Бунт на заморській території Франції: чому протести у Новій Каледонії — тривожний дзвіночок для Європи
У травні на французских островах Нова Каледонія розпочалися масові протести. Троє загиблих активістів та один жандарм, розбиті магазини та спальні машини. Несподівано французьким територіям у Тихому океані підтримав Азербайджан. Що означає це світове протистояння і чим загрожує іншим країнам, досліджував Фокус.
Навіщо Франції потрібна Нова Каледонія
Для цього є дві причини — політична та економічна.
- Політична – бажання присутностi в Індо-Тихоокеанському регіоні. Франція не має наміру бути пасивним гравцем у протистоянні США та КНР. Після того, як англосаксонські союзники піддали Париж обструкції, створивши новий військово-політичний союз AUKUS, Нова Каледонія залишилася ледь не єдиним вікном офіційного Парижа у регіоні.
- Економічна — наявність у Новій Каледонії значних запасів нікелю. Раніше нікель застосовувався переважно у металургії. Однак його цінність значно зросла в сучасному світі – де метал застосовується для створення всіх видів акумуляторних батарей. Вже 10% видобутку нікелю йде на виробництво різних пауербанків, батарей для телефонів або електромобілів. Нова Каледонія є третім у світі виробником нікелю, маючи на своїй території значні поклади цього нержавіючого металу, що становлять близько 10-20% світових запасів нікелевої руди.
Що таке Нова Каледонія, де вона розташована і чим вiдома
Нова Каледонія – колонізована у 1853 році, а її освоєння розпочалося зі спорудження на островах в’язниці. Так, французи просто скопіювали шлях своїх заклятих конкурентів британців, які у схожий спосіб освоювали Австралію. З того часу Нова Каледонія стала місцем заслання різних політично ненадійних осіб, зокрема учасників національно-визвольних рухів в інших французьких колоніях, найчисельнішими з яких стали алжирці. Зрозуміло, що такий спосіб заселення територій не сприяв надмірній лояльності їхніх поселенців до французького уряду.
З 1946 року Нова Каледонія має статус "заморського володіння", а її корінні мешканці – народ канаки – французьке громадянство.
У 1970-х роках регіон пережив "нікелевий бум". На островах почали масово розробляти родовища нікелевих руд та розбудовувати переробну промисловість. Експорт цього металу і зараз формує близько 90% доходів регіону. Проте разом із бурхливим економічним розвитком завжди нога в ногу йде соціальне розшарування. Тут ця традиційна соціальна проблема наклалася на національне питання, адже основні доходи від видобутку та переробки ресурсів зосередилися серед французького білого населення, яке, власне і прибуло з материка добувати та переробляти нікелеву руду, точніше управляти цими процесами. Адже прибували саме інженери та інші висококваліфіковані та, відповідно високооплачувані працівники, натомість низькокваліфіковану роботу, яка приносила дрібний дохід, виконували місцеві.
Барикади 1980-х — "майже громадянська війна"
Стан речей, який склався на архіпелазі у 1980-х роках став просто ідеальним підґрунтям для поширення ідей антиколоніальної боротьби. Суперечності все загострювалися і врешті вилилися у кінці 1980-х років вилилися у жорстке протистояння між місцевими переважно малоосвіченими та малозабезпеченими корінними мешканцями та етнічними французами, значна частина яких теж уже жила на архіпелазі протягом кількох поколінь. Старший викладач Школи історії, філософії, політології та міжнародних відносин Університету Вікторії у Веллінгтоні доктор Адріан Макл назвав ці події "майже громадянською війною". Саме про цей період із жахом згадували французькі жителі архіпелагу, коли вони кинулися будувати барикади вже під час цьогорічних заворушень.
Тоді вдалося знайти мирне рішення, яке втілилося в угодах 1998 року. За ними Нова Каледонія отримувала широкі автономні права та представництво у французькому парламенті. А найважливішим пунктом стала фіксація електорального статусу кво. Виборчі права не могли отримати французи, які продовжували прибувати на архіпелаг. Також жителі острова отримали можливість провести три референдуми щодо самовизначення.
