Зберегти обличчя. У День Києва — про людей, які бережуть його не тільки для туристів

"Письменника з Києва варто розглядати разом з Києвом", — говорив про Булгакова літературознавець Мирон Петровський. І, звичайно, будь-який з булгаковських маршрутів виведе нас на Андріївський узвіз. До музею, де зібрані історичні факти і байки, історії про київські памʼятки, рідкісні, важливі або просто цікаві речі, що залишилися нам від старого Києва та його жителів.

"Не звертаючи уваги на повінь, ми безкарно носилися на човнах по Дніпру… уявляли себе у Венеції, шуміли, сперечалися і реготали. Перше місце на цих "вечорах на воді" належало Булгакову. Він розповідав нам незвичайні історії. У них дійсність так тісно перепліталася з вигадкою, що межа між ними геть зникала. Булгаков не випадково став одним з найбільших драматургів. У цьому певною мірою винен той самий Київ", — писав ще один славетний киянин, товариш Булгакова по навчанню у 1-й Київській гімназії Костянтин Паустовський у "Повісті про життя".

Травень — булгаківський місяць, квітучий, чаклунський. А травень 2021-го до того ж і ювілейний: Михайлу Булгакову виповнилося 130 років. І, здавалося б, потрібно говорити і думати про те, що Булгаков живий, з нами, нероздільний, актуальний — і т. ін. Але автори виставки в Музеї Андріївського узвозу обрали зовсім інший напрямок: Булгаков і ті, хто пішов, Булгаков і прикордоння зі смертю. Виставка називається "Епоха Булгакова у посмертних масках". І цей "Булгаков Шредингера" ні живий, ні мертвий, в оточенні важливих для нього, для його долі та творчості людей.

Сформулюйте, будь ласка, концепцію виставки та поясніть це рішення. Тут, напевно, варто згадати "дурня Ніцше", чия маска також є на виставці?

— Ми справді хотіли показати не лише Булгакова, а і його оточення, — говорить Дмитро Шльонський, директор Музею однієї вулиці, автор кількох книг про історію Києва. — Людей важливих, близьких, дружніх — а також тих, від кого так чи інакше залежала доля Михайла Опанасовича, його книг і — ширше, доля улюбленого Міста. У це коло увійшли друзі письменника, його критики, натхненники, доброзичливці. І справді вони усі представлені посмертними масками, у момент відходу і зустрічі з позамежним.

Переважно це маски оригінальні, або перші копії, тобто, зроблені з високою точністю. Посмертна маска — це, звичайно, не портрет. Це щось більше. Коли злітає зайве, лице справді відображає душу. Чим ближче до моменту смерті знята маска, тим вона цінніша — не в грошовому розумінні (про це взагалі думати безглуздо). Просто у цьому білому, позбавленому удаваності обличчі ще можна піймати тінь душі, що відлітає. Як помах крила метелика. Побачити мить людини справжньої.

Булгаков, вмираючи, згадував Ніцше, і за словами його друга Сергія Єрмолинського, міркування були такі: "Якщо життя не вдасться тобі, памʼятай, тобі вдасться смерть. Це сказав Ніцше, здається, у "Заратустрі". Зверни увагу — яка пихата нісенітниця! Мені ввижається іноді, що смерть — продовження життя. Ми тільки не можемо собі уявити, як це відбувається… Я ж не про загробне кажу, я не церковник і теософ, боронь боже. Але я тебе питаю: що ж з тобою буде після смерті, якщо життя не вдалося тобі? Дурень Ніцше… "

Post hoc

Серед 35 різноманітних персон, що представлені на виставці, багато хто повʼязаний з Булгаковим саме через смерть. Таким є Гоголь — до нього у Булгакова перекинуті мости в першу чергу літературні, від містерій Лисої гори до мхатівських "Мертвих душ". Це не кажучи вже про спалені рукописи. "Дописати раніше ніж померти!" — зазначає Булгаков на полях розпочатого заново "диявольського" роману (перший варіант був спалений) — і у той самий час він працює над інсценізацією гоголівської поеми. Тоді ж до нової версії тексту (навшпиньки, як до кімнати Бездомного з балкону) входить "чоловік років 35-ти приблизно, худий і виголений, блондин з висячим жмутом волосся і з гострим <пташиним> носом" — Майстер.

