Любив Лермонтова та мав єнотову шубу: маловідомі факти з життя Тараса Шевченка
9 та 10 березня в Україні відзначають "Тарасові дні" — вони присвячені 212-й річниці з дня народження та 165-й річниці з дня смерті відомого письменника Тараса Шевченка. До цієї дати Фокус зібрав цікаві маловідомі факти з життя Кобзаря.
Побив свого п'яного вчителя
У 12 років Тарас Шевченко, який до цього втратив мати та батька, вирішив розпочати самостійне доросле життя. Для цього він пішов у школярі-робітники до дяка Богорського.
Сам дяк любив пиячити і міг по два-три дні проводити в шинку. Шевченко ж "сподобався" Богорському та навіть був призначений його "консулом". Насправді це означало, що Шевченко повинен був щосуботи сікти своїх товаришів, тоді як сам дяк карав малого Тараса самостійно.
У дяка ж Шевченко заробив свої перші гроші. Після того, як Богорський переконався у "досужестві" (здібностях — ред.) свого школяра-попихача, він відправляв його читати Псалтир по успоших душах кріпацьких. За це Шевченко отримував "десятую копійку яко поощреніє".
"Я знав мало не ввесь Псалтир з пам’яті й читав його, як казали мої слухачі, "виразно", себто голосно. Завдяки такому моєму "досужеству", не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я псалтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики. І це було одне-єдине джерело мого існування", — писав про це сам Шевченко.
Водночас Тарас, як і його дяк, часто голодували. Через це майбутній письменник згодом згадував, що радів, коли "на селі траплялися покійники".
Дарма, що Тарас замітав у хаті, палив у грубі, виносив сміття, виконував обов’язки шкільного "консула", – він часто, зрештою як і сам недбаха й п’яниця дяк, голодував.
"А як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечорі, возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребували ми й напоями, як грушевий квас) та й підемо попід вікнами виспівувати "Богом ізбранную". Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так, насухо, прийдемо, тільки що не голодні", — писав він.
Через деякий час дяк Богорський зійшовся з мачухою Шевченка, з якою у молодого Тараса були дуже погані відносини. Після цього дяк почав морити хлопця голодом та частіше бити його. У відповідь малий Тарас відповідав словесно.
Пізніше він називав перебування в школі Богорського "многотрудним двохлітнім іспитанієм", утім завершив своє навчання Шевченко цікавою історією.
Одного разу він побачив дяка з його другом Йоною Лимарем п'яних, як ніч. Тоді він "без жалю обнаживши задняя свого наставника й добродія, всипав йому добру порцію березової каші і, помстившися донесхочу та вкравши якусь книжечку з кунштиками, тієї самої ночі втік…"
Після цього Тарасові не залишалося нічого, крім як втікати, тож він вирішив бігти до містечка Лисянки. Там Шевченко знайшов собі нового вчителя-маляра — отця диякона та продовжив своє навчання.
Шевченко був модним та дуже легко витрачав гроші
Попри непросте дитинство Шевченко почав заробляти чималі гроші, однак так само легко він з ними розставався. При цьому гроші до Тараса надходили від різних осіб. У книзі Павла Зайцева "Життя Тараса Шевченка" описано так:
"Залеський прислав 150 карб. за продані Шевченкові 4 образи, Куліш за цілу серію малюнків, куплених В. Тарновським і Гр. Ґалаґаном, аж 250 карб. Лазаревський писав, що має 36 карб. Шевченкових грошей і ще 175 карб., присланих для нього від поета Олексія Жемчужникова, що особисто не знав іще Шевченка, але, як і його брат Лев, був великим його почитувачем. Заробляв Шевченко гроші й за портрети".
Водночас він мав безплатну квартиру та майже нічого не витрачав на повсякденне життя. І все одно поет примудрявся витрачати майже всі гроші. Так, в одному з листів до свого приятеля Михайла Щепкіна Шевченко скаржився, що має "безгрішшя прокляте", і навіть не має за що піти до опери. Інколи він продавав акварель або сепію, які були привезені із Новопетровського або зроблені під час повороту до Петербургу, а інколи міг іноді знайти аматора на нову свою гравюру, але цього для нього було мало.
