Режисер Тарас Ткаченко про творчу розгубленість, фільм "Буча" і зміни в глядацьких смаках

З кінця лютого українське кіно на паузі, а нечисленні проєкти, які все ж знімаються або в стадії розробки, сфокусовані на темі війни та героїчного спротиву. Ми попросили поділитися своїми міркуваннями про кінематограф воєнного часу Тараса Ткаченко — режисера фільму "Чорний ворон", який відносять до напряму "патріотичного кіно".

Як війна вплинула на кіногалузь, чи загрожує нам спекуляція на військовій тематиці, що має зацікавить міжнародну аудиторію, а що потрібно українському глядачеві, — читайте в інтерв’ю Тараса Ткаченка.

"Ми всі в режимі форс мажору"

Оцініть стан українського кіно на 24.02.2022 — в який момент нас застала війна?

Можна сказати, що застала на злеті. За останні роки ми отримали потужну хвилю: зростала аудиторія, свою зацікавленість почали проявляти інвестори, формувалась кіноіндустрія в широкому розумінні цього слова. Але головне навіть не комерційний складник: кіно почали сприймати як інструмент побудови національної ідентичності. Що український герой — це не лише козак із чубом на коні, а він різний. Успішні в прокаті "Мої думки тихі" — це ж теж про ідентичність! Національний герой може бути незграбним, смішним, невпевненим, але водночас щирим і впізнаваним.

Італійський неореалізм у 60-ті будував інший, ніж звичний портрет італійця, не всі з цим тоді погоджувались, але ці фільми стали класикою кінематографу. А за соціальною значимостю я б порівняв українське кіно з польським початку 2000-х, коли в них був колосальний злет і потрапляння в найактуальніші для тогочасного глядача теми.

Ось на такому шляху ми були, знаходячи власну кіномову та налагоджуючи діалог із глядачем… Ну а з початком війни все стало на паузу.

Фінансування призупинилось, і у зв’язку з цим лунають думки: все пропало, ми залишимось без власного кіно і — менш песимістична, що в таких умовах народяться нові форми, які вимагатимуть менше грошей. Яка ваша думка?

Ви можете сьогодні зняти кіно, але масовий глядач його навряд побачить. Де його показати? Аудиторія кінотеатрів обмежена з об’єктивних причин, телеканали існують в режимі тривожної кнопки. Ми всі в режимі форс мажору. Як монтувати, коли відключається світло? Про зйомки говорити проблемно суто з організаційної точки зору, навіть якби гроші були.

Але переосмислювати виробництво в бік здешевлення – погана ідея. Здешевлення означає зниження якості. Зменшивши витрати, за рахунок чого виїхати – режисерської геніальності? Навряд. Ми знаємо нижню фінансову межу якісного кіно: за нею просто починається інший формат. Якщо у вас у наявності пармезан і спагеті, ви приготуєте італійську пасту, а якщо пирятинський сир і макарони Макфа – будуть макарони з сиром. Це різні страви.

Ми на паузі до якоїсь визначеності. З іншого боку, в радянському союзі навіть в таких умовах знімалися художні фільми. Думаю, що ми теж, за якийсь час опам’ятаємось. Зрештою, пройшло небагато часу, при тому що війна дуже стрімка, з точку зору культурних процесів – рік дуже малий проміжок. Ми просто не встигли до тями прийти психологічно, я вже не кажу про кіно. Тому би я зараз не заламував руки, що "все пропало", а набрався терпіння і чекав.

Ви теж на паузі?

Про відсутність фінансування я не надто переживаю й тому, що багато хто з нас ще розгублений, важко зосередитись: хапаємо одну тему, другу, але те, що здавалось важливим сьогодні, завтра вже таким не є. В таких умовах нішею стає документалістика чи навіть хронікерство — як можливість розібратися в собі, в інших, підвищити творчу кваліфікацію.

Власний момент певної творчої розгубленості я не намагаюсь форсувати. Мені трохи легше, бо я не сидів без діла від першого дня війни, продовжуючи вести режисерський курс в Ukrainian Film School. Спочатку ми щоденно зустрічалися зі студентами в зумі, підтримуючи один одного, — це дуже допомагало психологічно. Ну а з травня відновилось навчання оффлайн і стало не до рефлексій про складний період в кінематографі.