Президент є, незалежностi немає
Корінні жителі острова (народність канаки), які складають близько 40% населення регіону, за умови належної консолідації, могли б формувати політику регіону. На їхню руку також грав демографічний фактор – за умов збереження чинної правової системи з часом канаки б стали переважати наявне французьке населення.
У Новій Каледонії було проведено два референдуми у 2018 та 2020 роках, на яких більшість все ж висловилася проти незалежності. Проте тенденція спостерігалася на користь прихильників незалежності. Якщо у 2018 році проти висловилися майже 57% виборців, то у 2020 році, лише трохи більше ніж 53%. У 2021 році президентом території вперше було обрано представника корінних народів та прихильника незалежності Луїса Мапу, який був рішуче налаштований провести третій переможний референдум, проте на заваді його амбіціям стала пандемія Covid-19.
Серед канаків, котрі в основному, як згадувалося, є соціально незахищеним пластом громадян, спостерігалася висока смертність від хвороб, спричинених коронавірусом. Їх національні звичаї передбачають тривалі траурні обряди за померлими. За таких умов нормальні електоральні процеси із масштабною агітацією були неможливими, проте французький уряд відмовився скасувати уже запланований третій референдум щодо незалежності.
Прихильники ідеї незалежності, які в основному згуртовані у партії Канакський соціалістичний фронт національного визволення (FLNKS), яка заснована ще у 1984 році, закликали до бойкоту плебісциту. Відтак останнє волевиявлення 2021 року засвідчило переважну підтримку збереження чинного правового статусу архіпелагу, тобто залишитися у складі Франції.
Париж наважується змiнити правила гри
Офіційний Париж заявив, що було проведено усі три референдуми, відтак умови угоди 1998 року були виконані. Натомість націоналісти не визнали легітимність третього референдуму.
В умовах такого політичного напруження Нова Каледонія зустріла 2023 рік, який відзначився обвалом світових цін на нікель (падіння склало 45%), що спричинило економічну кризу в регіоні, а відтак і радикалізацію суспільних настроїв. Також економічний спад, ймовірно міг зумовити від’їзд певної кількості етнічних французів, які мали право голосу в регіоні, натомість нові прибулі, відповідно до угод 1998 року такого права не набували.
За таких умов офіційний Париж вирішив піти у наступ і весною 2024 року скасував виборче ембарго для новоприбулих мешканців регіону, що мало б надати виборче право близько 40 тисячам фактичних мешканців архіпелагу (за іншими даними, до 25 тисяч).
Логіка Єлисейського палацу цілком зрозуміла. Усі три референдуми відбулися. Жителі регіону вирішили залишитися у складі Франції, де діє універсальне виборче право. Вічно підтримувати ексклюзивну електоральну систему Нової Каледонії неможливо.
Натомість лідери народу канаки не визнали легітимність останнього референдуму 2021 року, який вони бойкотували. Відтак, з їхньої точки зору офіційний Париж порушив угоди 1998 року, дозволивши управляти архіпелагом новоприбулим до завершення процесів народного волевиявлення.
Таким чином обидві сторони протистояння опинилися у "своїй реальності", що неодмінно мусило призвести до конфлікту, який і вилився у відомі протести в середині травня цього року, що призвело до загиблих та поранених з обох сторін, а міста архіпелагу стали розділеними барикадами.
Пекiн користується ситуацiєю i робить свiй крок
Слід зазначити, що окрім внутрішніх причин, мали місце й зовнішні. Концептуально заворушення у Новій Каледонії можна розглядати у контексті світового протистояння між США й західного світу у широкому контексті — та Китаєм з його союзниками по іншу сторону геополітичних "барикад". Офіційний Пекін декларує боротьбу за свободу поневолених народів.
Аналітик Австралійського національного університету Pacific Грем Сміт відзначає, що Китай може використовувати для просування своїх інтересів колоніальну історію регіону.
