Дахабрація. Як українська група підкорює світ

Марко Галаневич спізнюється на зустріч і кілька разів вибачається, попутно розповідаючи, що закордонні гастролі привчили його до пунктуальності, — будь-яку справу потрібно починати у призначений час.

Марко став музикантом випадково. На четвертому курсі Київського університету прийшов у театр "Дах", зрозумівши, що ремесло актора йому цікавіше, ніж українська філологія. "Цей театр вразив тим, що цікавився актуальними темами, а актори говорили без пафосу, живою мовою, — згадує Галаневич. — Тоді засновник театру Влад Троїцький робив кілька проектів із фольклорними музикантами, один із них був із дівчатками із групи "Кралиця". Влад сказав: "Пробуйте, дівчатка, а ти, Марку, бери барабан, теж підсаджуйся". Я так розумію, що мене взяли, оскільки потрібен був хлопець, який міг би носити всі ці барабани. Пару років думав, що мене рано чи пізно виженуть".

До театру Галаневич співав у сільському клубі, пробував ходити в університетський хор. Відсутність у нього академічної музичної освіти компенсувалася перебуванням в унікальному фольклорному середовищі. Він жив у Вінницькій області, ріс у музичній сім'ї, його бабусі і дідусі добре співають і знають багато старовинних пісень.

- Чому найчастіше саме ви берете на себе роль спікера групи? — питаю я.

- Дівчата дуже не люблять інтерв'ю. Вони кажуть: "Марко, давай краще ти". Якщо вже вони співають краще за мене, я повинен це приймати з абсолютною смиренністю.

- Дідівщина виходить.

- Бабовщина, — відповідає Марко, заливаючись сміхом.

ХТО ВІН

Музикант груп "ДахаБраха" і OY Sound System, збирач фольклору

ЧОМУ ВІН

У кінці 2016 року після шестирічної перерви вийшов п'ятий студійний альбом гурту "ДахаБраха" "Шлях". У лютому група дасть чотири концерти в Україні.

"І дахали, і брахали"

Кому прийшло в голову так назвати групу?

- Владу Троїцькому — автору проекту. Це була його ідея експериментувати з фольклором. Разом із даховським драматургом Климом він знайшов у словнику Грінченка слова "Даху" — "давати" і "Браха" — "брати".

Одного разу, ще до 2013 року, ми виступали в Росії у церковного діяча Кураєва. Представляючи нас, він сказав: "Коли почув назву "ДахаБраха", мені згадалося "і дахали, і брахали" і почав цитувати якийсь церковнослов'янський текст. Так що слова ці ще з тих часів, стародавні.

Попередній альбом ви випустили в 2010 році. Чому взяли таку довгу паузу?

- Через концерти зовсім не було часу, поки ми нарешті не зібралися з думками і не вирішили, що потрібно робити пластинку. Влад запропонував спробувати створити альбом — подорож Україною, щоб ми як музиканти спробували зшити країну, яку розривають на шматки.

Ще Майдан не закінчився, а ми вже робили перші проби. Але в той час працювати було складно. Ми не належимо до творців, яких надихають революційні події. Дуже важко все переживали і не могли перетворити цю бурхливу енергію у творчу. До того ж були зайняті складним, трудомістким і важливим проектом: озвучували "Землю" Довженка. Нам запропонував цим зайнятися Іван Козленко з Центру Довженка. У них запускався проект: сучасні музиканти озвучували старі українські німі фільми. Іван вважав, що нам найбільше підходить "Земля".

Я був шокований, бо це найкраще, що знято в Україні за багато років. Ми довго вдивлялися в цей фільм, намагалися зрозуміти, що можемо використовувати з уже написаного нами, щоб це гармоніювало з думками режисера, атмосферою картини. Приблизно половину пісень довелося написати спеціально для "Землі".

Відеоряд — вотчина режисера, а ви про що хотіли розповісти?

- Зрозуміло, що фільм створювався як агітка за радянську владу. А ми намагалися дивитися на нього, як на чисте мистецтво, причому поглядом людей XXI століття, знаючи, що після щастя із тракторами в 1930 році були ще й 1932-1933 роки. Можливо, через пару років після прем'єри не стало половини людей, що знімалися у стрічці, адже знімали справжнє українське село. Ми пам'ятали про це.

