Свій серед чужих: Міхал Вишневецький, українець, що очолив Польщу

Дмитро Байда Вишневецький був своєрідною людиною. В його вчинках було мало раціонального і врешті авантюри таки закінчилися для князя-козака трагічно — його жорстоко стратили турки i потомства Дмитро не залишив. Все могло статися по-іншому, але історія не знає умовного способу.

Хто такі князі Вишневецькі

Більш реалістичні родичі Байди виявилися більш успішними. Династія Вишневецьких — це нащадки давніх руських князів, які у геометричній прогресії ділили свої землі між спадкоємцями. Так із середини XV століття виникла Вишневецька гілка цього давнього княжого роду — найменування її походить від їх родового міста Вишневець, що на Волині (сучасний Вишнівець на Тернопільщині).

Самі Вишневецькі ведуть свій родовід від Корибута Ольгердовича — володаря Збаража (теж містечко на Тернопільщині), до земель якого з XIV століття належав Вишневець. Потім він теж поділив свої землі між нащадками. Але про це трохи згодом.

У XVI столітті після Люблінської унії, коли Волинь перейшла до складу Польщі, як суб’єкта щойно утвореної Речі Посполитої. Після цього справи у династії пішли вгору. На початок XVII століття Вишневецькі разом з Острозькими (інша гілка колишніх волинських князів) стали найбагатшими родинами у Речі Посполитій, випереджаючи більшість польських та литовських магнатів. Їхні володіння нагадували державу в державі, їх навіть називали як окрему країну — Вишневеччина.

У 1669 році представника цієї династії обрали королем Речі Посполитої. Все здавалося логічним — багатий та впливовий магнат із давнього княжого роду обрався на трон у цій станово-представницькій монархії. Проте є нюанс — 29-річного Міхала обрали королем, тому що він через свою бідність та політичну слабкість був саме тією фігурою, яка стала компромісною для інших магнатів — вони його не боялися, бо він без трону був нікчемним злидарем. Що ж сталося з Вишневецькими за ці пів століття та чому в Польщі взагалі обирали короля?

Хіба можна обирати короля?

У середині XIV століття Польща із Литвою ворогували за королівство Русь — Галицько-Волинське князівство. Врешті вони розділили між собою цю державу, так і не отримавши жаданої корони давньої Русі. Тоді Волинь очолив Литовський князь Любарт із роду Гедиміновичів. Тобто Литовський князь очолив руське князівство. Тоді в Європі такі випадки були доволі частими. Ту ж Польщу приблизно в той же період очолив король Угорщини, який сам мав французьке походження. Реальна влада в таких випадках зосереджувалася в руках знаті. 

Тож на місцях правили ті ж Рюриковичі, які свої володіння дробили вже до маленьких містечок. Так і виник рід Вишневецьких, про що згадувалося вище.

Польська ж знать з часом теж запросила до себе литовського правителя, але, на відміну від руської, здогадалася записати свої привілеї на папері (якщо точніше — пергаменті). Було домовлено, що Великий князь Литовський за сумісництвом обов’язково обирається польським королем, але водночас він буде захисником привілеїв, офіційно наданих польській знаті.

Після Люблінської унії 1569 року було утворено нову державу — Річ Посполиту, яка складалася із королівства Польського та Великого князівства Литовського. Водночас значна частина земель сучасної України перейшла до Польщі. Про усі ці деталі Фокус писав окремо.

Волинь опинилася в складі Польщі. І перед її знаттю постав вибір: боротися за свої привілеї в новій державі чи просто стати поляками (в цьому випадку — змінити віросповідання із православного на католицьке) і отримати привілеї, якими уже кілька поколінь користувалася тамтешня знать. Кожен пішов своїм шляхом. Родина Вишневецьких обрала другий варіант.

В самій Речі Посполитій гостро постало питання, кого ж тепер обрати королем. Кожен клан боявся, що інша династія, здобувши трон, розправиться зі своїми конкурентами. Цей страх спонукав шляхту запрошувати королів з-за кордону. Так перші королі Речі Посполитої (після смерті Сигізмунда II Августа, за правління якого цю державу створили) були іноземцями з Франції, Молдови та Швеції. І аж через сто років у 1669 році шляхта нарешті обрала королем одного зі своїх, «П’ястів» — так назвали першого короля з місцевих у пам’ять про легендарного засновника польської держави середньовічного монарха П’яста.

