Обличчя з купюри в 1 долар: чи справді Джордж Вашингтон — еталон сучасного демократичного лідера

На третьому році президентства Джорджа Вашингтона розпочалося будівництво столиці молодої держави — Сполучених Штатів Америки. Вона мала розташовуватися на території, яка б не відносилася прямо до жодної із груп штатів, які протистояли одна одній у молодому об’єднанні. Врешті було вирішено обрати пустинні землі на річці Потомак, які були далеко від епіцентру життя кожної з культур, що формували нову Америку. Будівництво розпочали з нуля — на пустирі серед боліт. Згодом, аби унезалежнити столицю від жодного зі штатів, було вирішено виокремити ці землі в окремий федеральний округ Колумбія. А назвати це місто вирішили на честь живого лідера держави — чинного президента, який возносив скромність як найвагомішу із чеснот.

Землевласник, генерал, депутат

Джордж Вашингтон народився у сім’ї землевласника. Його предки були знатного роду, а переїхали на американський континент у середині XVII століття. Ще у дитячому віці Джордж втратив батька, а в юності вступив до британської колоніальної армії. Він взяв участь у війні Британії з індіанцями, де в одному з боїв врятував підрозділ, очоливши його після загибелі командира.

Після армійської служби Вашингтон повернувся до своєї плантації. Він намагався усіляко її розвинути, зокрема інтенсифікуючи виробництво, упроваджуючи усілякі інновації. Проте юний Джордж не цурався й екстенсивного шляху розвитку, елементарно розширюючи свої володіння, колонізуючи землі на захід.

Коли в Лондоні в силу геополітичних інтересів вирішили заборонити подальше просування на захід, це вперше змусило молодого фермера-ветерана задуматися: а для чого нам цей заморський уряд?

Цікаво, до схожого висновку, але навпаки в той час дійшли й в Лондоні. Там подумали: для чого їм заморські колонії, на захист яких потрібно витрачати кошти, а не навпаки, тож вирішили підняти податки. Тобто влада вирішила ускладнити життя колоністам, увівши певні обмеження, зокрема — на колонізацію нових територій, ще й ввела нові податки. Така практика була нормою для тодішньої Європи, де королівська влада була сакральною. Але це викликало обурення у колоністів, які уже понад сотню років зростали у суспільстві із зовсім іншими цінностями.

Серед невдоволених був і відставний генерал Джордж Вашингтон. Він був активним членом провінційного самоврядування, а згодом став делегатом на континентальному конгресі — асамблеї представницьких органів 13 британських колоній у Північній Америці.

Коли на засіданні конгресу було ухвалено рішення воювати проти Лондона, ніхто не сумнівався, хто має очолити армію «патріотів», тобто ополчення колоністів. Британська армія тоді була наймогутнішою у світі, тож перемогти її можна було лише за допомогою дуже гнучкої тактики. Вашингтон не давав прямого бою, постійно маневруючи і завдаючи ударів по ворожій логістиці, таким способом виснажуючи британців.

Було 13 колонiй, стало — 13 штатiв. Від конгломерату випадковостей до міцного союзу

За допомогою Франції, яка в той час виступала основним конкурентом Великої Британії у колоніальній боротьбі в Америці та Азії, повсталим колоніям вдалося завдати поразки британським військам після п’яти виснажливих років війни за незалежність. У 1783 році Велика Британія визнала нову державу — союз тринадцяти її колишніх колоній.

Проте що собою являла ця нова держава? Це по своїй суті була конфедерація 13 незалежних держав. Саме слово «штат» є похідним від американського state, тобто «держава». Кожна така держава-штат мала власні керівні органи, законодавство, і навіть більше — суспільство у кожному штаті мало свою історію формування, відтак і власний уклад. Це був дуже строкатий конгломерат авантюристів, шукачів скарбів та пригод, бідняків, політичних та релігійних дисидентів та інтелектуалів, що не знайшли себе у Європі. Усіх їх об’єднувало лише одне — усі вірили, що за океаном вони знайдуть краще життя.

