"Я — активний носоріг". Олег Сенцов про шлях до режисури й особливості тюремного побуту

Щодо нагород, картина потрапила в номінацію програми "Горизонти" Венеціанського фестивалю та перемогла на Міжнародному фестивалі в Стокгольмі (у різні роки "Бронзового коня" отримували "Скажені пси" Тарантіно й "Один, два, три… замри" Бертрана Бліє).

За сюжетом міцний хлопчик Вова дошкою із гвіздком збиває соняшники. А потім тією ж дошкою — пацанів, які напали на нього. Він швиденько виростає і починає так само кришити хуліганів і бандитів. Носоріг, якого зіграв непрофесійний актор, активіст Сергій Філімонов — міцний горішок.

Він пре без розбору і наривається на банду Черепа, яка ставить його на "лічильник". Щоб від них відмазатись, головний герой заручається підтримкою іншого великого бандита — Тучі. Носоріг починає збирати данину з комерсів для Тучі, діючи нахабно, зухвало та жорстоко. Так само він чинить з конкурентами — "мочить" без зволікання.

У Носорога є чудова дівчина Марина. Вони грають розкішне бандитське весілля, де співає Олег Скрипка. У сім’ї народжується донька.

Носоріг убив десятки людей, але це були переважно такі ж бандити, як і він. Проте запам’ятовуються лише смерті двох дівчаток. У картині є потужна й пронизлива сцена, коли Носоріг своєю велетенською чоловічою долонею зворушливо накриває мертву ручку доньки, що випросталася з-під простирадла. Непрямо він винний у загибелі своєї дитини й напряму — у загибелі іншої дівчинки. Ці дві смерті переважують усі, тому Носоріг опиняється в особистісній безвиході.

При цьому він мав шанс повернути свою долю: його запрошує до протестантської церкви священник у Німеччині, у якого він тимчасово працює в господарстві, але Вова не переступає поріг храму.

Носоріг нібито вискочив із кругообігу кривавих справ і п’яних оргій, але жодних висновків не зробив. Йому не вистачає стратегічного мислення, як тому ж таки Саші Білому з "Бригади", щоб рухатися кудись далі — у політику чи монастир. З глухого кута Носоріг бачить лише один вихід — принести себе в жертву. З огляду на його характер, це не дуже природно виглядає. Але такою є воля автора.

У розмові із Сенцовим досить зрозуміло проступив його сильний характер: він цілеспрямована особистість. На зустріч із режисером я захопив для автографа збірку його малої прози — "Оповідання" 2015 року. У його оповіданні "Школа" є такі рядки: "У школу я таки ходив недарма. Вона мене чомусь навчила, і не як обчислювати трикутнички — я навчився в ній ніколи не здаватись і не розмінюватися. Не здаватися і не розмінюватися".

Сенцов прямує цією лінією: не здаватися і не розмінюватися. Причому він уміє дивитися на себе збоку з певною часткою іронії та гумору. Гумор цей є і в картині. "Ну давай, — прощаючись після інтиму, каже Носоріг повії, натякаючи, що не хоче продовжувати стосунків. — Мені здається, я вже дала", — резонно відповідає дівчина.

Я — активний носоріг

Хай там як, а кермо своєї долі Сенцов тримає міцно. Олег відверто розповів Фокусу про перипетії свого шляху: чому він раптом вирішив знімати кіно, як заради цього зруйнував свій бізнес, як опинився на революційних барикадах, а потім — у в’язниці, де існують свої закони, які він, як людина анархічного складу, підривав, як міг.

Олеже, мій висновок після "Носорога": мужик, який наробив купу помилок, приносить себе в жертву. Але при цьому він не кається в скоєному. На тлі цього хіба його прагнення самознищення виглядає логічним?

— Так, кожна людина виправдовує себе. Але все, що було в Носорога дорогого в житті, його рідні — усі вони в могилах. Він говорить у фільмі своєму другові-соратнику Плюсу: "Скажи, що я вже мертвий". У нього стався такий життєвий період, що було багато часу подумати.