У Києві цей фільм показували вже разів десять, напевно. Багато хто говорить, що дивитися "Землю" їм було важко, картина складна для сучасного глядача. Ми дали йому можливість подивитися шедевр світового мистецтва, тому задоволені результатом.

З третьої спроби

В одній із рецензій на ваш новий альбом сказано, що тексти, вибрані "ДахаБраха", "потішать любителів станцювати на страждальних кістках української пісенної культури". Болю і страждань тут вистачає.

- Це правда.

Як ставитеся до думки, що не варто фокусуватися на цьому, формуючи образ народу-жертви?

- Безумовно, цього не варто робити. Нами пройшлися Голодомор, дві світові війни. Будь-хто може запитати у своїх бабусь і дідусів, і вони розкажуть багато сумних історій. Але нам час змінювати імідж, позбавлятися від комплексів неповноцінності, які нам нав'язували так довго, ставати успішними людьми, процвітаючою країною. "ДахаБраха" намагається робити акцент на цьому. Коли в Новій Зеландії, Бразилії, Мексиці або в США люди стоячи нам аплодують, кричучи "Україна!", вони це роблять не зі співчуття, а від радості і, може бути, солідарності з нами.

В альбомі є пісня "А дощик накрапає", яку вам наспівала бабуся. Випадково почули цю композицію або цілеспрямовано збирали фольклор?

- Коли я жив у селі на Вінниччині, всі ці пісні сприймав як даність: співають бабусі і нехай співають. Після закінчення університету став усвідомлювати їх цінність, зрозумів, що, якщо не запишу їх, вони можуть просто зникнути. Сказав про це бабусі, вона щось наспівала, я записав, потім вже вона каже: "Я ще згадала". Тепер у мене кілька таких пісень, є думки про те, де і як їх можна реалізувати.

Завжди складно зрозуміти, чому вибираєш ту чи іншу пісню. Коли писали альбом, на душі лежала ця.

Альбом важко дався?

- Так. Ми три рази його записували. Спочатку нас не влаштовував звук. Потім записали на концерті, цей варіант теж не сподобався. Втретє вже просто не було шансів не зробити все як треба. Наш товариш Юра Хусточка допоміг довести все до оптимального звучання.

Вже думали над новою пластинкою?

- Є декілька ідей. Одна платівка колискових — дитячий альбом, інша — умовно кажучи, балканщина: запальних народних пісень для танців і веселощів. Але ми не знаємо, коли будемо це робити.

Нещодавно ви записали пісню з Джамалою.

- Ну для нас вона супервесела, а для мейнстріму, шоу-бізнесу все ж таки похмура. Нас запитують, чому ми не взяли її в альбом. Вона занадто вибивалася з цієї історії зі "Шляхом". Однак ми раді співпраці з Джамалою і задоволені результатом. Пісня почала жити своїм життям, на неї роблять багато реміксів.

Приватна культурна експансія

Спочатку ви концентрувалися на чистій етніки, потім з'явилися натяки на джаз, блюз, навіть тріп-хоп. Стало тісно в рамках обраного спочатку стилю?

- Ні, просто нам завжди був цікавий експеримент: поставити старовинну пісню в умови, в яких вона ніколи не існувала. Як вона зазвучить у новому жанрі, що з цього вийде? Нам подобалося грати з ними. До того ж позначалася театральна реальність. Вийшло три-чотири вистави, де звучала тільки наша музика. Владу потрібна була різна драматургія, атмосфера, і ось він нам каже: "Тут було б бажано якусь репечіну зробити, зможете?" Ось ми і думаємо, що можна зробити. Потрібна репечіна — значить, тріп-хоп. Чесно кажучи, такі речі, "Тьолки" наприклад, навіть не думали записувати, але люди вимагають.

Можливо, західному слухачеві так легше вас зрозуміти?

- Як би граючи за їхніми правилами, так? Можливо. Але це точно не було стратегією: давайте зробимо якісь штуки, щоб сподобатися західному глядачеві. Нам самим цікаво робити щось нове. Ми відкриті, слухаємо різну музику, не зациклені тільки на фольклорі — нам цікавий дабстеп, якісь речі в тріп-хоп. В останньому альбомі музичні критики розглянули вплив американського блюзу. Але ми ж не робили це спеціально, воно саме на нас якось впливає, а ми не говоримо "ні", пробуємо.

Що іноземці знаходять у вашій музиці, чим ви їх берете?

