Шведський принц на московському престолі: яким могло бути майбутнє без російських царів

Влітку 1611 року Новгород захопили шведи й місцева знать визнала тамтешнього принца своїм царем. В той час у Московській державі йшла міжусобиця між іншими царями, серед яких був фальшивий брат останнього із царів-Рюриковичів, обраний на царювання боярин та ще один принц зі шведської династії. Фокус розбирався у перипетіях Смутного часу у Московському царстві і аналізував, як би могла розвиватися історія, якби тоді царем у Москві став би інший претендент.

Син Івана Грозного Федір не залишив по собі спадкоємців, тож царем бояри та духовенство обрали одного із бояр, який був особливо наближеним до самого царя Івана IV — Бориса Годунова. З одного боку, у європейській традиції монархом міг бути лише родич іншого монарха. З іншого — православна Московія стояла осторонь Європи, тож могла нехтувати тамтешнім устоєм. Саме Борис Годунов добився остаточного оформлення Московського Патріархату, тож, здавалося б, він міг не хвилюватися за підтримку духовенства. Але все змінила його раптова смерть у квітні 1605 року.

Шведські принци та самозванець з Волині

Тим часом у сусідній Речі Посполитій короля обирала місцева знать — шляхта. Але обирали його із монарших родів іноземних держав. У цій країні з 1587 року правив Сигізмунд III, який належав до шведської династії Ваза. Він упродовж семи років (1592–1599 рр.) паралельно займав шведський трон (частий випадок для тогочасної Європи). Проте програв боротьбу за престол іншому претенденту.

Образа, яку затаїв скинутий Сигізмунд, призвела до тривалого протистояння, яке вилилося у серію кровопролитних воєн між обома державами протягом наступного століття.

Тим часом у володіннях Волинських магнатів Вишневецьких з’явився чернець, який заявив, що він є сином Івана Грозного Дмитрієм, який офіційно загинув ще при житті його брата царя Федора. Магнатові сподобалася ідея вчинити смуту у ворожому сусідньому Московському царстві і він представив цю "знахідку" королю, доставивши самозванця у Вавельський замок в Кракові.

Зациклений на протистоянні зі Швецією, король відкинув цю ідею. Проте хитрий самозванець заручився підтримкою місцевих магнатів. Для цього навіть одружився із донькою одного з них Мариною Мнішек.

Зібравши армію із найманців та Донських козаків, він вирушив спочатку на Сіверщину (території, загарбані Москвою у Великого князівства Литовського ще на початку XVI століття). А згодом, скориставшись несподіваною смертю Бориса Годунова, увійшов у Москву, де був коронований царем.

Навряд чи бояри та духовенство повірили розповіді самозванця, який, найімовірніше, був звичайним ченцем-утікачем Григорієм Отреп’євим. Але встановленої процедури що робити, коли останній цар не залишив законного спадкоємця, не було. А кожен боярський рід побоювався, що якщо царем стане представник іншого Дому, то він розправиться зі своїми вчорашніми колегами-конкурентами — як це зробив попередній цар Борис Годунов. Тож було вирішено заплющити очі на здоровий глузд і поставити на трон самозванця, якого при нагоді завжди можна буде скинути, "викривши" його таємницю.

Так і зробив один із бояр уже через одинадцять місяців. Василь Шуйський скинув царя Дмитрія, якого історики згодом прозвали "Лжедмитрієм". Проте самопроголошеного монарха очікувано не визнали інші боярські роди. У Московському царстві розпочалася громадянська війна — Смута.

В такий час на авансцену вийшов черговий шахрай, який уже видавав себе за самозваного царя Лжедмитрія, заявивши, що він насправді вижив після перевороту і закликав людей підтримати на царство його, як єдиного законного царя, представника династії Рюриковичів.

Польський похід на Москву

За таких обставин король Сигізмунд III змінив свою думку і вирішив, оскільки не вдалося повернутися на шведський трон, стати царем Московії. Але тут далася в знаки відсутність єдності у самій Речі Посполитій. Тамтешня шляхта розуміла, що, ставши царем Московії, Сигізмунд Ваза настільки посилиться, що це уже загрожуватиме її шляхетським привілеям, які цей суспільний стан здобував собі поступово протягом століть, користуючись якраз слабкістю монарха, якого зрештою сама шляхта й стала собі обирати.

