У картину "М'який годинник" Сальвадор Далі сховав рецепт безсмертя: потрібно просто його розшифрувати

Найпопулярніша картина Сальвадора Далі — це "М'який годинник" або "Сталість пам'яті" (1931), яка була створена художником у 27 років. Написав він її, коли дивився на сир камамбер, що плавиться під сонцем. Цей м'який сир, що продається круглими "коржиками", нагадує за формою циферблат настінного годинника. Далі пропонує нам "з'їсти" час і не думайте, що це жарт художника-гурмана. Адже зазвичай час нас пожирає. На цьому полотні зображений і "твердий годинник", який нам не по зубах. Але основна ідея полотна: наша уява перемагає лінійний час. Вона наділяє нас владою уявляти себе ким хочеш і де хочеш: у минулому, сьогоденні та майбутньому. В арт-розслідуванні Фокусу ви дізнаєтеся всі відгадки відомого шедевра Далі.

Щоб точніше зрозуміти сенс "М'якого годинника", потрібно розібратися з особистістю його творця — видатного іспанського художника-сюрреаліста Сальвадора Далі (1904-1989), він того вартий, це був рідкісний тип, як не крути. Повне його ім'я звучить так: Сальвадор Феліп Жасінт Далі і Доменек, маркіз де Пуболь — він аристократичної крові. Народився в родині впливового і заможного нотаріуса в Каталонії.

З дитинства не любив дітей

Далі з'явився на світ через три роки після смерті старшого брата — хлопчик, якого теж звали Сальвадор, помер від менінгіту у віці 7 років. Невитрачена батьківська любов обрушилася на майбутнього художника, що зробило його егоїстичним і розпещеним. "У будинку я панував і володарював. Для мене не було нічого неможливого. Батько і мати хіба що не молилися на мене", — відверто говорив художник.

Батькам Далі спала на думку не найкраща думка — сходити з маленьким сином на цвинтар, де спочивав його старший брат. Коли майбутній сюрреаліст прочитав на могилі своє ім'я та прізвище, з ним сталася істерика. Хоча взагалі Далі в дитинстві їх влаштовував регулярно і з різних приводів.

Він мав феноменальну надчутливість і з чотирьох років малював. Чутливість часто викликає страх, постійний страх — фобії. Наприклад, у дитинстві Далі побачив труп птаха, де роїлися мурахи — і вони в нього завжди тепер асоціювалися зі смертю. А мухи йому подобалися (здавалося б!), вони його надихали, Сальвадор називав їх "феями Середземномор'я".

Фобії викликають агресію — як захисну реакцію. Агресія плюс егоїзм — такий портрет маленького Далі. Він сам у книжці "Таємне життя Сальвадора Далі" описав випадок, коли знайомого хлопчика зіштовхнув із мосту. Цитуємо: "Мені п'ять років. Гуляю в полі разом із маленьким, біленьким і кучерявим хлопчиком, він молодший за мене й, отже, я за нього відповідаю. Він їде на триколісному велосипеді, а я йду пішки, підштовхуючи його ззаду рукою. Ми проїжджаємо міст, у якого ще не добудовані перила. Озирнувшись і помітивши, що нас ніхто не бачить, я грубо штовхаю дитину в порожнечу. Вона падає з висоти чотири метри на уступи. Потім я біжу додому повідомляти новину. Повні тази крові раз у раз виносять із кімнати, де дитині доведеться лежати в ліжку понад тиждень. З безперервного ходіння взад-вперед і, головне, із сорому, який я відчув удома, я витягую солодку ілюзію", — пише художник у книзі "Таємне життя Сальвадора Далі". Хороший хлопчик! Звичайно, "повні тази крові" — це вже Гічкок.

Або ось пасаж із тієї ж книжки: "У коридорі мені трапилася на очі моя трирічна сестричка, яка мандрувала на четвереньках. Я зупинився, після секундного коливання з усієї сили вдарив її по голові ногою і побіг далі, весь у гарячковій радості від дикої витівки. Але позаду йшов батько і бачив усю сцену. Він тут же наздогнав мене, схопив і замкнув до вечері у себе в кабінеті".

Однак дрібний тиран настільки чудово малював, що вже в 14 років у нього була перша персональна виставка. Коли Сальвадору Далі було 17, померла від раку його мати, цю смерть він сприйняв як імпульс домагатися успіху: "Стукаючи зубами від плачу, я дав клятву, що за будь-яку ціну вирву свою матір із пазурів смерті та обдарую променями світла, що сяятиме навколо мого прославленого імені!"

Незайманий

Далі вступив до Академії мистецтв у Мадриді. У нього закохується талановитий поет, комуніст і відкритий гей — Гарсія Лорка. Далі він теж подобався. Тато Сальвадора, знаючи, що синок потрапить у розпусне богемне середовище, спеціально залишив на його столі розкриту книгу про венеричні захворювання з яскравими ілюстраціями. Це так подіяло на уяву Сальвадора, що він нікому не дозволяв торкатися свого тіла. Тому домагання Лорки — марні. Що не заважало їм писати одне одному палкі листи.