З певною періодичністю штати відправляли на спільний конгрес делегатів для розв'язання важливих питань, що стосувалися життєдіяльності усього союзу. Найчастіше конгрес збирався у Філадельфії, де для його роботи була відповідна інфраструктура, але Філадельфія була лише столицею одного з 13-ти штатів — Пенсільванії. І, за потреби, конгрес міг зібратися в іншому місці. У 1783 році чотири сотні ветеранів війни за незалежність заблокували будівлю, де засідав конгрес із вимогою виплатити зарплатню за роки війни. Частина депутатів просто втекли. Уряд штату усунувся від проблеми й навіть не надав належної охорони конгресу. Тож ситуацію вийшов уладнати Александр Гамільтон — один із депутатів конгресу, колишній ад’ютант Вашингтона та майбутній перший міністр фінансів США.

Йому вдалося заспокоїти військових, але вже тоді законодавці зрозуміли, що надіятися в усьому на штати не можна. Потрібно створити федеральний уряд, федеральні сили безпеки та розмістити усе керівництво країни в столиці, яка не буде належати до жодного зі штатів, аби уникнути політичного тиску у спірних ситуаціях.

Але почалося все із конституції, спільної для усіх штатів. Її писали інтелектуали, в яких нарешті з’явилася можливість реалізувати на практиці усі свої творчі напрацювання, що було неможливим у консервативній Європі.

Важливо було збалансувати інтереси усіх штатів. Побудувати таку систему, аби вона була дієвою і водночас не обмежувала свобод окремих штатів та окремих громадян. Ключовим було питання меж свобод громадян, балансування влади між федеральним урядом та штатів, а найскладнішим було питання рабства.

Річ у тому, що частина штатів, в основному ті, які знаходилися на півдні, побудували свою економіку на експорті сільськогосподарської продукції, вирощеної на плантаціях — господарствах, що передбачали працю рабів. В основному це були темношкірі люди, завезені на континент з Африки. Так інтелектуали із великих міст зустрілися із жорстокою реальністю — реальною економікою аграрного типу та цинічними інтересами її представників.

Врешті задля збереження союзу було вирішено піти на поступки південним штатам. Автори конституції не лише наступили на горло власним принципам, а й поступилися південним штатам у питаннях їх представництва у федеральному конгресі. Адже рабовласницькі штати не визнавали рабів людьми в питаннях їх особистих прав. Натомість вимагали визнати їх повноцінними жителями штатів під час розподілу округів на виборах до конгресу. Абсурд, але без південних штатів союз міг і не витримати випробування часом — побачивши розбрат, Британія могла повернутися із врахуванням помилок попередньої війни. Тож з цього питання було досягнуто дуже своєрідного компромісу: під час підрахунку населення штату кожен раб дорівнював ⅗ людини. Ось такого вигляду набули високі ідеали при зустрічі із бажанням наживи та влади володарів плантацій.

Той, хто сидить попереду, тепер на чолі держави: як з'явився президент

Важливим нововведенням було створення посади президента федерації. Сам цей термін має латинське походження та означає головного на засіданні («той, хто сидить попереду»). Так називалися керівники континентальних конгресів. Тепер же мав з’явитися керівник держави. Ідея була в тому, що має бути людина, яка ухвалить оперативне рішення за складних обставин.

Кандидатура була очевидною — президентом мав стати той, чия військова мудрість допомогла здобути незалежність. З 1789 року президента досі обирають не громадяни, а штати. Адже він керівник не держави (штату) а самого союзу штатів (держав).

Для виборів президента скликається спеціальна колегія виборників, вибори до якої кожен штат проводить окремо. У 1789 році три штати так і не змогли організувати вибори до колегії, тож президента обрали інші десять штатів, які таки обрали своїх делегатів. Джордж Вашингтон отримав одноголосне схвалення. Через чотири роки до складу союзу входили уже 15 штатів. Цього разу усі направили своїх делегатів. І результат знову повторився — усі 132 виборники вдруге підтримали Джорджа Вашингтона.

Перші проблеми на посаді

Ситуація в країні була вкрай складною. Вона була по вуха у боргах, а у їх головного союзника Франції відбулася революція. Батьки-засновники США змогли побачити, що буває, коли їхні ідеї спробувати втілити у життя на старому континенті. Криваві наслідки поширення ідей революції серед консервативного автохтонного населення, де тисячоліття прищеплювалося право сили та сакралізації влади.