Сценарій я написав до свого ув’язнення. Уже там зіткнувся з багатьма людьми, котрі вбивали. Я не бачив, щоб хтось покаявся. Окрім одного випадку, коли чоловік дружину вбив: він каявся, решта ні. Кожен знаходить собі виправдання. Навіть той, хто зарубав кілька людей сокирою. І мій герой теж начебто не вважав себе винним. А я хотів показати, що така життєва дорога, як у Носорога, нікуди не приводить.

Для мене сенс цієї притчі в тому, що такий сильний чоловік, як Носоріг, повинен бути за визначенням захисником жінок, а він стає причиною їхньої загибелі. Але поговоримо про вас. Ви різко розвернули свою долю, коли, святкуючи тридцятиріччя, заявили за столом, що станете режисером. Хоча до цього закінчили Економічний університет у Сімферополі та були співвласником комп’ютерного клубу. Чому раптом такий поворот?

— Бо я давно писав прозу й у мене накопичилася творча маса, яка вимагала виходу. Я зрозумів, що раніше займався не тим. Подивився навколо — що було найкращого з кіновузів? Подав документи на Вищі режисерські курси в Москві. Вступав до майстерні відомих режисерів Алли Сурикової та Володимира Фокіна. Вони мене годину марудили, але я людина зі своєю думкою, яку обстоював. Фокін заявив: "Якщо ви такий розумний, знімайте своє кіно". Їм не потрібна була людина, яка б сперечалася з авторитетами. Сурикова мене захищала, а потім зрозуміла, що марно. Там був великий напис у холі: "Навчитися кіно можна, навчити ні". Я вирішив, що ця думка мені пасує, і поїхав додому, де почав дивитися п’ять фільмів на день і читати спеціальну літературу. Два роки займався самоосвітою. Гроші на це були, бо паралельно я займався своїм комп’ютерним бізнесом. Зняв першу короткометражку — дуже погану, потім іншу — трохи кращу. І вирішив замахнутись на повний метр — фільм "Гамер".

Ви самі схожі на Носорога — вас у житті нічого не спиняє?

— Так. Якісь риси характеру, звичайно, ти черпаєш із себе. Хоча я мав прототип головного героя. Проте це збірний образ. Але, повертаючись до моєї кінематографічної діяльності, я зняв фільм "Гамер" із бюджетом $20 тис. Бізнес мій загинався, бо я три роки з нього лише викачував гроші для кіно. Комп’ютерний клуб почав помирати, і я після зйомок його закрив.

2012 рік, мені 35 років, підбиваю підсумки. П’ять років тому я був молодим, перспективним бізнесменом, а зараз без грошей, розлучився з дружиною, вона забрала двох дітей, один з яких хворий на аутизм. Усе разом отак закрутилося.

Проте ви потрапили з "Гамером" на фест у Роттердам і в Ханти-Мансійськ, де були помічені критиками.

— Так, у Ханти-Мансійську я одержав приз від преси.

Як ви пробилися?

— Я не мав жодних зв’язків. Був лише диск із фільмом, який я скрізь роздавав, розсилав його. І 150-та людина відгукнулася: "Це добре". Я — активний Носоріг.

Багато брехні та ненависті

Наступний крок — сценарій "Носорога"?

— Так, ми перемогли з ним на кількох пітчингах в Україні та Європі. Отримали від Держкіно України фінансування. Я готувався до зйомок, а потім сталося: революція, війна та в’язниця — у моєму випадку.

Ви очікували на такий крутий поворот подій?

— Ніхто не знав, що так буде. Та й зараз не знаємо, що буде за два-три місяці.

Вас налякав тиск ФСБ? Те, що вони шили вам політику? Ви ж не професійний революціонер, як Ленін, котрий готувався до цієї діяльності, а кінорежисер.

— Але я був активістом Майдану в Києві й у Криму теж. Не можна сказати, що вони зловили аби кого. Ні, вони впіймали активіста, якому намагалися пришити тероризм. Але з'ясувалося, що він режисер. Я мав велику підтримку й не збирався здаватися — цього вони ніяк не очікували. Вони думали, що це буде хлопець, який слухняно скаже перед камерою: "Так, так, так. Це все ми". Не всі, звичайно, але так робили багато хто.

