Як агресія РФ прискорює Апокалiпсис: хто в світі і для чого хоче мати ядерну зброю

Ядерна зброя — ознака державної величі

Друга світова війна, яка все ще залишається найкривавішим збройним конфліктом в історії людства, завершилася після застосування ядерної зброї у серпні 1945 року, коли США скинули двi атомнi бомби на Японiю. Після цього стало зрозуміло, що ця зброя набуде статусу gamechanger — фактор, який суттєво змінює увесь хід конфлікту — у кожній наступній війні. Відтак кожна країна, яка претендує на статус гравця, до думки якого прислухаються, взяла собі за мету обзавестися ядерною зброєю. Адже у випадку потенційного конфлікту наявність ядерної зброї може бути останнім аргументом.

Хто "заснував" ядерний клуб

Досить швидко ядерну зброю розробив СРСР. Вже у 1949 році, якраз у розпал свого протистояння із демократичним світом, Кремль оголосив, що зумів самостійно розробити ядерну зброю. Хоча в ступені самостійності цього проєкту є певні сумніви, це справа другорядна. СРСР став ядерною державою і почав усіляко нарощувати ядерні сили, намагаючись не поступатися у цьому своєму основному опоненту – США.

Сполучені Штати зокрема не були проти поділитися ядерними технологіями зі своїм найщирішим союзником – Великою Британією. У 1952 році колишня найбільша імперія в історії теж оголосила про наявність ядерної зброї.

Через вісім років про самостійну розробку ЯЗ оголосила Франція — четвертий член Ради Безпеки ООН. Нагадаємо, що п’ятим членом Радбезу тоді була Республіка Китай зі столицею у Тайбеї, чий суверенітет на той час обмежувався островом Формоза (Тайвань). Тож твердження про те, що ядерний клуб відповідає членам Радбезу ООН – лише стереотип, який був реальністю кілька років.

Ядерний клуб не лише для обраних

Комуністичний Китай отримав ядерну зброю в період суттєвого загострення відносин із СРСР у 1964 році. Через сім років він замінив у Раді Безпеки ООН Тайвань, проте вже через три роки монополію на ядерну зброю зі сторони постійних членів Радбезу розбила Індія, яка оголосила про наявність власної атомної бомби. Аж через 24 роки про успішність своєї ядерної програми (ймовірно, за підтримки КНР) повідав світу основний геополітичний ворог Індії Пакистан.

Тут варто зазначити деякі моменти щодо ядерного статусу певних держав. Так, у 1968 році було укладено договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ набув чинності у 1970 році). Відтак Індія та Пакистан отримали свій ядерний арсенал вже після набуття чинності цього договору, який мав на меті зафіксувати ядерний статус саме за першими п’ятьма державами, які її мали на момент укладення договору. Проте обидві країни "вийшли сухими із води" — накладені на них санкції були недовготривалими та неефективними. Цей факт ще раз вказує на вагомість ядерного аргументу у міжнародних відносинах — адже Індія тоді ще не була економічним гігантом, а Пакистан ним так і не став. І взагалі цю країну лише ядерний статус і виділяє серед інших схожих держав регіону.

Ядерна зброя в Ізраїлі та ПАР: нiбито є, та нiхто не бачив

Окремою гілкою в’ється історія ядерних програм Ізраїлю та Південноафриканської республіки (ПАР). Єврейська держава ймовірно розробила ядерну зброю у 1960-х роках, в розпал протистояння з арабськими державами. Тоді вороже оточення ставило під сумнів самий факт існування Ізраїлю.

ПАР свою власну ядерну програму розвивала в умовах апартеїду, за який цю країну недолюблював увесь світ, а африканські сусіди відверто ненавиділи. Відтак ядерна програма була для ПАР гарантією існування. Проте після скасування апартеїду її ядерна зброя наче випарувалася, наче й не було її. Ізраїль же тримає своїх ворогів та друзів у стані ядерної невизначеності. Єврейська держава не підтверджує, але й однозначно не спростовує наявність у себе ядерної зброї.

Як справи у Північної Кореї?

Зразково-показовим покаранням піддалася Північна Корея – єдина держава, що вийшла із договору про нерозповсюдження ядерної зброї у 2003 році. Вже через три роки вона офіційно оголосила про наявність у неї ЯЗ. З того часу КНДР та її ядерна зброя стали стабільним джерелом різноманітних мемів, проте у жителів Південної Кореї, Японії та тихоокеанських островів, де розміщені американські військові бази ядерна програма режиму Кімів навряд чи викликає усмішку на обличчі.

Проти країни були введені жорсткі санкції. Пiвнiчна Корея (на відміну від Індії та Пакистану) опинилася у реальній суворій міжнародній ізоляції, що суттєво вплинуло на розвиток її економіки. Проте є один нюанс, і про нього нижче.