В Америці були шоковані від побаченого у Франції. Натомість революціонери прислали до США свого представника Едмонда Жене із чіткою місією: або змусити тамтешній уряд підтримати революцію або повалити його і добитися підтримки від нового уряду.

Державний секретар Томас Джефферсон підтримував ідею союзу з Францією. Він формував навколо себе прихильників у конгресі, групу, яка згодом оформилася у партію республіканців-демократів. Натомість міністр фінансів Александр Гамільтон сформував іншу партію федералістів. Він виступав за нейтралітет щодо Європейських справ. Президент намагався бути над конфліктами, але розумів, що ресурсів для нової війни проти Британії, яка задля збереження стабільності у Європі прагнула знести революційний уряд у Франції, у США немає. Врешті змову Жене було викрито. Джефферсон в ній участі не брав, але все ж пішов у відставку. Гамільтон переміг і уклав торговельну угоду з Великою Британією. Так налагодилися відносини між колишньою колонією та її колишньою метрополією.

Іншим каменем спотикання було питання виплати боргів штатів, які накопичилися ще з часів війни за незалежність. Гамільтон вважав, що вони мають виплачуватися федеральним урядом зі спільного бюджету штатів. Джефферсон же наполягав, що кожен штат має сам розраховуватися зі своїми боргами, оскільки суми, позичені різними штатами, різнилися. Зокрема рідний штат Джефферсона Вірджинія таких майже не мав. В результаті сторони досягли компромісу: Джефферсон погоджувався на план Гамільтона, натомість було впроваджено рішення про побудову нової столиці, яку одразу назвали на честь чинного президента. Джордж Вашингтон не дожив до завершення будівництва, яке тривало ще десятиліттями. Столицю перенесли до Вашингтона аж у 1800 році за рік після смерті першого президента. За свідченнями очевидців, вона більше нагадувала будівельний майданчик, ніж столицю держави. Сам же Вашингтон провів дві свої інавгурації (на кожен із термінів правління) у двох різних містах, ставши єдиним таким президентом в історії США.

Проблемою, яку довелося вирішувати особисто Вашингтону, стало збирання податків. Їх довелося підняти, аби розплатися з боргами та спорядити дієву федеральну армію, яка просто необхідна була новій республіці за ситуації, що склалася у світі: якби антифранцузькій коаліції вдалося швидко розправитися із Французькою республікою, Велика Британія неодмінно б взялася за США.

Але американці не поспішали розлучатися із приватними коштами на користь суспільного блага. В результаті спалахнуло «повстання віскі», яке підняли фермери Пенсільванії. Вони побили та обмастили дьогтем збирача податків. Тоді Джордж Вашингтон згадав молоді роки та особисто очолив каральну експедицію із 13 тисячами федеральних військових. Він придушив повстання, але помилував деяких засуджених до смертної кари його учасників.

Перший у світі президент та його історична місія 

Джордж Вашингтон вважав своїм історичним обов’язком не стільки розв'язувати поточні проблеми, скільки задати прецедент для людства: як має себе поводити демократично обраний глава республіки? З прикладів були лише демократії стародавнього світу, про які у кінці XVIII століття було відомо не так багато. До того ж це був поганий приклад, адже Римська республіка через усі свої недоліки врешті скотилася у тиранію.

Джордж Вашингтон та батьки-засновники республіки черпали ідеї та натхнення з Корсиканської республіки, яку у 1755 році очолив Франческо Паолі. Але вона так і не стала успішною повноцінною державою, тож американцям довелося усе починати з нуля.

Ще у 1783 році по завершенні війни Джордж Вашингтон, замість того, щоб взяти владу до рук, подав у відставку з посади командувача континентальної армії. Вчинок, який здивував у Європі усіх, особливо його ворога — короля Британії Георга III. На старому континенті століттями вельможі заради влади інтригували, зраджували, не спинялися навіть перед вбивствами своїх родичів та навіть дітей. А тут людина, яка стояла на чолі війська, просто взяла і пішла у відставку, вирушивши у свій родинний маєток у Маунт-Вернон. Вже після смерті Вашингтона у Франції тамтешній головнокомандувач військами Наполеон Бонапарт вчинив традиційно та сам себе коронував імператором Франції.