- Напевно, своєрідною атмосферою, образами. Мені складно це оцінювати з позиції критика. Нещодавно ми повернулися з Голландії — знаковою зараз країни для України, тому що там пройшов неприємний для нас референдум, у багатьох склалося враження, що голландці вороже налаштовані по відношенню до нас. Можливо, на це вплинула і трагедія зі збитим боїнгом, там багато людей, які повелися на російську пропаганду і вважають, що голландський літак збили українці. Так ось, після концерту один місцевий журналіст написав, що якщо ці пісні є душею України, то зрозуміло, чому Путін хоче анексувати цю країну. Я подумав: "Ого, чувак відчув і все зрозумів".

Розповідаєте щось про свої пісні під час виступів?

- Ми не хочемо перетворювати це в наукову конференцію фольклористів і в політичні акції. Буквально кількома реченнями розповідаємо, звідки ми, чим займаємося, і в кінці кожного концерту звучить одна ключова фраза "Peace. Stop Putin".

Вас називають українськими послами у світі музики. Чи відчуваєте відповідальність?

- За великим рахунком вся ця історія — приватна культурна експансія. У нас є відповідальність перед самими собою і перед жителями України, а не перед державою. Ми робимо свою справу і вважаємо, що виходить непогано, нам не соромно.

Що кажуть слухачі після концертів за кордоном?

- Одного разу американці написали нам лист про те, що нічого не знали про Україну, ну новини дивилися — війна, бої. А коли вживу побачили представників цієї країни в телевізорі, інакше стали дивитися на те, що відбувається в Україні, стали фанатами нашої держави, підтримують її як можуть, виходять на акції, намагаються голосувати не за Трампа (сміється).

В Америці у нас вже було десять турів, по місяцю кожен. У березні-квітні ми вперше поїдемо туди на два місяці — не дуже хотіли їхати так надовго, без сімей важко.

Ви частіше виступаєте за кордоном, ніж в Україні. Чому?

- Так, ми підрахували, що в минулому році, на жаль, тільки один відсоток виступів припав на Україну. Але закордонні гастролі зараз важливіше і для нас, і для країни, для її просування. Коли у нас є вибір — їхати на закордонний фестиваль або на вітчизняний, ми вибираємо зарубіжний, навіть якщо пропонують менше грошей.

Дозріло

Рік тому ви говорили, що в Україні вас рідко крутять по радіо і ринок такої музики в країні не сформований. Положення змінилося після введення квот?

- Квоти ввели, але нас не стало більше в ефірі, тому що це питання не квот, а формату. В Україні немає радіо, яке крутить музику, хоч приблизно схожу на нашу, такі станції працюють у Польщі, Канаді, Іспанії. Тому є два варіанти: або ми змінюємося, стаючи ближче до формату українського радіо, або радіо знаходить більш широкі формати. У нашому ефірі немає ні джазу, ні world music, тільки спопсовані рок-станції і попса в широкому розумінні. Крутити джаз — це така культуртрегерська місія, спочатку це напевно буде збитково, а шансон або попса будуть краще продаватися. Положення зміниться, коли радіостанції почнуть думати не тільки про гроші, а й про те, що вони можуть дати суспільству, країні, своєму місту.

У вас є проект OY Sound System. Навіщо він вам?

- Мені було цікаво здійснити те, що я не зроблю з "ДахойБрахой". Я зібрав склад: електронник — мій брат Тарас Галаневич, гітарист Женя Славянов і вокалістка Вікторія Родько. Це такий клубний андеграунд, але трохи замішаний на те, що я можу, що мені близьке і зрозуміле, — на фольклорі. Було цікаво подивитися, як це може зазвучати в оболонці електронного звуку, особливо басового. Я запустив цей проект, ми бачимо зацікавленість людей, але трохи засмучує, що не можу йому приділяти хоча б 50% свого часу.

Як він з'явився?

- Декілька разів я як діджей влаштовував святкові вечірки. Потім перестав цим займатися. Одного разу письменник Сашко Михед розповів, що написав книгу і хоче озвучити десять глав різною музикою, попросив йому допомогти. Це стало поштовхом для створення колективу. Ми запустили цей проект, він існував і, можливо, ще зараз існує в інтернеті. Потім виступали з ним, навіть презентували його в Берліні, отримали хороші відгуки, а це надихає, хочеться і далі працювати.