Влада вже починає проявляти невдоволення деякими вашими висловлюваннями.

— Що поробиш? Зараз я менше пишу у фейсбуці, а більше зай­маюся кіно. Був період, я багато їздив країною, спілкувався з людьми. Я ніби вийшов із машини часу, яка стрибнула на п’ять років уперед. Змін мало, натомість багато брехні, ненависті. І мене це вразило, бо сподівався, що ситуація в Україні позитивно зміниться. І кажу як є, бо право висловлюватися заробив п’ятьма роками в’язниці.

Внутрішня проблема українців у тому, що тут сильний рівень ненависті. Українці добре консолідуються, коли небезпека, а коли все спокійно — починають сваритися. Плюс цього, що ці люди ніколи не підкоряться, їх неможливо зробити слухняними рабами, а проблема в тому, що українці не можуть домовитися між собою. Одна частина населення нацьковується на іншу, ми завжди вибираємо, який гетьман правильний. Це все підігрівається різними політиками.

Вихід простий: для початку потрібно слухати одне одного та поважати чужу думку. З одного боку, Україна має глибоке історичне коріння, козацтво тощо, а з іншого — вона ще молода як політична нація, 30 років — таки небагато.

Табірний анархіст

Як до вас в ув’язненні ставилися росіяни?

— По-різному. Люди в погонах ставилися негативно, я для них ворог. Зеки — здебільшого нормально, бо там за політику ніхто не "качає". Є певні вчинки на волі, за які можуть "пред’явити": зґвалтування, вбивство дитини.

Вони шанували вашу позицію?

— Та не було там такого. Коли садять за тероризм, у росіян одразу в голові: "Ага, чеченець". А тут хотіли підірвати пам’ятник Леніну? Якась дурня… То вам "шляпу" пришили. Потім почалася увага до мене правозахисників, начальства. Якийсь я, мабуть, особливий. Але загалом там начхати, хто ти і що. У кожного в зоні свої проблеми.

Як ви примудрилися в колонії написати чотири сценарії? Там дозволяли це робити?

— Дозволено писати. Не можна писати про в’язницю. Але в мене такий поганий почерк — прочитати неможливо. Я говорю їм: "Про вас не пишу, ви мені нецікаві".

Мене вразила в одному з інтерв’ю ваша метафора, де ви порівняли в’язницю з монастирем: є час поколупатися та розібратися в собі. Там що, геть не було розбірок?

— Я був у місцях, де досить суворий режим утримання. У в’язниці — серйозна ізоляція. А в таборі інша ситуація, там зеки в бараках. Із 60 людей, які сиділи в моєму бараку, 20 офіційно служать адміністрації — козли. А ще 20 — неофіційно. Невеликі ротації були, але ти з тими самими людьми роками. Ти не маєш особистого простору. Пишеш на краю ліжка. Ти маєш якийсь одяг, робу, шкарпетки, тобі можуть передати якісь дозволені продукти. Та й папір із ручкою. Усе.

Тобто при виході із зони у вас не забрали написане?

— Я дуже боявся, що це може статися. Це було моє слабке місце. Але завжди вдавав, що мені на­чхати. Писати не заборонено, якщо там немає нічого екстремістського та пов’язаного з безпекою в’язниці — типу втечі. У мене була класна книжка "Хрещені хрестами" — про безпритульних підлітків, — то охорона вирвала звідти карти старої Росії: а може, ти втечу готуєш? Маразм.

Система тупа і безжальна. З людей роблять стадо. Чому ти щоразу, коли бачиш міліціонера, маєш із ним вітатися: "Здрастуйте, громадянине начальнику"? Навіть якщо бачиш його за день удесяте. Ти повинен підкорятися безглуздому ритуалу, в якому немає сенсу.

До речі, це нагадує сценки з вашої п’єси "Номери". Ви напророкували самі собі це все?

— (Сміється). Так, це дуже схоже. Для мене самого це було разюче. Я напророкував сам собі в’язницю за п’ять років до цих подій.