Ідея антиколоніальної боротьби є однією із основних концепцій "м’якої сили" КНР і її охоче розповсюджують в регіонах стратегічних інтересів Китаю, яким безумовно є південно-західна частина Тихого океану. Боротьба народу канаки за свою свободу та право на державність прекрасно вписується у концепт антиколоніального руху, тим паче вона сприяє потенційному витуренню одного з могутніх геополітичних гравців із регіону.
Втрата Нової Каледонії суттєво послабить позиції Франції в цьому куточку земної кулі, а також може запустити ланцюжок дестабілізації в інших заморських територіях Франції і не тільки – чим маорі в Новій Зеландії гірші за канакiв у Новій Каледонії? Саме антиколоніальна риторика звучить з уст лояльних до КНР держав регіону в контексті подій на архіпелазі, які поклали відповідальність за спалах насильства у Новій Каледонії саме на уряд Франції.
Вiдлуння Карабаху: чому канакiв пiдтримує Азербайджан?
Несподіваним є інший аспект цього інциденту — міністр внутрішніх справ Франції звинуватив у прямій підтримці незалежницького руху народу канаки Азербайджан. Зокрема, урядові агенції фіксували значну активність у секторі Телеграм-спільнот, спрямовану на дискредитацію дій французьких силовиків.
Офіційний Баку заперечив технічну підтримку даних протестів, проте з Азербайджану постійно лунає критика французької політики на архіпелазі та підтримка прав народу канаки.
За таких обставин у міжнародній політиці створено суттєвий прецедент. Азербайджан, якого важко назвати навіть регіональним лідером (так вже склалося, що на Кавказі присутні РФ, Туреччина та Іран), намагається здійснити суттєвий вплив на внутрішню ситуацію у Франції – ядерній державі, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН, колишній колоніальній імперії і загалом державі, яка останні сотні років безсумнівно входить до ТОП-держав світу.
Конфлікт між Францією та Азербайджаном розгорівся через ситуацію в Карабасі. Офіційний Париж став на бік вірмен, які мають численну діаспору у цій країні. Натомість Азербайджан, який за останні десятиліття накопичив значну кількість нафтодоларів, відповів доволі асиметрично та несподівано для всіх. У липні 2023 року у Баку була проведена конференція під промовистою назвою "На шляху до повної ліквідації колоніалізму". У ній взяли участь представники народу канаки та інших заморських територій Франції. Разом 14 рухів цих земель утворили так звану "Бакинську ініціативу", яка стала рупором прихильників незалежності заморських французьких територій. Зокрема, ця ініціатива висловлювала активну підтримку і нещодавнім протестам у Новій Каледонії.
Чи не підбурюють Алiєва Китай та РФ?
Якщо Азербайджан справді прямо залучений в організації або, принаймні фінансуванні, протестів у Новій Каледонії, то уряду Емануеля Макрона потрібно серйозно задуматися над відповіддю режиму Алієва. Адже Франція в такому випадку від геополітичного протистояння з КНР перейде до боротьби із Азербайджаном за свою власну територіальну цілісність. Рівень зовсім не той, що відповідає як амбіціям офіційного Парижа, так і особистим амбіціям молодого та енергійного французького очільника.
Звичайно, не варто відкидати варіанту, що Азербайджан тісно узгоджує свої дії із Китаєм, а можливо і з РФ. Проте сам факт можливості невеликої, але багатої країни створювати такого типу проблеми одному зі світових лідерів створює вагомий та небезпечний для західних держав прецедент. У світі достатньо вразливих місць та больових точок не лише у Франції, а й в США та Великої Британії. І якщо азербайджанський кейс виявиться ефективним, то Парижу потрібно готуватися до продовження, а Лондону та Вашингтону приготуватися до схожих проблем у своїх зонах політичного впливу. Так, протести у Новій Каледонії в офіційному відкритому листі до Парижа вже підтримали очільники чотирьох інших заморських територій Франції.
Наразі протестний рух вщухає і переміщується зі столиці в регіони. Емануель Макрон уже пішов на поступки та відклав рішення по спірному законопроекту.