Однак дуже часто Шевченко витрачав гроші на модний одяг. Він любив витратити гроші на красивий і модний одяг, любив білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу.
Його друг по Петербурзькій Художній Академії Іван Сошенко, з яким Шевченко ділив квартиру, в своїх спогадах писав: "…Тарас мій частенько став роз'їжджати по вечорах. Він, як то кажуть, увійшов у моду; його приймали скрізь як диковинку. Він став гарно вдягатися, навіть з претензією на франтівство, словом, у нього вселився світський біс".
Водночас, перебуваючи в Україні, Шевченко справляв на всіх позитивне враження зовнішнім виглядом. Він носив модний тоді сірий довгий сурдут "у талію" з оксамитним коміром і модний, високо, аж під підборіддям зав’язаний шаль-крават.
"Про зачіску не дуже дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називають "угловатостью", а французи raideur des manieres або absence de grace: у рухах його не було гнучкості, ґраціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд обличчя його видавалося звичайне, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добрістю. Очами тими він підкорив собі вже не одне людське серце. "Тримав він себе в товаристві вільно і з тактом і ніколи не вживав тривіальних виразів", — описував його Павло Зайцев.
У засланні Шевченка вважали "мучеником за віру"
Під час свого заслання у 1848-1849 роках Шевченко разом з іншими солдатами зимував на острові Кос-Арал. Тоді солдатам було заборонено носити бороду, однак під час плавання у морі голитися було непросто, тож Шевченко відпустив бороду.
У той час група солдатів, яка постійно охороняла острів Кос-Арал, складалася пережвано з уральських козаків-старовірів. Тож, побачивши Шевченка з довгою бородою, вони вирішили, що він є "мучеником за віру", старообрядським священником.
Цю гіпотезу підсилювала чутка про те, що бородатий чоловік знаходиться у засланні. Командир солдатів, побачивши Шевченка, впав перед ним на коліна із словами: "Благословіть, батюшка! Ми про все знаємо!"
Самого Шевченка це насмішило настільки, що він вирішив поблагословити старовіра. За це ввечері командир накрив йому такий бенкет, якого, як писав сам поет, "і вві сні не ввижалося", особливо враховуючи те, що це пустельний острів.
Однак пізніше члени експедиції повернулися до своїх військових частин. Слава Шевченка розповсюдилася настільки, що козацький полковник Марков вирішив просити "благословення" у Шевченка, натомість давши тому 25 карбованців.
Поет відмовився від грошей, але такою "безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибитці, та, якщо буде змога, запричаститися у такого безприкладного пастиря".
Після цього Шевченко зміг залишити форт, аби не поширювати міфи щодо себе.
Одним з улюблених поетів Шевченка був Лермонтов
Під час перебування у засланні Тарас Шевченко неодноразово просив друзів надіслати йому різноманітні твори письменників, однак часто він просить надіслати твори саме росіянина Михайла Лермонтова.
Так, у 1847 та 1848 роках він пише друзям з проханням прислати хоч один том Лермонтова: "Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним…"
Під час обшуку в Шевченка в 1850 році у нього було вилучено дві книги з поезією Лермонтова.
Пізніше він написав вірш "Мені здається, я не знаю", у якому звертається до Лермонтова, а також дякує своєму другові Лазаревському за те, що той відправив Шевченку вірші російського поета.
У липні 1857 Шевченко називає російського письменника "наш великий Лермонтов", а також цитує напам'ять його вірші.
Зокрема, 28 липня 1857 року Шевченко, повертаючись до казарми, пише про Лермонтова таке:
"Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно, правдиво гармоніювала ця чарівна пустинна картина з чарівними віршами Лермонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії у своєму безконечному світотворенні. Не доходячи до форту, на кам’янистому горбку, я сів одпочити і, дивлячись на освітлений місяцем, теж кам’янистий шлях, ще раз прочитав:
Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит.
Ночь тиха, пустыня внемлет Богу,
И звезда с звездою говорит", — цитуючи російського поета.
