"На вихід". Про що говорять маріупольці у черзі на потяг до Польщі

Перехід у нове життя. Черга на вокзалі у Львові

"Як думаєте, чи довго ще чекати?" — запитує молода жінка у волонтера. Поряд із нею дівчинка 8 років.

"Не турбуйтеся, на найближчий потяг ви 99% встигнете. 1% залишимо на те, що рашисти почнуть бомбардувати Львів", — відповідає волонтер.

"Навіщо ви нас лякаєте? — ображається вона. — Ми просто вже втомилися стояти".

"Це ще невелика черга, побували б ви тут у перші два тижні війни — люди чекали на посадку понад добу", — говорить чоловік середніх років Андрій. Від початку нового наступу Росії на Україну більшу частину свого часу він перебуває на львівському вокзалі. "Було, що кілька діб додому не повертався", — згадує волонтер.

Нині черга починається від входу в підземний перехід, який веде до колій. Ліворуч вздовж стіни стоять жінки, діти, люди похилого віку та чоловіки. Останні привезли на вокзал свої родини, аби посадити у потяг. Чоловікам від 18 до 60 років виїзд з України під час воєнного стану заборонений.

У черзі переважно мешканці Харківської і Донецької областей, а також Київщини. Більшість їхніх будинків зруйновані через обстріли російської армії.

Попереду в черзі — мами з дітьми до шести років і люди з особливими потребами. Комусь з них волонтери принесли інвалідні візки, а комусь — розкладні стільчики.

Поки потяг не подали на перон, вихід на нього перегороджений залізним парканом. До нього час від часу підходять волонтери з термосами гарячого чаю та канапками. Мало хто відмовляється — у переході доволі прохолодно та вогко.

Волонтерська доля: "Не розповісти і за день"

"За ці три тижні я тут такого надивився, що розказати й дня не вистачить. Люди такі різні. Хтось дуже вдячний волонтерам, готовий терпіти, а хтось щиро обурюється, що кава без вершків, а ковдра, надана нами, недостатньо тепла", — говорить волонтер Дмитро.

Потяг мав приїхати о 12:40, проте вже значно затримується. Від початку війни потяги не за розкладом. Як говорять в "Укрзалізниці", намагаються відправляти з інтервалом у чотири години. Аби сісти у такі евакуаційні потяги, квиток купувати не потрібно, як і мати закордонний паспорт — дорослих пропускають за внутрішніми, дітей — за наявності свідоцтва про народження.

Тим часом сходами піднімаються прикордонники та поліцейські, а на коліях з’являється звичайна приміська електричка.

"Аби можна було перевезти якомога більше людей", — пояснює волонтер. Він просить відійти від виходу з переходу: "Бо зараз люди побіжать, як у казино".

Спочатку волонтери допомагають піднятися людям з інвалідністю. Кілька хлопців злагоджено беруть візочки з різних боків і піднімають нагору по стрімких сходах. Далі йдуть мами з немовлятами на руках. Біля вагонів утворюються черги. Прикордонники перевіряють документи та пропускають у вагони. Процес повільний.

Більшість людей не мають із собою речей. Лиши легкі наплічники або сумки.

З думками про Маріуполь

26-річні Ольга й Олена втекли з двома дітьми, яким немає й двох років, з окупованих районів Маріуполя.

"Усе, що ми тепер маємо — у цих сумках. Я навіть дитячі речі не взяла, бо їх просто не залишилося. Ми не маємо нічого, і ми — безхатченки", — Олена вказує на торбу в клітинку. На руках дитина. Малюк увесь час просить погратися камінчиками. "Приїдемо до дядька у Польщу, там пограєшся", — відповідає мама.

Олена розповідає, що три тижні разом із сином сиділа у підвалі під обстрілами — у холоді та без їжі. До війни жили на Лівому березі — це найсхідніший район Маріуполя. "Коли там стало небезпечно, переїхали в Приморський район, згодом звідти — в район завода Ілліча. А звідти, на свій страх і ризик, у Запоріжжя", — говорить Олена. Додає, що її будинок зруйнований, як і більшість у Маріуполі.

"Але найстрашніше, що багато людей загинули. Зокрема, маленькі діти. Навіть уявити скільки — страшно. На фото, які бачив цілий світ, потрапили одиниці. Люди досі залишаються під завалами драматичного театру. Тільки там було приблизно вісімсот містян. І невідомо, хто вижив. У місці рятувальників немає, поліції немає — хто буде розбирати завали? Мирні жителі? Так, у кого там знайомі, намагаються. Але там, аби розгрібати, потрібні бульдозери. Можливо, там є живі люди, а можливо вже братська могила".

Також вона згадує про спортивний комплекс "Нептун". Там також ховалися люди — але за словами Олени, понад тисяча осіб. Росіяни завдали авіаудару по басейну 16 березня.

"І поряд із будівлями ж писали великими літерами: "ДЕТИ", аби видно було з літака, з якого скидали бомби. Але росіянам байдуже. Вони вважали, що там "азовці" ховаються, — додає Олена. — Скрізь, де їм здавалося, що є українські військові, вони гатили, незважаючи на цивільних. У Приморському районі розбомбили всі будинки. Багато загинули, багато молодих. Сусіду прилетів уламок, він загинув. Батьки були вимушені кинути труп своєї дитини у квартирі та поїхати — поховати змоги не було. Біля Ілліча людей закопують у чорних пакетах за будинком у полі. Усіх — дітей, підлітків, дорослих в одну могилу. Вийдеш із багатоповерхівок у двір — бачиш трупи або частини тіл".

Олена й Ольга говорять, що не можуть знайти своїх родичів — із багатьма досі немає зв'язку. Вони не знають, чи живі ті взагалі.

"Чому ми сиділи три тижні у Маріуполі? Бо, по-перше, вихід із міста був заблокований через селище Моряків. Коли звільнили шлях, ми змогли виїхати в Бердянськ. По-друге, пального не було. Тільки коли зламали бензозаправку та набрали пальне відрами, змогли виїхати", — додає молода жінка.

Олена й Ольга говорять, що дуже хочуть повернутися в Україну.

"Мабуть, не в Маріуполь, бо міста вже немає. Коли виїжджали, я у вікно навіть не дивилася. Ніколи б не подумала, що таке може статися. Ненавиджу і Росію, й Україну — одна скидає бомби, інша це допускає", — говорить Олена.

У той час, як Олена й Ольга вирішили поїхати у Запоріжжя, а потім у Польщу, їм пропонували "коридор" в окупований Херсон або в російський Ростов-на-Дону.

"А взагалі всіх, хто залишився на Лівому березі, евакуювали в Ростов. Проте привезли в Таганрог. Люди хочуть повертатися. Їм там постелили мішки, на яких і сплять. Але повернутися не можуть через обстріли", — пояснює Ольга.

Вона перша протягує свій паспорт і свідоцтво про народження сина прикордонниці. Волонтери подають сумку до вагону. Жінки та діти щезають за кутком тамбура.

Олена й Ольга були останніми з "пільгової категорії", хто сідає в потяг, що прямує до польського Перемишля. Далі на перон із черги пропускають решту.

За даними, оприлюдненими Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, із 24 лютого кордон із Польщею перетнули понад два мільйони громадян України.