"Учитель, накрий мене своєю чавунною шинеллю!" — просив Михайло Опанасович, звертаючись до тіні Гоголя. Їх, що лежать на одному цвинтарі, поруч (через могилу Станіславського), накрив один могильний камінь — Голгофа. На валуні, що привезли з Криму, було вибито фразу з Євангелія: "Прийди, Господи Ісусе!"

Інша маска — Михайло Врубель. Великий художник, який молодим приїхав до Києва реставрувати церковні розписи, але саме тут задумав намалювати "Демона". Містик додасть: і цим визначив свою долю.

"Демони" (а їх, головних, у Врубеля три: "Демон, що сидить", "Демон, що летить", "Демон повалений") належать до московського періоду творчості, але перші начерки художник робив на Подолі, не так вже й далеко від будинку Булгакових, Володимирської гірки та Дніпра. Тут теж можна пограти у магію чисел: "Демон" Лермонтова написаний у 1839 — приблизно за сто років до "Майстра і Маргарити", цикл ілюстрацій до "Демона" Врубель створює у 1891-му, у рік народження Булгакова. Але це все гра. Є перетини у справді больових точках: усе життя Врубель намагався відтворити образ Демона, що опанував його уяву, і закінчив свої дні у психіатричній лікарні.

"Міша пише портрет диявола", — тривожно казала дружина, оперна співачка Надія Забела. Він не міг зупинитися: "Віриться, що Князь Миру позував йому. Є щось глибоко правдиве у цих жахливих і прекрасних, до сліз хвилюючих картинах, — згадував потім Олександр Бенуа. — Його Демон залишився вірним своїй натурі. Він, який полюбив Врубеля, все ж і обдурив його. Ці сеанси були суцільним знущанням і дражнінням. Врубель бачив то один, то інший бік свого божества, то відразу обидва, і в гонитві за цим невловимим він швидко став просуватися до прірви, до якої його штовхало захоплення проклятим".

"Демона поваленого" Врубель закінчив у грудні 1901 року. Вже за кілька місяців у нього стали проявлятися ознаки душевної хвороби. Чотири роки по тому Врубель помер у лікарні, уражений найстрашнішою для митця недугою — повною сліпотою.

Єднальна лінія між Врубелем і Булгаковим — поки що легка, пунктирна — простяглася з юності письменника. У зібранні будинку №13 (Літературно-меморіальний музей М. Булгакова, він же — Будинок Турбіних) є невеликий, але цікавий експонат: листівка з репродукцією врубелівської картини "Політ Фауста і Мефістофеля" в кімнаті старших дочок. Ну а про те, з якою пристрастю Булгаков слухав "Фауста" Гуно, відомо досить широко.

Вічний "Фауст" на пюпітрі

Любов Михайла Булгакова до цієї опери добре відома — пунктуальна сестриця зберігала квитки після кожного походу Михайла в оперу, і виявилося, що тільки у Києві Булгаков слухав "Фауста" 41 раз. Опера ця, до речі, має значення не лише для легендарної "дияволіади": саме звуки "Фауста" не дають накласти на себе руки Максудову із "Записок небіжчика".

Ференц Ліст. О, це "Мішина музика", казала інша сестра. Булгаков і сам міг із задоволенням зіграти другу "Угорську рапсодію". "Від цієї музики спалахують вогні в душі!" — захоплювався він.

Наповнені звуками музики і кімнати булгаковського будинку №13 на Андріївському узвозі. Крім "Фауста" на пюпітрі тут ще й "Аїда" Верді — а тому і маска італійського композитора теж увійшла до експозиції.

