Козаки у Мінську, московити у Вільнюсі та шведи у Варшаві: війна, про яку воліли б забути у Москві

Кожен школяр знає про Переяславську раду, на якій Богдан Хмельницький начебто передав українські землі московському царю. Це елемент більшовицької пропаганди, який, на жаль, досі вільно мандрує в українському інформаційному просторі. Але дуже мало людей усвідомлює ширшу картину того, що відбувалося. У шкільних підручниках згадується про наступ козаків на Волинь та Галичину, проте вкрай мало українців знають про паралельний наступ козацько-московського війська на іншу частину Речі Посполитої — Велике князівство Литовське, яке завершилося падінням його столиці Вільнюса та першої російської окупації території сучасної Білорусі. 

Українські козаки, які виникли у нижній течії Дніпра в XV столітті, уже бували на території сучасної Білорусі у кінці XVI століття. Тоді Річ Посполиту сколихнуло перше велике козацьке повстання під проводом Северина Наливайка, про що Фокус писав окремо. Наступні десятиліття козаки зосередилися над боротьбою за територію сучасної Центральної України, проте повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке спалахнуло у 1648 році, змінило все.

Боротьба за давньоруську спадщину: зародження

Князівства колишньої Русі, які розташувалися на територіях сучасної України та Білорусі, у середині XIV століття опинилися під владою литовської княжої династії Гедиміновичів, під проводом якої було усунено правління монгольської Золотої Орди. Влада литовців до середини XV століття була в основному номінальною. Реальне ж управління цими землями зосередилося в руках місцевої знаті. Саме вона вирішила не приєднуватися до Великого князівства Московського, яке позбулося монгольського правління аж в кінці XV століття, одразу заявивши про свої претензії на давньоруську спадщину.

У 1514 році русько-(українське)-польсько-литовське військо на чолі з українським князем Костянтином Острозьким розгромило московські війська у битві під Оршею. Проте уже через кілька десятиліть Москва знову продовжила свою експансію на захід. Опинившись у скрутному становищі, литовці пішли на унію (об’єднання) із Польщею. Так у 1569 році було утворено нову державу — Річ Посполиту. Під час цього об’єднання половина території Великого князівства Литовського перейшла до Польщі. Це стало наслідком підкилимних ігор польської та української знаті. Власне, ті руські землі, які опинилися у складі польського королівства, тоді й стали ядром сучасної України (у XVII столітті до них були приєднані землі колишнього Чернігівського князівства). Натомість ті землі давньої Русі, які залишилися у складі Великого князівства Литовського, згодом стали Білоруссю.

В кінці XVI століття ще багато хто пам’ятав ситуацію до унії. Тому не дивно, що козацьке повстання досить легко перейшло на територію Великого князівства Литовського. Близькість земель Київщини до степу сприяла розгортанню на них козацького руху. Натомість у білоруських лісах умов для системного спротиву не було. Втім, як і на території Волині та Галичини. Саме тут зародилося повстання Наливайка, яке перекинулося на Білорусь. Наступні повстання козаків стосувалися Подніпров’я, яке перебувало в суттєво інших реаліях. Аж до 1648 року.

Нові реалії: держава козаків на Подніпров’ї

Тоді Богдан Хмельницький досить легко здобув контроль над «козацькими» Київщиною, Брацлавщиною, а також нещодавно приєднаною до польського королівства Чернігівщиною.

А от з Волинню, Галичиною та Західним Поділлям справи йшли важче – тут за тривалий час набагато міцніше вкорінилася польська знать та ополячена давньоруська еліта. Цікаво, що серед магнатів Речі Посполитої найбільшим ворогом козаків був полонізований український князь Ярема Вишневецький, який найбільше постраждав від козацького повстання економічно — більшість його маєтків опинилися на контрольованій козаками території.

Розуміючи, що самостійно із Річчю Посполитою він не справиться, Богдан Хмельницький звернувся за допомогою до московського царя Олексія, з яким уклав угоду весною 1654 року. Після цього об’єднана козацько-московська армія (за реалістичними оцінками налічувала приблизно 40–50 тисяч вояків) рушила на Річ Посполиту. А саме — на її литовську частину.

Полум’я війни виходить за кордони України

Річ Посполита була ослаблена не лише повстанням козаків. Серед самої шляхти тоді не було згоди. Самі поляки воювали між собою. Також свого піка сягнув конфлікт між найбагатшим литовським вельможею Янушем Радзивіллом та королем Речі Посполитої шведського походження Яном II Казимиром. Король ніяк не хотів призначити Радзивілла коронним гетьманом (головнокомандувачем військом), постійно посилюючи його конкурентів. Але коли почалася війна, саме Радзивілл ледь не власними силами намагався боронити Велике князівство Литовське від загарбників. Проте, змігши зібрати лише кілька тисяч вояків, він перейшов до маневренної, по своїй суті партизанської війни.