До речі, коли в житті Сальвадора Далі з'явиться муза і продюсерка Гала, вона ж Олена Дьяконова (1894 — 1982), він напише: "Я люблю Галу більше за матір, більше за батька, більше за Пікассо і навіть більше за гроші". Але не до такої міри, щоб цим самим коханням із нею займатися. "Одного разу я пробував секс із жінкою, і це була Гала. Це було переоціненно. Одного разу я пробував секс із чоловіком, і цим чоловіком був знаменитий поет Федеріко Гарсіа Лорка. Це було боляче", — писав Далі. Знову ж таки, "пробував" — зовсім не означає, що ця фізична близькість відбулася. Як і у випадку з Лоркою. Діліть на десять, усе що пише Сальвадор ("тази крові"): він любить перебільшувати.

Зрозуміло одне: Далі ні з ким не розділяв статеве життя, крім себе (мається на увазі онанізм). Він і на полотні вивів себе в образі "Великого Мастурбатора", написаного 1929 року — у рік, коли він вступив у Парижі в групу сюрреалістів і одразу зайняв там чільне місце.

"Сюрреалізм — це я!"

Спочатку Далі писав в імпресіоністичній манері. Потім він із матір'ю і сестрою приїхав до Парижа, в гості до Пабло Пікассо — висловити землякові повагу. Якийсь період Сальвадор малював кубістичні полотна. Але з 1927 року захопився сюрреалізмом. Маніфест сюрреалізму (перший) поет і теоретик мистецтва Андре Бретон (1896 — 1966) видав 1924 року — так, що це був пік моди. Спираючись на Фрейда з його тлумаченням снів, вченням про підсвідомість і психоаналіз, Бретон проголошує напрямок, що спирається на несвідоме, а не на зовнішній досвід. "Єдине, що мене надихає — слово "свобода". Серед безлічі негараздів, що дісталися нам у спадок, нам була надана і свобода духу. Ми недостатньо нею зловживаємо. Тільки в уяві я здатний уявити собі те, що може трапитися, і цього достатньо, щоб послабити суворі заборони. Однак де ж та межа, за якою уява починає приносити шкоду? Залишається безумство, безумство, безумство…" — пише колишній психолог Бретон: Фрейдом він захопився по роботі.

Андре пропонує по-бунтарськи порушувати всі "буржуазні" норми суспільства: етики, релігії тощо. Повна свобода! Але найбільше цією свободою скористається його молодий колега — Далі.

І ось Далі зобразив себе у фекаліях. "Ви що, копрофаг?", — запитали з подивом його колеги-сюрреалісти. — "Ні, але ви ж самі закликали порушувати всі норми…" — "А-а-а-а…"

Насправді для комуніста Бретона були священні корови. Наприклад, вождь світового пролетаріату. А Далі в картині "Загадка Вільгельма Телля" (1933) зобразив зовсім не швейцарського борця за народну справу, а Леніна з гігантським козирком кепки і величезною сідницею — їх потішно підтримують милиці.

А тут Сальвадор ще почав базікати, що його "надихає жіночна спина Гітлера".

Художника викликали на "партзбори" сюрреалістів. Далі прийшов туди… з градусником у роті, сказавши, що хворий на грип. Бретон зачитав обвинувальний акт. Тут Далі вийняв із рота термометр і оголосив, що температура в нього піднялася до 39 градусів. Потім знову його вставив і став відповідати, не виймаючи термометра, що робило промову змазаною. Усі залилися сміхом.

Далі ще й бухнувся перед Бретоном на коліна. "Сновидіння, — віщав він, — залишається рушійною силою сюрреалізму, а марення — поетична муза, наділена даром красномовства. Я намалював Леніна і Гітлера, оскільки побачив їх уві сні. Гіпертрофована сідниця Леніна — це не образа, а результат моєї глибокої відданості сюрреалізму. Я істинний сюрреаліст, якого не можуть зупинити цензура і логіка. Або будуть зняті всі табу, або доведеться складати список неблагонадійних осіб, за якими потрібен контроль. Якщо раптом сьогодні вночі, Андре Бретоне, мені насниться, що я займаюся з тобою сексом, то завтра на полотні я зображу наші найефектніші любовні пози в найдрібніших подробицях". Поет витягнув слухавку з рота і скажено вимовив: "Я вам дуже не раджу цього робити, друже". Бретон потрапив у пастки своєї ж ідеології. Бретон більше ніколи не діяв проти Далі публічно. Художник товариський суд перетворив на фарс. Його змусили підписати сміховинний папірець, що він нічого не має проти пролетаріату. Незабаром він нахабно заявить: "Сюрреалізм — це я!". Для обивателів — так і було.

Якщо коротко, то суть новаторського "параноїдально-критичного" методу Далі така: він зображає свої сни, але з граничною, відчутною точністю і абсолютно естетично — з точки зору високих критеріїв мистецтва. Я б зауважив навіть — феноменально красиво.