У будинку Булгакових усі співали, грали, слухали музику — жили нею. Тому серед відібраних масок, наприклад, є посмертний зліпок Олександра Кошиці — керівника відомого київського хору, в якому співала сестра письменника Віра.

"Сприяє творчості"

У будь-якого булгаківського тексту є "четвертий вимір" — звук. Обожнюваний "Фауст", "Аїда", "Травіата", музика Чайковського, Глінки — і романси, частівки, музика ресторанів і варʼєте, похідні марші: "Буль-буль-буль, пляшечка зеленого вина" і вальси, під які танцювали на гімназійних балах. До багатьох текстів писалися ще й особливі "партитури" (особливо ретельно озвучений "Біг").

Тому так багато в колі званих і вибраних на виставці музичних імен. Деякі цілком очікувані: Вагнер, Верді, Шуберт (його музикою Майстер, згідно обіцянки Воланда, тішитиметься у своєму новому житті — після того як відійде з життя земного). А ось, наприклад, Дунаєвський і його творча співдружність з Булгаковим — це, напевно, для багатьох новина.

"Ми балакаємо про Вас часто, дружньо і дуже, дуже віримо!"

З листа М. Булгакова — І. Дунаєвському. 1939 р

— Їх повʼязувала і творчість, і щира, добра людська дружба. Але при цьому Дунаєвський не зміг допомогти Булгаковим — хоча вони дуже на нього розраховували. І до кінця життя себе звинувачував за те, що допустив цей момент слабкості, — розповідає Дмитро Шльонський.

Булгаков і Дунаєвський разом працювали над оперою: Михайло Опанасович писав лібрето за оповіданням Гі де Мопассана "Мадмуазель Фіфі" — сповнений і натхнення, і надій. А ось Дунаєвський до серйозної роботи над оперою так і не взявся — і через зайнятість, а крім того — з огляду на політичну конʼюнктуру… Булгакову, повному наснаги, гаряче налаштованому, залишилося розвести руками. "Боягузтво — найтяжча вада", — напише він — зовсім з іншого приводу, звичайно.

"…Невже і "Рашель" буде лише рукописом, похованим у червоній шифоньєрці? Невже і Ви будете черговою фігурою, яка зникла, як тінь, з нашого життя? У нас вже було багато таких випадків. Але чомусь у Вас я повірила. Я помилилася?" — тривожно запитувала Олена Булгакова Дунаєвського.

Музику до "Рашелі" напише кілька років по тому Рейнгольд Глієр — ще один знаменитий уродженець Києва, "той самий" — імʼя якого носить консерваторія. У "Білій гвардії" Олена бачить уві сні Шервинського, який співає "пронизливо, не так, як у житті": "Жити, будемо жити!" І це — рядки з романсу Глієра.

З Дмитром Шостаковичем співпраці не було. Але у нього, як і у Булгакова, були аж ніяк не лінійні відносини з радянською владою і особисто зі Сталіним, була глибока внутрішня еміграція. І була — Пʼята симфонія, написана в жорстокому 1937-му році. Музична сестра "Майстра і Маргарити" — її Булгаков слухав, завершуючи роман. Без "Пʼятої" книги, можливо, і не було б. Шостакович, до речі, бував на домашніх читаннях "Майстра і Маргарити" — так що вплив тут був двонаправлений.

Химерно тасується колода

Вибудувати логічну картинку: Булгаков — у центрі, від нього променями — всі решта, неможливо, та й нудно. Ці люди, долі, їхні вчинки, плоди їхньої творчості зʼєднуються у багатоколірний вітраж.

Тут і Олександр Вертинський, вишукано-розумний київський Пʼєро. "Ви були знайомі з Булгаковим?" — запитували сучасники. — "Це він був зі мною знайомий", — розставляв все на місця співак. Вертинський служив моделлю для скульптора Сергія Меркурова, коли той працював над памʼятником Достоєвському.