Ми почали займатися проектом років чотири тому і прийшли до висновку, що за цей час музична індустрія України зросла просто неймовірно. Клубна музика, реггі, даб, інді-музика — все це розвивається.

До недавнього часу українська музика варилася у власному соку, рідко виплескуючи назовні щось вартісне. Що змінилося зараз?

- Справа, мені здається, в енергії. Після Майдану все прокинулося. До цього було якесь болото. Що в нього не кинеш, воно булькнуло і потонуло. А зараз Україна — котел, в якому все вариться, перемішується, міксується, визріває, і тепер ми починаємо пробувати перші страви з цього котла. Фактично ніхто нічого не забороняв, нам ніхто не говорив, що писати, що не писати, але все одно існувала якась совкова безнадія.

Допомогло й те, що російський ринок від нас відрізався. У нас багато чого було зав'язано на Москві. А тепер в українських музикантів стало набагато більше концертів, вітчизняний шоу-бізнес почав розкручувати своїх. Ті ж квоти — безумовно, позитив, хоча "ДахаБраха" і OY Sound System ніколи не звучали на радіо, і незрозуміло, чи будуть звучати. Музика є. Коли говорять: "Де набрати нормальних виконавців — одна дурня і сміття", це неправда. Наприклад, музичний портал Сomma склав добірку з 40 кращих альбомів минулого року, недавно таке просто неможливо було уявити.

На всі боки

Уявіть, через 20 років в який-небудь енциклопедії вашому колективу відведуть пару абзаців. Про що варто було б там написати?

- Приблизно те ж, що зараз написано у Вікіпедії. Народилися в театрі, виступали там і там, в якийсь момент були одним із найуспішніших гастролюючих колективів України. Нескромно, але так і є. А було б добре, якщо б там написали, що ми відкрили світові Україну та величезну кількість музичних напрямків і колективів.

Ну 20 років у вас ще є.

- Так, будемо працювати над цим. Уже зараз рекомендуємо когось. Наприклад, на фестивалі Eurosonic у Голландії виступили ми, потім Dakh Daughters, і ось тепер вже Onuka поїхала. Цей фестиваль для неї став продуктивнішим, тому що на ньому представлено більше електронної музики, ніж інді або фолку. Думаю, у неї гарне європейське майбутнє.

Яка зараз роль Влада Троїцького в житті вашого колективу?

- Безумовно, спочатку він був ідеологом і натхненником. Ми починали з того, що прослухали багато етнічної музики. Дівчата хоч і професіонали, але були вузьконаправленими фахівцями. Він відкрив для нас музику класичного мінімалізму, цей метод ми намагалися впроваджувати, і це виявилося продуктивним. Тоді на нас справили велике враження Майкл Найман і Філіп Гласс.

Зараз роль Влада зменшилася, але ми завжди з ним радимося перед випуском чергового альбому, показуємо все нове. Зараз пробуємо зробити тизер для анімаційного фільму "Мавка" за твором Лесі Українки "Лісова пісня" та беремо Влада із собою, напевно, він буде нас направляти. Мультфільм — серйозний проект не тільки для українських, а й європейських, американських глядачів. Думаю, це буде мейнстрім, блокбастер. У цьому складність для нас. Автори орієнтуються на Голлівуд, а ми трохи інші, робимо не таку музику. Але нам цікаво попрацювати за цими правилами.

Що нового чекати від вас?

- Можливо, будемо писати музику для фільму литовського режисера Мантаса Кведаравічюс. Ну і концертну діяльність не збираємося припиняти, це для нас важливо. Рік розписаний: в Україні пройдуть чотири концерти, потім Абу-Дабі, Америка, Канада, а влітку багато європейських фестивалів.

• Читайте також: Все в космосі — це перетворення хаосу, — Семен Бокман

Що допомагає тримати себе в тонусі з таким напруженим графіком?

- Звичайно, ми втомлюємося, будь-яка робота втомлює. В кінці туру, буває, виходиш на черговий саундчек, помічаєш, що всі дивляться один на одного напівзакритими очима, і думаєш: "Боже, що ж ми сьогодні зможемо дати глядачеві?" Але вже перед концертом публіка заряджає, і все виходить. Відбувається "дахабрація", взаємообмін, ми заряджаємо один одного. Тьху-тьху-тьху, провальних концертів не було.