Ядерна спадщина СРСР

Після розпаду СРСР, який за роки Холодної війни накопичив найбільший ядерний арсенал, на третє місце по ядерному потенціалу, обігнавши усіх інших у 1991 році вискочила Україна (1900 стратегічних боєголовок та 176 пускових установок, а також 2500 тактичних ядерних боєголовок). Варто зазначити, що ядерні арсенали України, Казахстану та Білорусі (остання мала лише кілька десятків ядерних боєголовок) були елементами системи ядерного озброєння вже неіснуючого СРСР. Проте саме на території України знаходилися основні елементи із розробки носіїв ЯЗ, космічної програми СРСР та значна кількість АЕС й інших ядерних об’єктів та об’єктів військової інфраструктури. А це дозволяє говорити про потенціал України у налагодженні власної інфраструктури ядерного стримування — так зазвичай називають систему своїх атомних озброєнь ядерні держави. Проте усі три країни — Україна, Казахстан та Білорусь — зустрілися із безпрецедентним міжнародним тиском, не змогли встояти й обміняли свій ядерний потенціал на ефемерні гарантії безпеки.

Україна не мала можливостей самостійно обслуговувати свій ядерний арсенал, проте й Російська Федерація не могла справитися зі своїм ядерним арсеналом без допомоги України, зокрема — заводу "Південмаш". Проте РФ вирішила застосувати тиск в енергетичній сфері — Україна тоді на 80% залежала від російських нафти й газу. А ядерне паливо на усі 100% постачалося із Росії.

Здійснював тиск на Київ й Вашингтон, адже саме на нього були націлені ракети, розташовані на території України. Натомість молодій державі пропонували фінансову допомогу, забезпечення ядерним паливом АЕС та гарантії безпеки. Зазначимо, що переговори про ядерне роззброєння України розпочала республіканська адміністрація президента Джорджа Буша (старшого), а завершив їх вже демократ Білл Клінтон (президент США з 20 січня 1993 року). Тож можна стверджувати, що проєкт ядерного роззброєння України користувався двопартійним консенсусом.

Врешті у груднi 1994 року було підписано меморандум про гарантії безпеки для України, до якого з часом приєдналися усі постійні члени Ради Безпеки ООН. Проте його "дієвість" усі ми зараз спостерігаємо на власні очі.

Що віддала Україна

Після розпаду СРСР Україні належало приблизно 30% радянського ядерного арсеналу, а також значні засоби його розробки та виробництва. На території України знаходилися:

• 130 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) УР-100Н із шістьма боєголовками кожна;
• 46 МБР РТ-23 "Молодець" із десятьма боєголовками кожна;
• а також 38 важких бомбардувальників, всього близько 1700 боєголовок.

1994 року Україна погодилася знищити зброю та приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Остання боєголовка з території України була вивезена до Росії у червні 1996 року. В обмін на відмову від ядерної зброї Україна отримала фінансову компенсацію, а також гарантії безпеки, визначенi у Будапештському меморандумi.

Хто не зважає на правила гри?

Таким чином, в умовах 2013 року (напередоднi анексії Криму) ми жили у світі, де розповсюдження ядерної зброї суворо регулюється ДНЯЗ. Постійні члени Радбезу не розповсюджують свою власну ядерну зброю, а інші ядерні держави з ними у цьому плані співпрацюють. Єдина країна, яка поза цією ідилією – КНДР, але вона піддається показовому покаранню.

В цей час єдиною державою, яка не на словах, а на ділі намагалася розвивати свою ядерну програму для військових цілей, був Іран (публічно стверджував, що обмежується виключно мирними атомними розробками). І аргументи проти ядерної програми на той час виглядали досить переконливими. Тим паче, що його сусід Ірак був показово розгромлений лише за підозри у намаганні розробляти зброю масового знищення (мова йшла здебільшого про хімічну та біологічну зброю).

Усього через рік ситуація стала діаметрально протилежною, адже проти України, яка добровільно-примусово відмовилася від третього за чисельністю ядерного арсеналу у світі, розпочав агресію один із гарантів її безпеки. Ще й саме той гарант, який і став головним бенефіціаром роззброєння України. А ще через вісім років він вже відкрито став застосовувати проти держави, яку зобов’язався захищати, її ж зброю, отриману в процесі роззброєння. Що може бути більшим аргументом проти кампанії нерозповсюдження ядерної зброї?

Тобто ми маємо два прецеденти, двi протилежностi. Україна, яка вiдмовилася вiд ядерної зброї, та КНДР — яка вийшла з договору про нерозповсюдження ЯЗ. В результатi бiльше "покарали" Україну.

