Хто ми і звідки: коли вперше було вжито слово "Україна" і чи справді це важливо

Одного весняного дня 1187 року на похороні славного Переяславського князя Володимира Глібовича вперше було вжито слово "Україна" – і з цього розпочалася давня, тривала й героїчна історія нашої Батьківщини, яка вистояла та загартувалася в боях проти кочівників половців та зайд із боліт північно-східної Русі. Таким часто можна зустріти у публіцистиці дуже спрощене трактування історії України. Якщо не вдаватися у деталі. А правда в тому, що історія терміну "Україна" може бути як значно довшою за вказану дату, так і набагато коротшою, а сам він взагалі слабко пов’язаний з історією України як такої.

Почнемо із неймовірного. Насправді, суто технічно, датування першої згадки слова "Україна" в літописах — не 1187, а 1425 рік. Проте саме слово може мати набагато давнішу історію, але це взагалі має слабке відношення до історії держави Україна. Як таке може бути? Давайте усе по черзі.

Звідки ми взагалі дізнаємося про події часів Русі

Ми говоримо про саму згадку слова в літописах. Це стосується події, яка відбулася у 1187 році. Але це не означає, що на самій події, яка описується, а це похорон Переяславського князя, хтось вживав слово "Україна". Не факт, що таке було та й у самому літописі про це не йдеться. Автор просто згадує, що "сумувала за князем вся Україна". Але чи вживали це слово вже тоді та що воно взагалі означає залишається цілком на совісті фахівців, які його інтерпретують, але про це буде нижче. Чи означає, що це слово було в користуванні вже в період, який описується? Не факт. Але можливо саме слово вживали й раніше, просто ми наразі знайшли лише цей опис події, для якого було застосовано це таке важливе для нас слово. Але чи варто датувати введення цього терміну подією, в описі якої його вжито, чи можливо, цілком логічніше датувати цей термін періодом написання самого літопису? Відповідь – очевидна.

Сам літопис був написаний лише через кілька років, у кінці XII століття, скоріш за все близько 1200 року. Але є нюанс. Ми говоримо про Київський літопис, який є логічним продовженням "Повісті минулих літ" — першого руського літопису, написаного на початку XII століття. Це взагалі перша писемна історична праця написана про наших предків ними самими, принаймні доступна (чи відома) нам наразі. Тобто до "Повісті…" ми дізнаємося про події з історії України з іноземних письмових хронік.

Історія України не завершилася на початку XII століття, тож уже майже через сто років цілком логічно та очікувано її продовжили описувати. Цим продовженням і став Київський літопис. Але згаданий вище нюанс полягає в тому, що наразі не знайдено оригінали ані "Повсті минулих літ", ані її продовжень. Не факт, що вони існують взагалі, адже Київ та Русь-Україна пережили жахливу катастрофу у середині XIII століття – монгольську навалу. В її результаті Київ був розграбований і було втрачено чимало цінностей культури, зокрема й важливі історичні пам’ятки. На жаль, у наступні століття Київ зазнавав ще неодноразових нападів, тож повна втрата оригіналів є цілком ймовірною.

Про зміст найдавніших літописів ми дізнаємося із їхніх подальших копій, які надійно зберігалися у монастирях. При цьому монастирях північно-східної частини Русі – куди не дісталися монголи. Але з іншої сторони – це далекі провінції держави, які потім, після монгольської катастрофи "вирішили стати першими" і використовують для цього історичні підстави, намагаються це робити досі. Цей суб’єктивний фактор потрібно враховувати при аналізі історичних джерел.

Ці копії називаються "списками". Їх переписували вручну. І наскільки точними були ці переписування – питання до їх давно померлих авторів. Найвідомішими є Лаврентіївський та Іпатіївський списки. Їх датують відповідно XIV та XV століттями. А відомим широкому загалу вони стали ще пізніше – вже в часи, коли Російська імперія обґрунтовувала свою "історичну місію". Це важливий момент аби оцінити об’єктивність наявної інформації.

Безпосередній аркуш, де вчені знайшли рядок зі словом "Україна", датують 1425 роком. Це датування здійснено за допомогою сучасних технологій, зокрема — аналізу паперу та чорнил, їх хімічних властивостей, що дозволяють визначити вік. Це переписаний текст Київського літопису — так званий Іпатіївський список (документ, що являє собою копії більш давніх літописів). Жодного оригіналу, який має більш раннє датування, наразі історичною наукою не виявлено.

Як за таких обставин визначити історичну істину? Це неможливо в принципі, але це не означає, що ми живемо у світі фальсифікації. Навпаки, у жодній науці немає на сто відсотків неспростовних фактів. А якщо такі є – це якраз ознака фальсифікації. Такий парадокс наукового підходу.

Слово "Україна" в історії

Одним з аргументів підтвердження наукової достовірності є повторення певної тези у різних слабко пов’язаних між собою документах. Так, слово "Україна" неодноразово зустрічається й в інших літописах, списках оповідях про різні події. Так, Україною називають пониззя Дністра в оповіді про події 1189 року. Потім цим словом неодноразово називають різні території упродовж наступних століть.

З контексту важко зрозуміти, чи мова йде про прикордоння ("окраїну" — на чому акцентує увагу російська пропаганда) чи про край, країну тобто самостійну територію князівства чи держави. Та й чи важливо це у контексті сьогодення? Яка різниця, що означає слово із літописних списків. Суттєвим є те, якого значення воно набуло в історії згодом.

