Як я вижив в окупованому Ізюмі. Історія київського аспіранта

Ілля Пунтусов жив в Ізюмі із сім'єю з 2008 року. В цьому місті він закінчив школу, а згодом — професійний ліцей. У 2016 році перебрався до Києва, щоб продовжити навчання в університеті. Незадовго до початку російського вторгнення Ілля, вже бувши аспірантом, повернувся до батьківського дому. Ненадовго, тільки перезимувати та навесні повернутися до столиці. Але війна мала свої плани на нього. Два місяці Ілля провів в окупованому російськими військами місті. Фокус поговорив з Іллею, і він поділився своїм досвідом виживання в окупації. Це його історія.

Перші російські літаки. Як в Ізюм прийшла війна

— У перші дні вторгнення в місті нічого особливого не відбувалося. Типовий стан стагнації. Перші військові літаки пролетіли над моєю головою лише 2 чи 3 березня. Коли біля будинку впала напівтонна авіабомба, я зрозумів, що ці літаки ворожі. До речі, тоді мені пощастило. Бомба не вибухнула. Центр міста виявився не таким щасливим, як я. Там впало одразу дві авіабомби по 100 кг. Після авіанальоту місту пред'явили ультиматум — здача протягом 72 годин, або все зрівняють із землею. Разом із нами, жителями. Мер запевняв нас тоді, що місто не здасть. Жителів в Ізюмі залишалося тисяч 20 — з довоєнних 45.

Орки продовжували обстріл. Місто поступово вмирало. Спочатку зник газ. Після — вода та зв'язок. Останнім пропало світло. Магазини зачинилися ще перші дні вторгнення. Продукти не підвозили, почалося мародерство. Вночі доходило до вбивств. Пам'ятаю, що перші товари, які потрапили до міста під час війни — хліб та макарони. Не густо, м'яко кажучи.

Оборона Ізюму: окупантів було в 7 разів більше, ніж захисників

— Річка Сіверський Донець ділить Ізюм на дві частини. Над містом височіє гора Кременець, стратегічна висота, з якої вся округа як на долоні. З перших днів там окопалася наша тероборона. Мости через річку підірвали в перші дні, і частина міста на північний захід залишилася відрізаною. Там не було ні влади, ні військових. Саме там мародерство стало вселюдним. Грабували всі поспіль. Зупинити це не було кому.

Окупанти до міста ввійшли з півночі та зайняли весь берег. Їх було багато, дуже. Разів у сім більше, ніж захисників міста. Для того, щоб просунутися далі, окупантам треба було подолати річку — на це в них пішло чотири тижні. Є припущення, що їм це вдалося зробити вище за течією, за межами міста, біля сіл Сніжківка та Заводи. Сам міст у місті служить основною артерією постачання зараз, вони змогли відремонтувати його в другій половині квітня. Весь цей час бомбили все, що могли дістати. Робили вони це майже безкарно, бо ховалися, як правило, біля шкіл та дитсадків, у житловому секторі — й наші не могли по них бити. Обстріл був постійно. Люди гинули у своїх квартирах та будинках від авіаударів та артилерії. А оскільки на цвинтарі не потрапити через загрозу отримати уламок, мертвих ховали прямо у дворах.

Визволителі: роздавали листівки, тушкованку і відмітилися пограбуванням

— Коли до міста ввійшли росіяни, перше, що вони зробили — зафільмували на камери, як роздають гуманітарну допомогу. Це банка тушкованки 350 г, паштет 300 г, крупа пшенична/макарони та олія 330 г. Такий набір видавали на людину раз на тиждень. Загалом я бачив три такі видачі. Крім цього (і приватної торгівлі) не було жодного постачання взагалі. Окрім гуманітарки, окупанти роздавали листівки. На вигляд вони скидалися на роботи школярів. Різний шрифт, кострубате оформлення, фотографії "диверсантів та трофейних прапорів третього рейху", заклики здаватися в полон.

Були пограбування. Я знаю історію про те, як група мобілізованих "деенерівців" вдерлася в житловий будинок і пограбувала його. Все це спостерігали власники. У відповідь на спроби зупинити їх "визволителі" погрожували розстріляти, а потім, йдучи з награбованим, закинули на город гранату.

Втрати окупантів: із 800 повернулися 170 осіб

— За тиждень до мого виїзду з Ізюма наші почали знатно насипати окупантам. Майже щоденні точкові удари по їхніх позиціях по всьому місту. Один солдат ЗС РФ розповідав, що з 800 людей після виїзду в бік українських позицій повернулося лише 170. З тих окупантів, яких я бачив, дуже багато молодих, дуже. Часто з поганим спорядженням та без нормального екіпірування.

Були й колаборанти, серед місцевих деякі люди були знайомі особисто з окупантами. Був випадок, коли зайшов загін бойовиків "ДНР" у місто, і вони питали, де живе конкретна людина. Коли його знайшли, почали вітатися з ним, потискали руку, вітали один одного з перемогою.

Найстрашніше в окупації — відсутність новин

— В окупації мені найстрашнішим було перебувати в повному невіданні. Якоїсь миті ти перестаєш розуміти, що сьогодні за день тижня, котра година. Я три тижні не знав, що відбувається у країні. Це жахливо. Тільки десь у двадцятих числах березня я вперше зміг упіймати радіоефір та дізнатися про ситуацію за межами міста.

Взагалі мені дуже пощастило, що я жив у приватному будинку. Біля нього на території монастиря є джерело води. В будинку були як газовий, так і дров'яний опалювальний котел. Ми могли обігріти будинок та одночасно приготувати їжу. Особистих запасів їжі вистачило відносно надовго (близько 35-40 днів), зберігали ми її у льоду, який я збирав на вулиці, бо вночі температура опускалася іноді до -15. Тож ми мали можливість підтримувати умови для існування.

З розваг були доступні лише книги (маю наголосити, що "Україна — не Росія" Кучми сприймається зараз дуже актуально) та спостереження за переміщеннями ворожої техніки, яка активно пересувалася сусідньою вулицею і в мене була можливість постійно її розглядати.

Що ще я зрозумів: дотримання комендантської години збереже вам життя. Дуже часто бойові дії (перестрілки/обстріли) відбувалися саме в цей часовий проміжок.

Важливо

Нова сіра зона. Що відбувається у Херсоні і чи буде "референдум"