1. КНДР, яка відмовилася від договору про нерозповсюдження ядерного озброєння й отримала економічні санкції, вплив яких важко достовірно підрахувати. Рівень життя жителів Північної Кореї – це зовсім інша історія, яка більше стосується недоліків політичного режиму, ніж зовнішньої політики.
2. Україна, яка відмовилася від ядерної зброї і приєдналася до договору про нерозповсюдження під гарантії усіх членів Ради Безпеки ООН та ще й за сумісництвом наймогутніших держав світу. Через кілька десятиліть вона зазнала агресії зі сторони одного з гарантів, втратила до третини території та населення (включно із біженцями), її економіка зруйнована, а природні ресурси намагається отримати за безцінь інший гарант безпеки, користуючись складним становищем, у яке потрапила держава по суті через своє прагнення миру та власну демілітаризацію.

Тегеран, Пхеньян та Москва: союзники РФ прагнуть мати ядерну зброю

Окремо варто відзначити тісну співпрацю Російської Федерації та Ісламської Республіки Іран. Саме Тегеран останніми десятиліттями прагне стати десятим, ювілейним членом ядерного клубу. Кремль своєю агресією зробив хорошу послугу Ірану, принаймні на рівні дипломатичної полеміки про потребу існування ДНЯЗ.

Також у новому світлі тепер виглядає і ядерна програма Пхеньяна. Але найважливіше це те, що в ситуації, що склалася об'єктивно потребою в набутті ядерної зброї вбачатимуть усі патріотично налаштовані лідери держав світу. Адже ніхто, хто любить свою Батьківщину, не побажає своїй країні долі, яка спіткала Україну, а єдиний дієвий запобіжник цьому один – ядерна зброя.

Ядерна зброя i Глобальний Пiвдень — хто у черзi?

Очевидними є порівняння можливих наслідків набуття ЯЗ та відмови від неї (хоча б на прикладі КНДР та України). При цьому, КНДР – найгірший можливий варіант. А є ж іще можливість піти шляхом Індії або Пакистану. На користь Індії говорить її геополітична вага – найнаселеніша держава світу, п’ята за розміром економіки та сьома за площею. Мало хто має такі показники. Хоча та ж Бразилія максимально близька до Індії. Чому б їй не отримати ядерну зброю?

А Саудівська Аравія значно багатша та впливовіша за Пакистан. Японія – один зі світових технологічних лідерів вже голосно говорить про відмову від пацифістської конституції, а там вже й до ядерної зброї не далеко. Тим паче, вона й єдина жертва застосування ЯЗ, що додасть цьому рішенню обґрунтування та співчуття серед світової спільноти. Проте чи потрібно воно комусь у сучасному світі?

І тут ще один прецедент, який продемонструвала російсько-українська війна. Офіційний Київ отримав потужну міжнародну підтримку як на дипломатичному, так і на суто людському рівні. По усьому світі співчували українцям, навіть у Китаї та більшості країн Глобального Півдня громадська думка співчувала звичайним українцям. Та чи дало це щось Україні?

I якщо настане критична ситуацiя, що оберуть не дуже сентиментальні до громадської думки авторитарні та не дуже правителі країн того ж Глобального Півдня, від Індонезії до Мексики? Мати підтримку "добрим словом" на руїнах власної державності — чи ядерну кнопку, хай і в комплекті із критикою небайдужих активістів? Питання риторичне.

Ядерна зброя як останнiй аргумент

В силу останніх подій таким риторичним питанням почнуть задаватися не лише авторитарні лідери Глобального Півдня. А й, наприклад, жителі цілком спокійної та миролюбної Данії можуть запитати себе: чи поставало б на порядку денному питання приналежності Гренландії, якби їхня держава мала потужнішу силу, ніж кілька прикордонників на собачій упряжці?

У світі, де постійно зростає кількість претендентів на краще "місце під сонцем", цілком природно стає все тісніше. На зміну інтелектуальним аргументам та цивілізованій дискусії приходить право грубої сили. А найгрубішою силою, яку наразі знає людство, є саме ядерна зброя. Тож в реаліях, коли сила є останнім аргументом у боротьбі за виживання, попит на найсильнішу силу лише зростатиме. А аргументів проти після російської агресії проти України не залишилося навіть у найінтелектуальнішого інтелектуала.

Годинник Судного дня близький до опівночі. 28 січня група експертів, яка оновлює його конфігурацію, вчергове перемістила стрілку ще на секунду ближче до катастрофи. Тепер до Апокаліпсису "залишилося" всього 89 секунд, що є рекордом за усю історію — з часів Другої світової війни, коли вперше було застосовано ядерну зброю.