А інтелігентів-дисидентів, ув’язнених за свої погляди, поряд із вами не було, як у 1970-ті? Те, що описано в книзі Ігоря Губермана "Прогулянки навколо барака".

— Ні. Був банкір Олексій Френкель. Я з ним у шахи грав. З ним цікаво, він дуже розумний. Зазвичай зеки мають одну-дві сумки з особистими речами. У мене була одна маленька сумка з речами та велика з кореспонденцією: листи, зошити, книжки. Френкель мав 120 баулів. Він юрист за освітою та зводив із глузду адміністрацію — писав різні заяви. Один із його баулів — архів його паперів. Це майже анекдот. Якщо така людина їде по етапу, за ним прямує вантажівка, що везе його баули.

Він вам приніс якусь користь, можливо, юридичними порадами?

— Та яку він міг мені принести юридичну користь, коли я був у статусі практично особистого ворога Путіна (сміється). Я як у мультику "Том і Джеррі", коли над котом весь час світилася лампочка, ось і я був "підсвічений". Я з кимось чай разом попив, поспілкувався — його викликали, побили.

А коли ви голодування розпочали, як змінилося до вас ставлення?

— Першу добу вони були злі, як собаки. Вони там ще мають свою внутрішню гру. Табір — це непростий мурашник. У мене вийшов нещодавно двотомник "Хроніка одного голодування". Людина, яка його прочитає, зрозуміє. Вони бачили, як я тримаюся. Мене напихали крапельницями. Ставили переді мною їжу, щоб вона смачно пахла. Хоча тюремна їжа не надто, скажімо так, ароматна. За пів години охолоджувалася і вже ніяк не пахла. Психологічно було важко — кожен день нескінченно однаковий. На мене вже ставки ставили, як на тоталізаторі: скільки протримаюся? До мене увага зросла багаторазово, тому дрібними причіпками вже не дошкуляли. Я тепер не казав: "Громадянине начальнику". Тільки на ім’я й по-батькові. Або просто на "Ви". Раніше мене за це закривали у стоячий карцер.

У таборі ж усі ходять строєм та обов’язково з лівої ноги. А Сенцов іде з правої — стрій ламається. "Чому не ходиш із лівої?" — "А у правилах цього немає". Там насправді навпаки зазначено, що стройова в таборі не застосовується.

А ви в армії не служили?

— Ні. В армії не був. У мене було захворювання серця в дитинстві, і в армію не взяли. А в таборі вимагали під час шикування тримати руки за спиною. А я не робив цього — охорона шаленіла. За ці речі вони могли забити когось насмерть, але мене вони чіпати не сміли. Адже показував "неправильний" приклад іншим.

Ви були центром анархізму?

— Так. Фізично вони мене не чіпали. А після голодування вже геть відчепилися: нехай стоїть і ходить, як хоче, аби не голодував. Коли я поїхав звідти, адміністрація зітхнула з полегшенням.

Що спричинило припинити голодування?

— Воно вже тривало три місяці. Сил не було, весь час на ліках. Змарнів, не мав ані фізичних, ані психологічних сил. Щодня лякали зупинкою серця. Вони вже хотіли передати мене до реанімаційного відділення, щоб там застосувати примусове годування: у ніс трубку вставляють та вливають розчин. Я зрозумів: усе, що міг, уже отримав від цієї акції. До мене з’явилася повага. Сильних шанують навіть вороги. І сильних духом насамперед: ти не боїшся та відстоюєш свою позицію, не дуриш, робиш, що обіцяв.

Повернемося до вашої прем’єри: Носоріг мав шанс вийти в депутати, як Сашко Білий із "Бригади"?

— Я показав людину, яка все ж таки не мислила стратегічно. Він жив одним днем. У нас у Криму такі просто повбивали один одного, і коли туди прибув Геннадій Москаль, він просто зачистив тих, що залишилися, добив їх. Окрім тих із них, хто раніше зрозумів, що, коли приходять прокурори, треба з ними щось вирішувати, йти на компроміс.