Це розумів король, який навіть не надіявся на підтримку сейму. Тож він звернувся до іншого вагомого на той час аргументу — релігійних почуттів вірян. Король заручився підтримкою Папи Римського Павла V. На той час римо-католицька церква, а також орден єзуїтів відігравали суттєву роль у польському суспільстві. Останні мали численні освітні заклади, зокрема й на території сучасної України.

Так королю вдалося спорядити військо із тієї частини шляхти, яка хотіла не стільки воцаріння Сигізмунда, скільки забрати собі частину земель, якими тоді володіла Москва. В той час підтримка церкви надавала походу легітимності. З іншого боку, така постановка питання стала бомбою уповільненої дії під самою суттю походу, але про це далі.

Об’єднане військо Речі Посполитої на чолі з гетьманом Станіславом Жолкевським виступило у похід проти Москви у 1609 році. Тоді ж цар Москви Василь IV Шуйський уклав союз зі шведським королем, який своєю чергою був давнім персональним ворогом короля Речі Посполитої.

Цар-іноземець на московському троні

Війська Речі Посполитої оточили Смоленськ, який разом з Черніговом та іншими містами Сіверщини вважалися підло загарбаними Москвою за століття до цих подій. Влітку 1610 року війська гетьмана Жолкевського розгромили московитів у битві під Клушино. Сама Москва опинилася беззахисною перед військами Лжедмитрія II. Василь Шуйський став політичним банкрутом, тож, обираючи між пройдисвітом-самозванцем та хоча й іноземним, але таки монархом, московські бояри обрали друге.

Але тут свою роль зіграла заявлена ціль походу. Якщо із втратою Сіверщини (що спонукало до походу шляхту) перед загрозою падіння Москви тамтешні бояри ще були готові змиритися, то католицький монарх на чолі держави, основою ідеології якої було православ’я, це було неприпустимо ні для бояр, ні навіть для простого люду. Гетьман Жолкевський, який вів переговори з боярами, поки король очолював облогу Смоленська, запропонував компромісний варіант: царем Москви стане не король Сигізмунд, а його син Владислав, який для цього прийме православ’я.

Бояри підтримали цей варіант, скинули царя Шуйського і запросили війська Жолкевського до Москви, побоюючись народного повстання — серед простолюдинів популярним був якраз "цар Дмитро", тобто Лжедмитрій II.

Так війська Речі Посполитої, серед яких був і загін українських козаків, вступили до Кремля, ув’язнили скинутого царя та фактично взяли від контроль Москву в очікуванні прибуття для коронування принца Владислава.

Усю цю ідилію зруйнував Сигізмунд, який відмовився від компромісу Жолкевського і став вимагати, щоб царем коронували саме його без зміни віросповідання (бо тоді б він утратив право бути королем Речі Посполитої). Водночас за незрозумілих обставин загинув Лжедмитрій (ймовірно, його убив хтось із соратників). Тож у московських бояр зникла загроза правління самозванця, натомість де-факто їхня столиця була окупована іновірцями і вони опинилися перед ймовірністю сходження на трон польського короля-католика.

Тоді ж шведське військо на чолі із Якубом Делагарді почало окуповувати північні міста, найбільшим з яких був Новгород. У червні 1611 року поляки привезли до Варшави полоненого Василя Шуйського з братами, де вони публічно були поставлені на коліна перед польським королем Сигізмундом — так він хотів добитися легітимації своєї влади перед населенням Московії. Це, мабуть, було найбільшим історичним приниженням цієї держави. Скориставшись цим фактом, шведи у Новгороді, який був найдавнішим із міст Московії та за легендою про Рюрика взагалі вважався центром зародження давньоруської держави, проголосили царем Москви свого принца Карла Філіпа. Він мав прийняти православ’я і одружитися із донькою Бориса Годунова Ксенією.

