Пішла в ЗСУ, щоб захистити сина: снайперка, яка втратила ногу, розповіла про війну (фото)

Анастасія Савка з позивним "Фенікс", снайперка 118-ї механізованої бригади, втратила на фронті ногу після 18 місяців служби. Зараз вона проходить реабілітацію і дала інтерв'ю Daily Mail, розповівши, чому пішла в армію.

25-річна Анастасія Савка приєдналася до 118-ї механізованої бригади через бажання захистити свого п'ятирічного сина Ярему.

Коли в країні вже третій рік триває повномасштабна війна, їй потрібні жінки, щоб битися. У результаті верхню вікову межу для жінок, які бажають записатися, було підвищено із 40 до 60 років. Українки беруть на себе раніше чоловічі ролі водіїв, пілотів дронів, кулеметників і снайперів — як Анастасія.

25-річна Анастасія приєдналася до 118-ї механізованої бригади через бажання захистити свого п'ятирічного сина.

Анастасія виросла у Львові. Її батько воював у ЗСУ, коли Росія анексувала Крим у 2014 році, а мати працює медсестрою. З батьком сина Яреми Анастасія познайомилася, коли була підлітком (зараз пара в розлученні), працювала в дитячому садку сина, а потім в автомобільній компанії Hyundai.

Коли почалася війна, Анастасія повезла сина до Польщі. Вони вийшли з дому, коли було ще темно, і батько відвіз їх на автовокзал у Львові. Він посадив їх в автобус до Варшави, але за кілька хвилин вони вийшли, бо Ярема заплакав. Він не хотів залишати дім, а Анастасія не хотіла залишати свою країну. Її батько все ще чекав біля своєї машини.

"Він був радий нас бачити, але й засмучений. Ми всі розуміли, що тут небезпечно", — згадує військовослужбовець в інтерв'ю по Zoom.

У підлітковому віці Анастасія, яка любить пригоди й відпочинок на свіжому повітрі, пройшла курс виживання в кемпінгу в Карпатах і брала участь у змаганнях із кінного спорту. Вона подумувала піти за своїм батьком в армію ще до вторгнення РФ.

"Я думала, це буде цікаво", — каже вона. Коли прийшла війна, вона зробила її ще більш рішучою. "Я не відчувала, що в мене є вибір. Мені потрібно було захистити свого сина і свою сім'ю", — каже дівчина.

Того фатального ранку, 28 листопада 2023 року, командир батальйону відправив її та решту її загону назад на базу, де вони намагалися зігрітися після ночі в бункері. "Ми не відчували ні рук, ні ніг", — згадує вона. Але незабаром вони отримали термінове повідомлення. Росіяни відступали, але потрібна була допомога.

Анастасію відправили назад на лінію фронту в Запорізьку область, і тепер вона сховалася в маленькому бліндажі, де було повно трупів російських солдатів.

"Мені довелося на когось сісти, і я чула, як його хребет ламався під моєю вагою", — згадує Анастасія, за її словами, обстріл був жорстоким: між вибухами було всього дві–три секунди.

Раптово прилетів ворожий дрон, який готувався скинути на їхній бліндаж бомбу. Але Анастасія за хвилини до цього передала по рації свої координати командуванню батальйону. Стався вибух, а потім тиша. Дрон був перехоплений, а командир дав сигнал до відступу. Але коли загін відступав, поруч із дівчиною вибухнула фугасна міна.

"Знаєте, мені пощастило, що я втратила лише одну ногу", — каже зараз Анастасія, усміхаючись під час інтерв'ю в Zoom. Вона каже, що у Львові, який розташований далеко від лінії фронту, можна забути, що йде війна.

Вона показує фото з товаришами по службі і каже, що хлопця зліва було вбито через два дні після того, як вона отримала травму. За її словами, війна з РФ полягає не в снайперських стрільбах сам на сам, а в артилерії та дронах.

Вона перебувала під постійним обстрілом. У солдатів на українському фронті є вислів: "Хочеш жити — копай".

"Нам довелося багато копати. Траншеї, укриття, бліндажі", — каже вона.

Її основним обов'язком було спостереження та інформування військ про місцеперебування противника. Вона звикла бігати ночами лісом із приладами нічного бачення, намагаючись виявити теплові сліди тіл і танків.

Зараз вона проходить реабілітацію: їй ампутували ліву ногу нижче коліна, а праву сильно розірвало осколками. Їй довелося вчитися ходити з протезом ноги. Але вона теж не хоче на цьому зупинятися. За її словами, деякі люди втратили обидві ноги або обидві ноги й руки. "Моя ситуація не така вже й погана. Вся справа у ставленні. Я не збираюся впадати в депресію з цього приводу", — каже Анастасія.

Її син думає, що це "круто, і ця мама буде роботом".

"Він розуміє, що це через війну і розуміє, як я втратила ногу", — каже дівчина. Вона планує продовжити службу в армії, "ймовірно, як інструкторка".

Навчання жінок-військовослужбовців і труднощі

Анастасія також розповіла, що входило в її п'ятимісячне навчання: навчальні заняття, похідні заняття, надання першої медичної допомоги, мистецтво маскування, а також практичні заняття зі стрільби на полігоні спочатку у Військах територіальної оборони, а потім, після вибору спеціальності, у 118-й бригаді.

"Були часи, коли чоловіки намагалися зменшити наше навантаження. Але ми, дівчатка, не дозволили цього. Йдеться про рівні умови", — згадує снайперка.

Труднощі були з військовою формою, вона призначена для чоловіків. Міноборони України випустило першу жіночу форму за індивідуальним замовленням тільки в лютому — 60 тисяч комплектів легкої літньої форми. "Носити військову форму, зшиту для чоловіків, — це все одно, що чоловікові носити бюстгальтер — незручно", — як повідомляється, сказала одна українська жінка-солдат.

Фактично Анастасія купила собі форму і шолом. В її аварійному рюкзаку на полі бою були "кулі, тампони, гігієнічні прокладки та вологі серветки". Вона пам'ятає, як її евакуювали з поля бою за 2 години та 15 хвилин, привезли до медпункту, а медики хотіли розрізати її штани, Анастасія згадує, як просила цього не робити, адже вони коштували 8000 гривень. Але врятувати вдалося лише футболку та куртку.

Нагадаємо, в Україні знову заговорили про військову службу для жінок. Один із варіантів, який пропонують українкам, — приєднатися до добровольчого підрозділу БПЛА. Фокус з'ясував, куди ще можуть направити жінок служити.