Литовці були розгромлені у битві під Шкловом. Московські війська захопили згадану вище Оршу, а також Смоленськ. Козаки під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка взяли Гомель. Сам Богдан Хмельницький з основним козацьким військом та допоміжними військами московитів рушив на Волинь. Тут одразу ж московсько-український союз дав тріщину. Між московитами та козаками неодноразово виникали суперечності — царські люди не хотіли віддавати козакам завойовані території. Але розуміючи, що без козаків ефективної компанії не вийде, все ж були змушені поступатися волі талановитих козацьких полководців. Війська Богдана Хмельницького взяли під контроль Острог та Рівне.

Поляки залучили на свій бік кримського хана. Взимку за допомогою татар вдалося перейти у контратаку. Свій наступ розпочав і Януш Радзивілл. Але силами козаків вдалося зупинити наступ поляків на Гетьманщину. Саме в цих боях відзначився, зокрема, й легендарний козацький полковник Іван Богун. 

Маловідомий Польський Потоп

У свій наступ перейшли московські війська і на території Великого князівства Литовського (сучасна Білорусь). На початку липня впав Мінськ. Московити взяли це місто на Дніпрі за допомогою козаків. Перейшовши Дніпро, вони рушили далі.

Ситуація для Речі Посполитої на той час уже набирала ознак справжньої катастрофи. Недарма у самій Польщі цей період так і називають — «Потоп». Богдан Хмельницький запевнив турецького султана Мехмеда IV (сам султан був неповнолітнім і реальна влада зосередилася в руках його матері, українки Лідії з Буковини, яка правила під іменем Хатідже Турхан), що готовий прийняти протекцію Османської імперії у майбутньому, натомість просив Стамбул заборонити своєму васалу Кримському ханові нападати на козаків. Зі Стамбула у Бахчисарай справді надійшло відповідне рішення, тож Річ Посполита позбулася важливого союзника. Шлях для козаків на захід був відкритий.

В той час, побачивши критичне становище Речі Посполитої, на неї з півночі напала Швеція. Тамтешній король Карл Х скористався як приводом відмовою Яна II Казимира від зречення прав на шведський трон. Багаторічне правління у Речі Посполитій шведської династії зіграло злий жарт з цією державою. Але реальною причиною нападу Швеції було бажання перетворити Балтійське море у своє внутрішнє море, що розуміли інші держави Балтії.

Москва проти литовсько-руської держави

За цих обставин давня столиця Великого князівства Литовського Вільно (сучасний Вільнюс) залишилася без будь-якої надії на допомогу поляків. Литовці захищали свою столицю від московських військ самостійно. Цікаво, що майже за сто років до цих подій поляки фактично примусили литовців утворити Річ Посполиту саме перед загрозою московської агресії. Тепер же литовці залишилися проти ворогів самі.

Попри героїчну оборону столиці, московитам вдалося захопити Вільно у серпні 1655 року. Місто піддалося грабежам та розоренню. Було розграбовано усі міські палаци. З трьох десятків католицьких та унійних (греко-католицьких) храмів неушкодженими залишилися лише чотири.

У вересні до міста прибув цар Олексій. Для нього взяття Вільнюса мало символічне значення – це була перемога у боротьбі за давньоруську спадщину із Литовською державою. Боротьбі, яка тривала з кінця XV століття. Цар негайно проголосив себе у столиці Великого князівства Литовського великим князем Литовським, Білої Русі, Волині та Поділля. Останні дві території контролювалися козаками. Богдан Хмельницький розраховував їх разом із Галичиною приєднати до козацької держави. Та у московитів, схоже, вже тоді було зовсім інше бачення розвитку подій.

Патріотизм проти жорстоких реалій

На території самої Польщі панували шведи. У вересні 1655 року вони взяли Варшаву. Це відбулося практично без бою, адже значна частина шляхти підтримала саме шведського короля Карла Х. Він сам, мабуть, отримав певне затьмарення від успіхів і став уже «ділити шкуру невбитого ведмедя». Зокрема, він став вимагати від козаків, які саме обложили Львів, покинути Галичину, володарем якої він сам мав намір стати. Ось так — Московський цар проголосив себе володарем Волині й Поділля, а шведський король — Галичини. В такій важкій ситуації доводилося працювати Богдану Хмельницькому. Не дивно, що його здоров’я постійно погіршувалося і він не прожив й двох років після тих подій.

Несподівано для всіх Польща вижила. Тут справді можна говорити про дух народу (якого тоді за деякими історичними трактуваннями ще не існувало), велич героїзму та інші явища поза раціональним трактуванням. Адже логічно пояснити настільки сприятливий одночасний збіг різних обставин справді важко.

Після падіння Варшави центр опору шведам перенісся до укріпленого монастиря Ясна Гура. В умовах, коли шляхта замість оборони своєї країни занурилася з головою в політичні інтриги, звичайні селяни-кріпаки стали чинити запеклий опір окупантам. Насправді попри те, що такі факти реально мали місце, все ж рух опору очолив шляхтич Стефан Чарнецький.

В той час Кримський хан, скориставшись безладом, який тоді панував у Стамбулі (а султанський палац тоді потопав у інтригах, які супроводжували боротьбу за владу в умовах правління неповнолітнього султана), напав на козаків. Це змусило їхнє військо поспіхом покинути Галичину.