"Гарний був натурник, — згадував згодом Меркуров. — Швидко засвоїв мій задум, прийняв правильну позу. А як тримав свої дивовижні пластичні руки!"

Багато років по тому Меркуров зробить посмертну маску Михайла Булгакова.

— Я відвідував вдову Вертинського Лідію Володимирівну, — розповідає Дмитро Шльонський. — Уже в роках, вона була така ж гарна, як у фільмах її молодості. Її квартира була повна цікавих предметів, дуже зворушливих: якісь засушені букетики, краплі, які незадовго до смерті приймав Вертинський, кишеня, зрізана з його шовкової піжами… Вона мене вислухала, все дозволила розглянути — і нічого не віддала. Все це потім зникло, звичайно. Але посмертна маска Вертинського у нас є.

Олександр Пушкін. Ще одна велика постать, без якої Булгаков неможливий. Звʼязок через творчість і знову через смерть: Булгаков із захопленням працював над пʼєсою "Останні дні" і розповідав, інтригуючи: пишу пʼєсу про Пушкіна — без Пушкіна! Поет там справді не зʼявляється, але всі розмови про нього, все навколо нього.

Для Булгакова пʼєса про останні дні великого поета перетворилася на якийсь нездоланний барʼєр, поріг, через який він чіплявся — і зовсім не у хармсівському сенсі. Спочатку посварився зі співавтором, Вікентієм Вересаєвим. Потім пʼєсу зовсім заборонили до постановки — в ювілейний пушкінський — темний 37-й рік. Булгаков помер, так і не побачивши її на сцені. До роботи над "Пушкіним" мхатівці повернулися у 1943-му, на прогоні Немировича-Данченка вхопив удар, за кілька днів він помер. Вистава протрималася на сцені шістнадцять років.

Таких історій навколо Булгакова маса, лише потягніть за нитку.

Меч впаде, а зірки залишаться

Момент вмирання, ритуали поховання та прощання — важлива складова будь-якої культури. Піраміди і мавзолеї, ступи, мумії (від Єгипту до гірського Алтаю). І, звичайно ж, маски. Які можуть бути не тільки гіпсовими, як на виставці у Києві.

У Південній Америці, на території нинішнього Перу, археологи знаходять мумії з фальшивими "обличчями" — масками з глини, дерева, текстилю, які схематично повторюють прижиттєвий вигляд. Антропологи припускають, що таке лице було необхідним для встановлення діалогу, контакту з померлими. А ось знаменита маска царя Агамемнона, що знайдена Генріхом Шліманом у Мікенах, повністю виконана із золота. Як і виготовлена за 1600 років до нашої ери маска Тутанхамона, і безліч інших дорогоцінних "царських" масок.

— Так, їх прикрашали, доповнювали інкрустаціями, гравіруванням, дорогоцінними каменями, — розповідає Дмитро Шльонський, — але все одно загальний вигляд зберігається. І в цьому, звичайно, основна цінність посмертної маски. Можливість вдивитися, дізнатися і щось зрозуміти про людину, яка жила за багато років до нас. Момент відходу (і, як багато хто сподівається — переходу) в інший світ важливий був завжди і для всіх культур. І тисячі років тому люди намагалися запамʼятати і зберегти вигляд лідера, царя, великого воїна — або ж просто близької коханої людини.

Звичайно, посмертна маска — у першу чергу сімейна реліквія і підмога для скульптора при виготовленні памʼятника. Але при цьому вона може бути музейним експонатом, культовим (ритуальним) атрибутом, обʼєктом антропологічного дослідження або важливою деталлю у криміналістичному розслідуванні. І це — елемент культури, звичайно. Культури як загальної суми цінностей. Не випадково Тарковський до значущих предметів на космічному кораблі в "Солярисі" включив не тільки Венеру Мілоську і картини Брейгеля, а й посмертні маски. Пушкіна і Бетховена.

Але все ж — чому маска?