Тож станом на літо 1611 року на московський трон претендували два іноземних принци з однієї династії Ваза. Одного підтримали новгородські бояри, іншого — московські. Ідеальний ґрунт для звинувачення бояр у зраді "скрєп", "руської землі", "православної віри" та усього, на чому базується московська легітимність та патріотизм.

Цим скористався князь Дмитро Пожарський. Він об’єднався із купцем Кузьмою Мініним (представником незнатного стану) і очолив народне ополчення проти іноземних інтервентів.

Висновки Смутного часу

Ця ситуація нагадує події, які відбулися у Речі Посполитій через кілька десятиліть. Тоді в ситуації, коли найзнатніші роди здали державу іноземним монархам (цікаво, що теж боротьба йшла між шведськими родами), повстання проти інтервентів очолили звичайні дрібніші дворяни, а до лав повстанських сил вступали звичайні безправні жителі країни.

Ополченню на чолі з Мініним та Пожарським вдалося вибити поляків із Москви. Згодом бояри обрали на царство компромісну фігуру — малолітнього та не особливо обдарованого політичним хистом представника опального боярського роду Романових Михайла. Він, за задумом, мав бути достатньо слабким, аби не становити загрози іншим впливовим родам. Проте його нащадки затрималися при владі у Росії наступні три століття.

Шведи теж відступили із завойованих земель, а Карл Філіп так і не став царем. Так само як принц Владислав, який навіть через кілька років після того штурмував Москву, залучивши до цього процесу козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним — але це вже зовсім інша історія.

Так Московська держава змогла вибратися зі смути, яка загрожувала їй знищенням. Цей досвід потрібно враховувати, аби не недооцінювати ворога. Так звані "скрєпи", які часто стають об’єктом глузування через недолугість їх сучасної форми, насправді мають глибинне значення для російського народу і у критичні моменти його історії саме на них ця держава виживала.

Король Сигізмунд Ваза двічі у своєму житті надмірно покладався на грубу силу. Спершу під час боротьби за шведський трон, а потім через десятиліття припустився тієї ж помилки, борючись за трон московський.

Від початку було поганою ідеєю організовувати фактично "Хрестовий похід" на Москву. Ідея з магнатськими вторгненнями могла б спрацювати набагато краще. Московський люд байдуже ставиться до проблем "господ", а от цар має для них сакральне значення. Чужорідний, а тим більше цар іншої віри не міг прижитися на московщині. Натомість самі бояри побоювалися ставленика простолюду, самозванця популіста Лжедмитрія II.

Обставини складалися украй сприятливо. Представникам династії Ваза залишалося лише розділити московщину між своїми принцами. Сигізмунду можна було поставити на коліна Василя Шуйського, але водночас було потрібно погодитися на компроміс Жолкевського і, можливо, паралельно розіграти карту Лжедмитрія III, знайшовши чергового самозванця (перший же з’явився на території Речі Посполитої).

Натомість Новгород міг би відновити свою середньовічну республіку із номінальним управлінням шведського принца. Республіку, яку Москва брутально загарбала у кінці XV століття.

Тоді на території сучасної Росії міг би існувати зовсім інший світ. Слов’янська її частина була б більш демократичною. Тоді, чотириста років тому був шанс покінчити із монгольським управлінським спадком. Руське залісся могло повернутися до Європи, а численні народи, які проживають на території сучасної Російської Федерації від Кавказу до Тихого океану, ніколи б не зіткнулися із брутальним загарбанням монгольської Московії.

Але це все альтернативна історія. А реалії початку XVII століття такі, що кожна сторона переслідувала власні цілі. І серед них не було руйнування Московської держави як потенційної загрози європейському світу. Кожен хотів отримати якомога більше для себе персонально: шляхта, королі Швеції та Речі Посполитої всі хотіли максимального збільшення своєї влади і багатств. Можливо, один Папа Римський думав про розширення католицької церкви, але тут це якраз, найімовірніше, пішло на шкоду справі.

Як підсумок, Москва вижила. Вижила на основі дрімучих середньовічних міфів та ідей монгольського деспотизму. До середини століття вона зміцніла, а вже з початку наступного розпочала стратегічний цілеспрямований та послідовний процес руйнування світу тих, хто не добив її у час Смути.