Україна: від Русі до козацтва

В період Литовсько-Руської держави, яка активно боролася із монгольськими ордами та намагалася просунутися якомога глибше в степи, цей термін все міцніше закріплюється за землями сучасної України. Переломним моментом стала Люблінська унія. В ході складних політичних подій 1569 року значна частина колишніх земель Русі стала частиною польського королівства, але зі збереженням певної автономії, зокрема в питаннях мови документів, якою залишалася руська мова.

В ці часи землі колишньої Русі, які виділялися серед інших польських земель, стали називати "Україною". Саме в цей час формується окрема українська мова, зразком якої стало Пересопницьке Євангеліє.

Окрім того, що ці землі були інородними, їхнє населення сповідувало іншу релігію (православ’я), там ще й виникло окреме військо, яке швидко трансформувалося у новий суспільний стан — козацтво. Фактично Україна мала усі необхідні основи для цього перехідного ранньомодерного періоду, аби стати окремою державою, що й відбулося у середині XVII століття. Інше питання, що в процесі тривалої боротьби ця державність була втрачена у кінці наступного століття. Але в пам’яті Європи історія козацької України збереглася. Доказом цього є численні карти, художні твори та різні документи, де слово "Україна" вже чітко вживається саме у значенні окремого краю, а не якогось умовного прикордоння.

Відродження нації

Цікава та навіть дещо парадоксальна з погляду багатьох сучасників склалася ситуація у ХІХ столітті – столітті відродження націй. Ідея національного відродження була основним трендом інтелектуальних мислителів цього часу. І тоді в Україні постало питання — яку ж націю потрібно відроджувати. Питання у прямому сенсі: потрібно було науково обґрунтувати про що саме йдеться. Які в нації були історія, традиції, мова.

Тоді територія сучасної України була розділена між двома імперіями – Російською та Австрійською. На загарбаних Росією землях України (Наддніпрянщина) основними осередками національного життя стали класичні університети. Першим з яких був Харківський. Ця територія ще з XVI-XVII століть називалася Слобожанщиною, а пізніше до них прикріпилося найменування "Слобідська Україна". Найменування, яке на перших порах толерувалося навіть імперською владою. Тож місцеві жителі називали себе українцями без жодних думок про загальноєвропейські тренди чи записи у древніх літописних списках.

Саме тут жили й творили видатний український філософ Григорій Сковорода, письменники та театральні діячі Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ’яненко, вчений та байкар Петро Гулак-Артемовський. Іван Котляревський написав поему "Енеїда". Написав місцевою українською мовою, яка згодом і стала зразком сучасної української мови. Українськими був творчий доробок інших видатних уродженців регіону. Саме Вкраїною милою називав свій край, Черкащину, Тарас Шевченко. Тут його так називали століттями. Це і є ті самі рубежі давньоруського Переяславського князівства.

Остаточно науково закріпив суть української нації Павло Чубинський, який очолив відповідну етнографічну експедицію Російського географічного товариства у 70-ті роки ХІХ століття. Символічно, що це зробив саме автор слів, що згодом стали гімном уже самостійної української держави. Ціла бібліотека етнографічних матеріалів, які уже ні в кого не залишали сумнівів щодо того, яка нація відроджувалася на Наддніпрянщині у ХІХ столітті. Врешті, під самий кінець свого існування, окремим народом українців визнала навіть сама Російська імперія.

Україна: мандрівка зі Сходу на Захід

А от на західноукраїнських землях ситуація розвивалася по-іншому. Річ у тім, що Галичина потрапила до складу строкатої імперії Габсбургів у 1772 році як воєводство Руське – адміністративна одиниця Польського королівства з 1434 року. Тобто вона була у такому статусі понад три століття. Таке найменування воєводства – це була данина пам’яті про давні княжі часи, які переживала Галичина у Середньовіччі. Відповідно місцеві інтелектуали хотіли відновити саме цей "золотий вік" своєї історії. Тож називали себе до самого кінця століття русинами. А у середині століття тут навіть були поширені ідеї "єдності давньоруського народу", так звана москвофільська течія. Вона остаточно була викорінена з галицького суспільства аж після окупації Галичини російськими військами на початку Першої світової війни – після знайомства із реальним російським світом любов до нього випаровується як роса на сонці.

Як це не парадоксально може звучати зараз, але ідея України на землях колишньої середньовічної Русі ширилася територією сучасної України зі Сходу на Захід. В той час, коли в Харківському університеті зароджувалися процеси українського національного відродження, у Львівському місцеві інтелектуали боролися за "Руські студії", коли у Харкові було засноване "Братство тарасівців" — потужна молодіжна організація, яка наважилася прямо заявити про потребу відродження української нації, у Львові було засновано партію, яка носила подвійне найменування "Русько-українська" (теж ставила за кінцеву ціль побудову самостійної України, але з термінологією ще були певні суперечності).

Символічно цей процес переусвідомлення себе завершився на Закарпатті аж у 1938 році. Тоді Підкарпатську Русь, яка була частиною федерації держави чехів словаків та русинів, перейменували у Карпатську Україну, яка проголосила власну державність весною наступного року. Але це вже — зовсім інша історія.