— Зазвичай обмежуються просто зліпком, — розповідає Дмитро. — Але, наприклад, знаменитий скульптор Меркуров відправляв підручного — форматора. Форматор міг прийти через деякий час після смерті, а іноді "вартувати" момент відходу — як було з маскою Максиміліана Волошина, коли "посланець" від скульптора близько місяця очікував звістки, що можна приступити до роботи. "Схожий на доброго лева з розумними очима", кримський відлюдник Волошин шанував Булгакових, і найбільше цінував "Білу гвардію" — великий київський роман.

"Ця річ виглядає мені дуже значущою і оригінальною: як дебют письменника-початківця її можна порівняти тільки з дебютами Достоєвського і Толстого", — зазначав Волошин в одному з листів.

Волошин з Булгаковим були близькі духом і, як зараз би сказали, бекграундом. Від автора "Білої гвардії" поет чекав на продовження роману — йому здавалося, що це має бути трилогія.

Якщо їх збереглося так багато, отже, зняття посмертної маски було важливою частиною ритуалу прощання, похоронної культури? Чим так цінний цей останній зліпок — людини, яка страждає або, навпаки, заспокоїлася перед смертю? Маску Булгакова (і Леніна, і Горького, Маяковського, Льва Толстого, Макса Волошина і десятків інших великих) знімав скульптор Сергій Меркуров, не в останню чергу саме масками відомий. Чи можемо ми сказати, що це окремий рід мистецтва? Який Меркуров розвинув, довів до високохудожнього рівня?

— Ми очікуємо холоду, байдужості, але якщо скульптор працює дійсно майстерно, маску можна сприймати як посмертний портрет. Так творив Меркуров: взявши "чорновий" зліпок, він потім пишно драпірував обличчя, прикрашав їх покривалами, уміщав на підставки — загалом, перетворював на справжні художні твори.

Меркуров — як і його двоюрідний брат Георгій Гурджиєв — був містиком і масоном, тож природно, що тема смерті для нього була однією з найважливіших. Меркуров же створив знамениту — яку його кілька разів змушували переробляти, а потім сховали з очей геть — скульптурну групу "Смерть вождя". Не можна не помітити, що в цій роботі повторюються римські похоронні барельєфи — але багато хто бачив у постатях, що прямують з тілом Леніна, натяк на масонське братство.

Сергій Меркуров — справді двоюрідний брат знаменитого езотерика, містика, суфія, "вірменського мага" Геогрія Гурджиєва. Уродженець Гюмрі, що пізніше навчався в Мюнхені та Парижі, він починав підмайстром у каменяра і отримав у нагороду від вчителя атрибути професії: робочий фартух, лопатку, молоток. Вийшло символічно: адже пізніше Меркуров, як і його знаменитий кузен, вступив до масонської ложі "Єдине трудове братство".

Один з головних (а можливо, і найголовніший) радянський монументаліст, він ще й автор приблизно 300 посмертних масок. У випадку Меркурова, напевно, можна сказати — посмертних портретів. Таємними рухами душі, містикою і загробного життям цікавився не тільки він.

— 30-40-ті роки ХХ століття — все той же "булгаківський" час — маркований надзвичайними переплетіннями, перетинами доль. Не варто забувати цікавість вищого керівництва країни до окультних таємниць і загадок древніх. Всі ці пошуки могили Чингіз Хана, Шамбали, дослідження Гліба Бокия…

Але і без усякої містики переломних подій вистачало — змінювалася країна, будувалися карʼєри, будувалися (і ламалися) долі.

Ось тому в експозиції ще одна маска. Сталін — людина, з якою Булгаков ніколи не зустрічався, але від якої залежало все (або принаймні дуже багато). "З вами зараз будуть говорити", — описувала Олена Булгакова відому телефонну розмову. — "Треба буде побачитися". Зустріч так і не відбулася. Але в текст роману про роман увійшла знаменита фраза: "Ваш роман прочитали".

Без Сталіна "епоха Булгакова" неможлива, недостатня.

