Україна вже чула ядерний вибух: як "Факел" на Харківщині веде до помилок Кучми

Перший ядерний вибух на території України стався не в Чорнобилі, а біля села Хрестище на Харківщині. 9 липня 1972 року там провели підземну операцію "Факел": радянські фахівці намагалися за допомогою ядерного заряду заглушити аварійний газовий фонтан. Експеримент не дав очікуваного результату, а сама історія надовго залишилася символом того, як у СРСР ядерні технології використовували без публічної розмови про ризики для людей і територій.

Після розпаду СРСР Україна отримала вже іншу ядерну спадщину — третій у світі арсенал стратегічної зброї. У 1990-х Київ відмовився від нього в обмін на міжнародні гарантії безпеки, а за президентства Леоніда Кучми цей процес було остаточно завершено. Тоді це подавалося як крок у нову епоху — без великої війни в Європі, без прямої загрози з боку Росії та з вірою в силу дипломатії.

Але Будапештський меморандум не зупинив агресію РФ, а Україна увійшла у повномасштабну війну без ядерного стримування. Фокус розповідає, які рішення Леоніда Кучми стали стратегічними помилками, чому зовнішньополітичні успіхи 1990-х не були підкріплені внутрішніми реформами та як згаяний час зробив Україну вразливою перед Росією.

Де в Україні вперше пролунав ядерний вибух

Перший ядерний вибух на території України стався не в Чорнобилі й не на військовому полігоні, а біля села Хрестище на Харківщині. 9 липня 1972 року там провели операцію "Факел" — один із радянських експериментів із так званого "мирного атома", коли ядерні заряди намагалися використовувати не для війни, а для промислових завдань.

Передумовою стала аварія на газовому родовищі. Під час буріння там виник потужний газовий фонтан, який не вдавалося загасити звичайними методами. Радянські фахівці вирішили вдатися до радикального способу: закласти під землею ядерний заряд і підірвати його поруч зі свердловиною. За задумом, вибух мав змістити гірські породи, перекрити аварійний канал і таким чином зупинити неконтрольований вихід газу.

Операцію готували як технічну спецоперацію, але про ризики для місцевих жителів публічно не говорили. Для радянської системи це було типовим підходом: стратегічні й технологічні експерименти проводилися в режимі секретності, а наслідки для людей і довкілля залишалися другорядними. Саме тому історія "Факела" надовго випала з широкої суспільної пам'яті — на відміну від Чорнобиля, який став глобальною катастрофою і символом небезпеки атомної епохи.

Втім, експеримент не дав очікуваного результату. Після підземного ядерного вибуху газовий фонтан не зник одразу, а сама операція лише поповнила список небезпечних радянських спроб застосувати ядерні технології поза військовою сферою. "Мирний атом" у цьому випадку виявився не стільки доказом технічного прогресу, скільки прикладом того, як держава була готова ризикувати територіями та людьми заради демонстрації контролю над природою і промисловими аваріями.

Ця історія важлива не лише як маловідомий епізод радянського минулого. Вона показує, що ядерна тема для України почалася задовго до Чорнобиля і задовго до дискусій про Будапештський меморандум. Спершу Україна була територією, де СРСР проводив небезпечні атомні експерименти. Після 1991 року вона стала державою, яка успадкувала один із найбільших ядерних арсеналів світу — і змушена була вирішувати, що робити з цією спадщиною.

Леонід Кучма і неправильні рішення

Леонід Кучма очолив Україну в липні 1994-го — у розпал економічного колапсу, гіперінфляції та політичної нестабільності. Третій рік незалежності, а держава ще не мала чітких кордонів із Росією, Чорноморський флот залишався яблуком розбрату, ядерна спадщина СРСР вимагала рішення. Кучма, ексдиректор "Південмашу", прийшов із репутацією прагматика. Його зовнішня політика стала спробою вивести країну з ізоляції, не розірвавши економічні зв'язки з Москвою.

Перші кроки — Будапештський меморандум і ядерне роззброєння. Україна успадкувала третій у світі ядерний арсенал, але не мала коштів на його утримання. Кравчук почав цей процес, а за першої каденції Кучми все було завершено. До 1996-го всі боєголовки вивезено до РФ. Захід пообіцяв гарантії безпеки. Тоді це виглядало логічно: ера "кінця історії", співпраці, а не конфронтації.

Паралельно відбувалася євроінтеграція. 1994-го Україною підписано Угоду про партнерство з ЄС. У 1998 році країна входить в Раду Європи. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997-го відкрила двері до навчань і миротворчих місій.

Усю міжнародну політику за часів президентства Кучми називали багатовекторною. Він постійно маневрував між США, ЄС та Росією: з одного боку — створення об'єднання пострадянських країн ГУАМ як альтернатива російському впливу в регіоні, з іншого — так званий "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією", що врегулював кордони й флот.

Кульмінацією загострення відносин з РФ став конфлікт за острів Тузла у 2003 році. Тоді Росія почала будувати дамбу до острова, намагаючись приєднати спірну територію. Кучма особисто прибув на місце, а Україна направила війська. Криза тоді завершилася компромісом і зупинкою будівництва. Це стало першим серйозним викликом Путіну.