"Тарасова наречена"
У червні 1860 року Тарас Шевченко познайомився з Ликерою Полусмак, яка тоді влітку працювала служницею в друзів Шевченка на літнищі Стрельна під Петербургом.
Шевченко часто бував у Стрельні, і 27 липня, несподівано для всіх, освідчився Ликері й оповів про свій намір одружитися з нею своїм друзям.
Вибір поета відверто здивував його друзів. Вони розповіли йому про неї, що Ликера "вставала пізно, ходила нечесана й невмита. Взагалі була дуже лінива й неохайна, брехлива, ласа на гроші й не шанувала своєї дівочої слави. Вміла лише добре шити білизну й вишивати".
Для того, аби дати свою згоду Шевченкові, Ликера Полусмак просила дозволу в свого пана, говорячи, що готова вийти заміж за поета, якщо отримає "добро" від пана. Однак друзі Шевченка, які спочатку допомагали Ликері писати листа до пана, згодом умисно не відправляли його, намагаючись "затягувати" процес, аби поетові відкрилася справжня сущність жінки.
Проблема відносин Шевченка та Полусмак полягала в тому, що поет шукав у ній простоту, тоді як вона думала, чи достатньо заможній він. Коли Шевченко подарував їй хрестик та буквар, як символічні подарунки, вона випитувала, скільки коштує хрестик, а коли дізналася, що той не золотий, то просто викинула його.
Водночас Шевченко сильно дбав про Ликеру. "Так, наприклад, довідавшись, що Ликера застудилась ("тьопала по калюжах") він прислав їй цілу купу всякого добра, м. ін. теплий плед. Взявши мірку з її ноги, накупив їй черевиків, теплих панчіх і т. ін. Дарував і ювелірні речі: каблучки, серги з медальйонами, коралі. А одної неділі подарував Євангеліє в гарній білій оправі з золотими краями. Ликера мала повну змогу переконатися, що її наречений зовсім не скупий", — пише Павло Зайцев у книжці про Кобзаря.
Попри те, що Шевченко отримав формальну згоду від пана Ликери на те, щоб одружитися з дівчиною, їхні відносини були сповнені конфліктами. Кінець відносин стався у вересні. Прийшовши до Ликери не в звичайну пору, він застав її в обіймах її вчителя, а за іншою, менш певною, версією, в обіймах якогось лакея.
"А проте є дані, що й цей факт не спинив остаточно Шевченка. Деякі спогади стверджують, що він і після цього ще усовіщував Ликеру. Фактичним фінальним моментом була записка Ликери до Шевченка, про яку він нікому не оповів і яка стала відома аж у 1914 році. В період, коли конфлікт між ним і Ликерою дійшов до найбільшого загострення, Шевченко написав до неї записочку, але вона відповіла: "Послуша тара твоеимй записками издесъ неихто не нужаеца", додавши ще кілька брутальних, не зовсім пристойних слів…" — йдеться в книжці Павла Зайцева.
Пізніше Ликера одружилася з перукарем Яковлєвим і жила в Царському селі. А після смерті свого чоловіка залишила дітей в Петербурзі та переїхала до Канева, де часто відвідувала могилу Шевченка. У 1911 році вона приїхала до Москви на захід, приурочений 50-й річниці смерті Шевченка.
У лютому 1917 року Ликера Полусмак померла в Каневі. Вона була похована на кладовищі на вулиці Сельце, хоча заповідала поховати себе на Монастирку, урочищу, найближчому до Чернечої гори. У 1989 році на її могилі поставлено новий пам'ятник із зазначенням: "Тут поховано наречену Тараса Шевченка Ликерію Іванівну Полусмак".
Раніше українець у мережі показав, як наразі виглядає маєток панів Енгельгардтів, у яких прислужував маленький Тарас Шевченко.
Нагадаємо, що на Львівщині освятили новий пам’ятник Тарасові Шевченку, який викликав хвилю обурення в соцмережах. Користувачі вважають, що скульптура не передає образ поета, а радше нагадує "діда Панаса" з казок.