"Готовий і не боюся"

Булгакову подобалися вірші, написані братом Миколою — про ймовірну зустріч з ангелом смерті.

Войдешь без слов, мой гость случайный. / Как зачарованный вопьюсь / Глазами в лик необычайный. / Скажу — готов и не боюсь.

Михайло Опанасович тут дописав: "Скажу — готовий і не боюся. Правильно і сильно".

Напевно, цю готовність ми і можемо побачити у посмертних масках великих. Як варто дивитися таку виставку?

— Без остраху, — насамперед відповідає Дмитро Шльонський. — Тут нема чого боятися. Але потрібно вдивлятися. Це скаже вам більше, ніж будь-яка фотографія.

Банальне запитання, чи відчувається присутність у музеї "мертвих душ" (ще й з урахуванням булгаковської містики), відпадає само по собі. Тут інше. Не вульгарна езотерична мішура — а час, в який також можна вглядатися.

Про співрозмовника

Справжній колекціонер від збирача відрізняється тим, що знається на предметах свого захоплення більше ніж усі інші — і щасливий про це говорити, не втомлюючись. У Музеї Андріївського узвозу вас зустріне саме такий ентузіаст. Дмитро Шльонський посмертні маски збирає з 2002 року, сьогодні колекція Музею однієї вулиці в Києві — одна з найзначніших в Європі, нараховує понад 300 екземплярів. Виставка в Україні не перша — і всі вони влаштовуються силами Дмитра Шльонського. Особливо запамʼятався "Український пантеон" 2011 року.

Це справді азартне і захопливе заняття: "вистежувати" маски, вмовляти родичів, випадкових власників, співробітників музеїв — продати, зробити копію, обміняти. Найбільшу цінність являють маски першого відливу, виготовлені безпосередньо з відбитка обличчя у гіпсі. За деякі просять нечувані гроші, інші можуть обійтися в кілька сотень доларів або дістатися задарма. Дмитро Шльонський частину колекції привіз з мандрівок по Європі — тут і Австрія, й Італія, і Великобританія. Щось знаходив у провінційних музеях, рятував зі скульптурних майстерень, що нищилися, і звідки маски, як непотріб, просто викидалися на двір. Окреме завдання — провести експертизу, розпізнати, кому належить не підписана, безіменна маска. І це вдається — навіть коли час підтискає, наприклад, закінчується інтернет-аукціон.

— Крім масок, іноді роблять ще й зліпки руки. І ось у нас, наприклад, є зліпок руки Володимира Висоцького — це надзвичайний, рідкісний експонат, — розповідає Дмитро Шльонський. Виявляється, за пізньорадянської епохи маски також знімали, нехай і рідше. Одним з авторів посмертних масок відомих радянських діячів був Ернст Неізвєстний — учень самого Меркурова. — Звичайно, він займався цим задовго до памʼятника Хрущову, до бульдозерних виставок, — уточнює Дмитро. Наприкінці 1940-х Ернст Неізвєстний працював у майстерні Меркурова "хлопчиком на підхваті", підмайстром.

В Україні зараз посмертні маски майже не замовляють, — розповідає Шльонський. — Але я радий, що мені вдалося наполягти на тому, щоб зняли посмертну маску академіка Бориса Патона.

Дмитро Шльонський — автор декількох книг про Київ. Про посмертні маски теж розповів: у спільній роботі з П. Глобою "Посмертна маска".

— Ви ось зазначили, що це дивно — навесні замислюватися про смерть. Але ж саме природа демонструє нам очевидність смерті і відродження, — говорить директор Музею Андріївського узвозу. І тому в травні, коли цвітуть сади, саме час згадати ще одну булгаківську цитату: "Смерті немає! Ми побачимо чисту ріку живої води".

…І ще після розмови подумалося. Музей — це також зліпок з реальності. Точний, миттєвий. Так само він знаходиться між двома світами: тим, що було і тим, що є. Між нами — і тими, хто зробив наш Час.