Інші країни Балтійського басейну і не тільки були проти такого різкого посилення Швеції. Незадоволених очолила Данія — прямий конкурент Швеції у боротьбі за Балтійське море.

Ніж у спину козакам

Московський цар теж вирішив, що йому за таких обставин краще виступити проти Швеції, і запросив представників Речі Посполитої до окупованого Вільна, аби укласти перемир’я, яке, попри те, що самі переговори відбулися на околицях міста, в історію так і увійшло під найменуванням «Віленське перемир’я».

Попри явне приниження литовська (від імені Речі Посполитої) делегація таки прибула до окупованого та зруйнованого Вільна. Хитрі шляхтичі запропонували царю бути обраним королем усієї Речі Посполитої після смерті Яна II Казимира. В таких реаліях московський самодержець був би зацікавлений у збереженні територіальної цілісності своїх нових територій. Велике князівство Литовське мало бути повернуте назад повністю, а козаки мали задовольнитися лише Київським воєводством.

Проте через опір козаків перемир’я так і не набрало чинності у повному обсязі, але дало змогу Речі Посполитій виграти такий бажаний час. У 1657 році вдалося визволити від інтервентів територію Польського королівства. Після цього шляхта взялася за звільнення Великого князівства Литовського. У 1660 році територія Вільна разом з Мінськом та майже усіма землями Великого князівства Литовського була відбита від московитів. Остаточно московська залога, яка ще рік утримувала Вільненський замок, була розгромлена в кінці 1661 року. Її командира Дмитра Мишецького публічно стратили на центральній вулиці міста, таким способом помстившись московитам за плюндрування міста під час окупації.

Остаточно бойові дії між Московським царством та Річчю Посполитою припинилися у 1667 році, коли було укладено Андрусівське перемир’я. За ним Москва відрікалася від Великого князівства Литовського, але отримувала землі на схід від Дніпра.

Наслідки та історичні інтепретації

Вже у другій половині XVIII століття протягом трьох десятиліть Російська імперія встановила контроль над територіями від Харкова до Варшави. Тоді російські ідеологи воліли забути про невдалі для Москви наслідки цієї війни середини XVII століття. Особливо про партизанську боротьбу поляків упродовж 1655–1656 років. Сама Російська імперія пережила кілька повстань поляків упродовж свого володарювання над їхніми землями і тому будь-які спогади про національно-визвольну боротьбу царський режим вважав ворожими до себе.

В самій Польщі та Литві лише зі здобуттям повної незалежності почали відтворювати в історичній пам’яті цю війну. В Білорусі ж ситуація залишається такою, якою була минулі століття. Країна залишається в парадигмі російської імперської ідеології, за винятком опозиційного руху, який жорстоко придушується.

У підсумку в кожної зі сторін цього конфлікту майже чотирьохсотрічної давності є свій погляд на ці події. І усі сторони об’єднує лише той факт, що ця війна залишається слабко дослідженою. Науковці усіх учасників війни зараз знаходяться ледь не на старті розкриття цієї теми. А позиції, з яких вони підходять, часто діаметрально протилежні.

Для Росії, яка особливо не згадувала усі ці століття про цю війну, вона була спробою відновлення давньоруської спадщини. Безславною і в підсумку безуспішною спробою, яку затьмарили імперські здобутки уже в наступному столітті.

Для України білоруський похід був елементом національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої. Важливо зазначити, що в розумінні тогочасної української еліти землі сучасної Білорусі в цілому уже тоді сприймалися як щось споріднене, але вже не однорідне. Козаки вважали Білу Русь теж православною землею, але були не проти її віддати православному володарю, натомість самі прагнули поширити козацький суверенітет саме на православні території Польського королівства, тобто Західне Поділля, Волинь, Галичину, Холмщину та Підляшшя. Останні території уже були суттєво полонізовані та покатоличені, але тут ідеологи козацької держави віддавали данину історичній спадщині: до XIV–XV століть ці землі були руськими та православними. В ті часи саме релігійна ідентичність домінувала і наш випадок — яскраве тому свідчення.

У Литві, а особливо у Польщі цю війну вважають явно експансіоністською, неспровокованою агресією під надуманим приводом з боку Московського царства. Навіть інколи можна знайти порівняння цих подій із сьогоднішньою ситуацією російсько-української війни. Це порівняння не є зовсім коректним, адже міжнародне право тоді лише починало формуватися, фактично перебувало в зародку. З іншого боку, проблема утисків козаків та православного населення об’єктивно існувала. Інше питання, що для Кремля воно було лише приводом для його агресивної політики.

Ця війна є яскравою вітриною того, в якому скрутному становищі перебувала тоді молода козацька держава. Як іноземні володарі користувалися своїм статусом, аби позбавити козаків того, чого вони досягали на полі бою своєю хоробрістю. І як дипломатичні викрутаси можуть докорінно змінити ситуацію.

Український народ тоді дозрів до того, аби не миритися з іноземним поневоленням власних земель, але, на жаль, не досягнув такого рівня самоорганізації, аби створити ефективну власну державу, та зрештою втратив те, що було здобуто такими важкими зусиллями та кров’ю тисяч козаків, які загинули у цій боротьбі.