Ще більше Європу шокувало те, що Джордж Вашингтон пішов на пенсію, відмовившись балотуватися на третій термін. Не менше його вчинок шокував і Америку, де ще майже півтора століття ніхто більше не наважувався порушити цю традицію, закладену першим президентом. Відповідні правки до конституції було внесено аж у 1951 році після того, як Франклін Рузвельт таки став президентом чотири рази поспіль і врешті помер на посту, невдовзі після четвертого переобрання. 

Зараз президентські терміни законодавчо обмежені у більшості країн світу. Це, мабуть, і є найбільшою ідеологічною спадщиною першого у світі президента.

Важка роль зразкового глави держави

Джордж Вашингтон хотів стати прикладом для наслідування в усьому, від одягу до манери говорити. Він принципово не носив генеральського мундира, наголошуючи на цивільному характері своєї влади. Вашингтон вважав, що одяг демократичного глави держави має бути простим, щоб відрізнятися від пишно вбраних монархів, але кращим за те, у що вдягаються звичайні люди, аби демонструвати престиж державної влади. Тому на інавгурацію він з’явився, зокрема, з діамантовою пряжкою.

Вашингтон наголошував, що його поведінку ще довго копіюватимуть, тому намагався ретельно проробляти усі деталі — ходьбу, погляди, тон, манеру їжу та саму їжу. Це страшенно його виснажувало. Інколи сидів за столом під час впроваджених ним щотижневих публічних обідів зі скляними очима. По суті Вашингтон перетворив посаду президента на справжню каторгу — з якої хочеться втекти, а не боротися за неї.

Джордж Вашингтон: темні сторони «ідеального президента» 

Чи був Джордж Вашингтон ідеальним? Мабуть, ні. Найпоказовішим є його ставлення щодо рабства. Він славився своєю антирабською риторикою до зайняття поста президента. Зайнявши посаду, він намагався не критикувати рабство надмірно, аби не дратувати рабовласницькі штати. Це, мабуть, варто вважати не конформізмом, а позицією мудрого та виваженого політика, який дбає про єдність своєї країни. Але зовсім інша історія — його особисте поводження з рабами.

Вашингтон постійно розповідав про намір продати один зі своїх маєтків, аби просто викупити частину рабів, принаймні на сусідніх маєтках. Але так цього і не зробив, заявивши, що не знайшов покупця на свою власність. Навіть більше, Вашингтон переслідував свою покоївку, яка таки втекла від нього вже в часи його президентства. А також перший американський президент був помічений у маніпуляціях із власними рабами, коли переїхав до Філадельфії після перенесення столиці у 1790 році. У Пенсильванії діяв закон, що усі раби, які перебувають на території штату понад пів року, автоматично отримують свободу. Тож Вашингтон запровадив ротацію рабів свого супроводу, аби уникнути збитків, пов’язаних із втратою своєї «власності».

Як і усі люди, Джордж Вашингтон не був ідеалом, але на відміну від багатьох диктаторів, зокрема й тих, які свого часу володіли українськими територіями, він не прагнув себе таким показати в очах людей. Про усі вказані вище речі писали тодішні газети, про них говорило суспільство ще при живому президенті, яке його вільно критикувало, не боячись за це розправи. Чого по-справжньому хотів досягти Вашингтон на посаді — це ідеалізувати самий образ президента. Не дискредитувати його на тлі сакралізованої монархії, а створити прецедент історії успіху. Республіки, яка змогла.

І йому це вдалося. У наступні століття США не просто вижили, а й стали найуспішнішою державою світу. Республіка прожила уже понад два століття і ніщо не провіщає її краху. У неї, як і в кожного, були й будуть періоди злетів та падінь, але кращої системи поки ніхто не зумів ніде запровадити. А найяскравішим символом правління Джорджа Вашингтона залишається столиця наймогутнішої держави світу, яка досі уже понад два століття продовжує носити його ім’я.