Та зовнішні успіхи контрастували з внутрішньою стагнацією. Польща, Чехія, Угорщина реформувалися й вступали до ЄС і НАТО, а Україна — ні. Олігархізація, корупція, повільні реформи гальмували рух. Якби темп був вищим, історія могла б скластися інакше. Зовнішня політика Кучми дала час і фундамент. Але без внутрішньої модернізації цей фундамент залишився вразливим. Урок, який Україна вивчає досі.

Кучма і перший конфлікт з Путіним

Політтехнолог Олег Постернак оцінив президентство Леоніда Кучми як період, коли зовнішньополітичні здобутки значно переважали внутрішні прорахунки. За його словами, друга половина 1990-х — початок 2000-х диктували власні можливості, які Україна використала для утвердження себе як суверенної та суб'єктної держави.

Серед ключових досягнень Постернак називає запуск курсу на євроінтеграцію, вступ до Ради Європи, підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО, налагодження двостороннього співробітництва з усіма великими державами. Особливо важливим політолог вважає унормування відносин з Російською Федерацією — від Великого договору 1997 року до конфлікту біля острова Тузла 2003-го. Тоді Україна впевнено дала зрозуміти новообраному президенту РФ Володимиру Путіну межі своєї державності.

Помилки Кучми, що досі впливають на розвиток України

Також Постернак підкреслює, що роззброєння пояснювалося складним соціально-економічним станом країни, яка не могла забезпечити належне обслуговування та супровід наявного озброєння. Продаж зброї суттєво поповнював бюджет, хоча цей аспект потребує окремого аналізу.

"Відмова від ядерної зброї, зафіксована в Будапештському меморандумі, не є помилкою саме Кучми. Підвалини цього рішення заклав Леонід Кравчук, а Кучма, як новообраний президент, продовжив курс для посилення зовнішньополітичних позицій. На той час панувало загальне переконання в настанні ери стабільних міжнародних відносин і міждержавного порозуміння на пострадянському просторі. Передбачити нинішній рівень російсько-української війни було практично неможливо", — зазначає експерт.

Головною помилкою Кучми Постернак називає недостатні темпи внутрішньополітичних реформ. На відміну від Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії та Румунії, які на початку 2000-х стали членами Європейського Союзу, Україна не інтенсифікувала євроінтеграційні процеси. Якби внутрішні зміни відбувалися швидше, ймовірність вступу до ЄС і спроби приєднання до НАТО була б вищою. Це могло б змусити Путіна тричі подумати перед розгортанням повномасштабної війни.

Водночас експерт допускає: навіть членство в НАТО навряд чи зупинило б Путіна в його агресивній установці щодо України.

"Він міг би ризикнути й піти проти країни Альянсу, готуючи серйозніший континентальний конфлікт", — підсумував експерт.

Таким чином, зовнішня політика Кучми заклала фундамент суверенітету, але брак внутрішніх трансформацій залишив Україну вразливою перед зовнішніми загрозами. Сьогодні, аналізуючи той період, суспільство має усвідомити: без швидких реформ жодні зовнішні гарантії не забезпечать повної безпеки. Лише поєднання зовнішньої активності з внутрішньою модернізацією могло б змінити траєкторію розвитку країни. Кучма, попри всі досягнення, не зміг забезпечити цей баланс. І це стало уроком для наступних поколінь лідерів.

Чи могла б Україна сьогодні створити ядерну зброю?

Політолог Руслан Ключник нагадує: після добровільної відмови від третього у світі ядерного арсеналу тема повернення до атомної бомби знову проривається в дискусії — на тлі російської агресії та провалу гарантій Будапештського меморандуму. Україна успадкувала не лише радянські боєголовки, а й потужну школу ядерної фізики, ракетобудування і матеріалознавства. Харківський фізико-технічний інститут, київські та дніпровські підприємства й досі мають фахівців, здатних відновити замкнений цикл виробництва — від збагачення урану до носіїв.

Фінансовий фактор теж не є фатальним: у роки повномасштабної війни держава витратила сотні мільярдів доларів на оборону, розгорнула масштабне виробництво дронів і снарядів, а у 2024 році на сектор безпеки пішло понад 50% держбюджету. За логікою прихильників ядерної програми, ресурси на "атом" можна було б знайти так само.

Проте головний бар'єр — не технології й не гроші, а геополітика. Спроба повернутися до ядерного статусу означала б міжнародну ізоляцію, санкції та ризик превентивного удару з боку РФ. Саме тому, за оцінками експертів, попри наявний потенціал, ядерний шлях для України залишається радше теоретичним, ніж реальним.

Нагадаємо, 30 років тому Кучма і Єльцин розділили Чорноморський флот. Україні дісталися радянські "відходи", що не дожили до війни, а флагман "Гетьман Сагайдачний" затоплено 2022-го. Що лишилося від спадщини СРСР і куди рухаються ВМС України — розбирав Фокус з експертом Максимом Паламарчуком.