хтось із високою температурою, комусь терміново потрібен інсулін… Тому ми ходили шукати ліки. Ми — це двоє відчайдушних чоловіків і я. Вони брали мене із собою, бо не знали, які саме потрібні медикаменти.

Знаходили необхідне в розбомблених аптеках. Ми заходили через розбиті вітрини та брали все, що бачили. Складали все це у ковдру, яку використовували як мішок. Під час другого такого рейду нам, можна сказати, пощастило — ми натрапили на розбитий медичний центр, і я змогла взяти там шприци, хірургічні інструменти, шовний матеріал. Це було дуже вчасно, тому що поранених надходило все більше. Поки йшли по місту з цією ковдрою з ліками, кілька разів доводилося падати на землю — потрапляли під обстріл. Але, на щастя, не постраждали.

Їжу та воду знаходили приблизно так само, як ліки — кожен приносив те, що міг. Хліба з 2 березня ми не бачили. Були тільки пампушки — коржі з борошна з водою, смажені на решітці. Але цих пампушок було мало, і роздавали ми їх лише дітям. Води, яку вдавалося знайти, звісно, теж не вистачало. На день у кожного було 200 мілілітрів — це одна маленька склянка.

Найважче стало, коли почали надходити діти з розбомбленого пологового будинку. Одноденні немовлята з прищіпками на пуповинах. І їхні мами з післяпологовими кровотечами, без молока. Це й зрозуміло — звідки взятися молоку, якщо жінка не їсть, не п'є, а на пологовий будинок скинули авіабомбу? А скільки може прожити новонароджений без їжі? Таких дітей у мене було троє.

Молоко я вимінювала в місцевого населення. Коли з прилеглих будинків приходили люди за якимись ліками, казала: "А що ви мені можете дати натомість?" Вони питали, що треба. Я відповідала, що потрібне все. Хтось приніс банку зацукрованого меду, хтось печиво. А одна бабуся знайшла у розбитому будинку дитячу молочну суміш. Нею з піпетки я годувала немовлят. Обробляла їм пуповини. Йод ми так і не знайшли, тому використовували олівець-зеленку, що завалявся у доньки в рюкзаку.

"Від нервових зривів мене рятувала робота"

За словами Ірини, у багатьох мешканців Маріуполя, які сиділи в бомбосховищах і підвалах тижнями, траплялися нервові зриви, були навіть спроби суїциду. Її ж рятувала робота.

— Люди справді були в різному емоційному стані, — зізнається лікарка. — З кимось треба було просто поговорити, комусь дати пігулку "від стресу". Жодного терапевтичного ефекту ця пігулка не мала. Але я переконувала: "Випийте, і все буде добре". І це працювало — ефект плацебо ніхто не скасовував. Іноді радила від стресу коньяк і чорний шоколад. Але оскільки не було ні того, ні іншого, давала гематоген.

Мені ж допомагала робота. У мене не було часу на те, щоб боятися чи страждати — людей приходило дедалі більше (по місту пішли чутки, що у філармонії є лікарка і якась їжа). Напевно, далися взнаки 40 років, які пропрацювала в операційній, — у мене не було розпачу, я була зібрана і знала, що треба робити.

Ірина із сім'єю покинула Маріуполь 19 березня. Того дня поїхало багато людей, які переховувалися у філармонії.

— Після того, як у будинок навпроти філармонії влучив снаряд, ми зрозуміли, що наступними будемо ми, — каже Ірина. — А ми навіть не у підвалі — це просто будівля, ще й з великими вітражними вікнами. Тому люди просто стрибали в машини та їхали — без будь-яких гуманітарних коридорів, на свій страх і ризик. Я поїхала заради своїх маленьких онучок.

Наразі у Львові постійно зустрічаю своїх пацієнтів. Люди приходять на прийом, як це було раніше. Я рада, що можу бути корисною. Але постійно думаю про тих, хто лишився… Люди ні в чому не винні. Усі ми постраждали тільки через те, що думаємо не так, як хотілося б окупантам. Багато хто з нас говорить зрозумілою їм мовою, але думає зовсім інакше — і цього нам не можуть пробачити. Вважаю, саме тому росіяни з такою звіриною ненавистю знищують наше цивільне населення.

Важливо

Не пішли в колаборанти. Як РФ затримує українців в окупації та збирається судити