Додамо: і дуже особисто. Припустімо, Гала зображена з двома відбивними замість погонів — це що означає? Тільки те, що вона любить відбивні.

Гурман із манією величі

Якщо Сальвадор Далі не дозволяв собі сексуальних пристрастей, то яку пристрасть він вважав "безпечною"? Відповідь проста: гастрономічну. Він довгий час і кохання розумів як бажання когось або чогось з'їсти. Бажаючи похвалити архітектуру ар нуво, Далі називав її "їстівною".

"У шість років я хотів стати кухарем, у сім — Наполеоном", — писав він. Обожнював відвідувати ресторани. І навіть опублікував авторську куховарську книжку "Les diners de Gala ("Обіди Гали").

Далі обожнював морепродукти й омарів — і придумав скульптуру "Телефон-омар" (1936). Приблизно, як Енді Воргол, який любив суп "Кемпбелл", тому й зробив із нього попікону.

Та й свої вуса, що стирчать догори, Далі явно відростив "під омара". Ідея, що це "антени для зв'язку з космосом", йому напевно спала на думку пізніше.

Думаю, у вас цілком склався яскравий портрет цієї людини. І тепер повернемося до "М'якого годинника".

З'їсти час

Фон багатьох картин Далі — це "ідеальний пейзаж", якась ілюстрація з дитинства. У багатьох психологічних і медитативних практиках кажуть, щоб ви відчули себе комфортно — уявіть себе в якомусь місці з дитинства. У мене (до війни) було таке місце: бухта Ласпі в Криму, з видом на мис Айя. А для Далі це — каталонське узбережжя: пляж і мис Креус, яке зображено в "Постійності пам'яті".

Полотно, за зізнанням художника, було натхненне сиром камамбер. У 1931 році, вже посварившись із батьком (тому набридли витівки сина на кшталт заявок: "Іноді, заради задоволення, я плюю на портрет власної матері"), Далі жив із Галою в Порт-Лігаті. Вони пообідали з друзями, і вся компанія, крім Далі, вирушила в Кадакес у кіно — а художник залишився сидіти за столом, спостерігаючи, як плавиться під сонцем сир камамбер. Коли всі повернулися, картина була готова. "Один раз її побачивши, не забудеш ніколи", — сказала Гала. Це правда. Що в ній такого?

У переважній більшості робіт Далі купа символів, пов'язаних виключно з ним. А тут зображуваний об'єкт — час, але ця "субстанція" стосується всіх.

Камамбер — білий, м'який сир, який продають круглими коржиками, що нагадують циферблат настінного годинника. На полотні й знаходяться троє м'яких годинників.

Але є й один звичайний, металевий, помаранчевий годинник — із кришкою. Його гризуть мурахи — за Далі, вісники смерті. Цей годинник уособлює лінійний час, який нікого не щадить.

Дальній м'який годинник висить на засохлій оливі на тлі пейзажу дитинства — це все символізує минуле художника.

Другий годинник лежить на прямокутній фігурі — це сьогодення. На ньому сидить муха, яка "надихає" Далі. Правильна геометрична фігура уособлює силу розрахунку, порядок, розум, гармонію, естетику, безпосередньо пов'язану з математикою. Свої абсурдні й химерні образи зі снів художник потім цілком усвідомлено і гармонійно зображував на полотнах і композиційно бездоганно розташовував на полотні. Не причепишся. Інша річ, що в них душевності не вистачає, але це зрозуміло, чому: з вищевикладеного. До речі, в одному київському кафе на стінах висять репродукції картин Далі: поки там не "накатиш" грам 150 — сидіти незатишно.

Третій м'який годинник лежить на обличчі того самого Великого Мастурбатора, чи то пак — самого Далі: із заплющеними очима, він бачить сни. Цей годинник символізує майбутнє, яке часто приходить до нас саме у снах — особливо у віщих.

Але що стосується конкретно Сальвадора Далі, то від інформації, яку він отримує у сновидіннях (у нього були свої методики, як це все запам'ятати) залежить якість його майбутніх полотен.

Далі придумав м'який годинник, дивлячись на "кругляк" камамбера, що плавиться. У картині закладена і ця метафора: художник нам пропонує "з'їсти" час у такому вигляді. Адже лінійний час нас сам пожирає, як Хронос — своїх дітей, а тут — ми йому відповімо сторицею.

Справді, там, де панує наша уява — чи то в минулому, чи то в сьогоденні, чи то в майбутньому — лінійного часу не існує. Можна згадати якийсь епізод із дитинства — і тобі знову 10 років. Досить помріяти — ти вже десь далеко у своїх мріях. А якщо ти сильно захоплений чимось у сьогоденні — час для тебе теж зникає.

Ось чому ця картині так діє на більшість людей: тут уява перемагає час, ми його "з'їдаємо" за допомогою наших мрій. Формула (образ — дія — трансформація) шедевра: час, що несе смерть — перемога уяви — безсмертя.

До речі, деякі кулінари пропонують здійснити такий акт поїдання часу на практиці: у вигляді піци під назвою "Годинник Сальвадора Далі". Ідея не без дотепності.