Разом з тим, є люди, які знімають кіно сьогодні. Ваше ставлення до фільму "Буча", навколо якого розгорнулась емоційна дискусія?

Я не брав участі в дискусії, але за моїми спостереження вона була дещо хаотична, травматична і позбавлена предметності. Не знаю, можливо там хороше кіно, можливо погане – ніхто не читав і не обговорював сценарій, були лише емоції. Через те, що команда знімає на вулицях Бучі, на неї вже накинулись і почали розбирати на запчастини.

Серед закидів, що ще не на часі саме ігровий формат на тему трагедії в окупації, що раніше команда знімала лише розважальне кіно, що це може бути спекуляцією на людській драмі…

Якщо історія хороша, вона завжди на часі. Той же гурт KALUSH зняв кліп в Ірпені, і нікого це не образило, хоча музичний кліп – це комерційна штука.

Я нікого не захищаю, бо не читав сценарій. Цілком можливо, що це і спекуляція. Але ми тих спекуляцій стільки натерпілися за довгі роки! З тим же всім відомим Лозницею (Сергій Лозниця – режисер, якого після повномасштабного вторгнення виключили з Української Кіноакадемії, – ред): носилися, держава фінансувала, а тепер нарешті усвідомили, що він творив спекулятивні речі і проводив антиукраїнські меседжі, зокрема, у фільмі про Бабин Яр. І ми терпіли. А коли хтось вирішив зняти кіно про злочини в Бучі, такий скандал…

"На міжнародну аудиторію ми повинні експортувати не лише історію війни"

Кіновиробники намагаються задовольнити цікавість світу до України, яка зараз безпрецедентна і фокусується на війні. Те ж балканське кіно надовго застрягло в експлуатації військової тематики. Є така загроза "балканізації" для нас?

Вона очевидна. Почекайте, от почнуться державні пітчинги – буде обвал заявок фільмів про війну. Творці будуть переконані, і щиро переконані, що це оригінальні трепетні історії… Є ще питання особистого смаку, особистого такту митця. Але, думаю, ми з цим нічого не зробимо: все одно сунемо пальці в глибші рани. Таким є закон історії, і ми повинні це пережити.

А західний глядач готовий зараз бачити в нас не лише війну, але й інші теми? Чи може кіно розійдеться на два напрями – для внутрішньої і зовнішньої аудиторії?

Навіть у мирний час є зовнішні і внутрішні задачі: фестивальне і кіно на масового глядача завжди відрізнялося. Але я би не сказав, що на міжнародну аудиторію ми повинні експортувати лише історію війни. Це нам болить, ми хочемо про це кричати на весь світ, але їх ця тема сама по собі не буде підігрівати, вони зреагують, якщо сама історія захопить. І у нас таких історій вистачає: на тлі війни, де війна причетна, але не "в лоб", де є просто людяність, яку ми сьогодні відкриваємо в собі і якою пишаємось. Ви ж теж, мабуть помітили, що ми стали набагато менш залежними від грошей, кар’єри, всіх умовностей, які в мирних країнах продовжують бути значимими. Наприклад, може бути дуже цікавою історія якогось хлопця, який повернувся з Італії і відкриває піццерію Тернополі – це і зворушливо, і смішно, і про наш менталітет. Багато іноземців не поїхали з України, незважаючи на те, що їх до цього закликали – от про них можна знімати кіно.

А що потрібно внутрішньому глядачеві – є відчуття? З одного боку всі ми просякнуті війною, з іншого – треба ж іноді відволікатися від того, що коїться навколо.

У всі часи під час воєн добре йшли комедії. Жанри, які заставляють думати, сприймаються важче. Люди хочуть відірватися, пожити почуттями, і бажано позитивними, а це – любовні історії, комедії.

Але при цьому ми повинні по-інакшому писати, особливо телевізійники, які досі робили продукт переважно за московськими лекалами. Всі ці звичні серіали про поліцію, докторів наступного сезону будуть провальними.