Збанкрутіти, щоб стати королем

Це стало внаслідок краху династії Вишневецьких, який відбувся через козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького. Досить символічний розвиток подій. Рід Вишневецьких збагачувався, використовуючи службове становище. Піддавшись полонізації, Вишневецькі отримували посади у щойно приєднаних українських землях. Вони розвивали свої маєтки — фільварки, закріпачуючи своїх колишніх земляків — українських селян. Водночас часто навіть нехтувалися польські закони. Колишні руські князі Вишневецькі стали символом шляхетського свавілля проти українців, які переважно були селянами, що піддавалися закріпаченню. А символізм в тому, що коли терпець селян та кріпаків увірвався, то спричинене цим повстання спричинило крах багатства та могутності роду Вишневецьких.

Батько Міхала Ярема втратив більшість своїх маєтків в результаті повстання козаків — вони опинилися на підконтрольних козакам територіях. Ярема Вишневецький прямо долучався до війни Речі Посполитої проти козаків, водночас не цурався найжорстокіших методів, за що отримав звання козацького ката. Проте своє майно повернути йому не вдалося. Ярема помер, не доживши й до сорока, залишивши своєму одинадцятирічному синові численні борги та лише малу частину від тієї імперії, якою володіли Вишневецькі до повстання козаків.

Малолітній Міхал виховувався при королівському дворі. Сім’я Яна Казимира була бездітною, тож королева Марія Луїза усю свою любов вкладала у прийомного сина. З іншого боку, королівське подружжя забрало собі в управління ті маєтки, які таки належали малолітньому Міхалу.

Він отримав хорошу європейську освіту, а по поверненні додому, як і належалося шляхтичеві, вступив до війська і намагався відвоювати батьківські маєтки у поході на Лівобережжя 1664 року. Проте безуспішно.

Як показала історія у 1648 році, Річ Посполита назавжди втратила землі на схід від Дніпра. А от за територію сучасної Центральної України (козацьке правобережжя) боротьба продовжувалася. У 1667 році Річ Посполита уклала Андрусівське перемир’я з Московським царством. За ним Лівобережжя визнавалося за царем, а от Київ мав через два роки таки повернутися до Речі Посполитої.

Проте козаки Правобережжя не мали наміру повертатися під владу короля і розбили поляків того ж літа. Тоді ж померла і королева Марія Луїза. Це остаточно зламало чинного короля Яна Казимира, він відрікся від престолу та виїхав до Парижа, де подався у монастир. Так закінчилося понад вісімдесятирічне правління шведської династії Ваза на троні Речі Посполитої. Коли шведів запросили на польський трон, Річ Посполита була однією із найбагатших та наймогутніших держав у Європі. Коли останній представник цієї династії апатично відрікся від трону — це була слабка розорена країна, яка лише дивом зберегла своє існування в період, який польські історики промовисто назвали «Потоп».

Тож не дивно, що шляхта відмовилася від ідеї знову запросити іноземця на трон. Кілька десятків тисяч шляхтичів з’їхалися на виборчий (елекційний) сейм до столиці. Вибори радше нагадували гармидер воєнізованих банд, а не цивілізований процес. Шляхтичі навіть закидували вибухівкою приміщення сенату з вимогою «обрати королем П’яста», тобто місцевого. Так шляхта віддавала шану пам’яті давній польській королівській династії, яка припинила своє існування у середині XIV століття, про що вже згадувалося.

Місцевий інородець на троні

Так, під вигуки ошаленілого натовпу, 29-річного Міхала Вишневецького проголосили королем, першим з місцевих, кого обрали на правління після проголошення Речі Посполитої. Рівно через сто років після утворення цієї держави. Для цього навіть змінили родову історію Вишневецьких, запустивши легенду про їхній зв’язок із литовською династією Гедиміновичів, з якою у поляків теж були пов'язані спогади про «золоті часи». Цю легенду спростували науковці аж у 2013 році, провівши генетичнi дослідження, які вказали на зв’язок Вишневецьких саме із давньоруськими правителями Рюриковичами, а не Гедиміновичами.

Низький ростом, огрядний Міхал, який ховав свою лисину за пишною перукою, зовсім не відповідав образу шляхтича, який тоді побутував у країні. Образу, що базувався на легендах про хоробрих лицарів раннього середньовіччя. Лицарів, яких так потребувала країна, розорена внутрішніми чварами та війнами із майже усіма сусідами.

Зате він був бідним, слабко орієнтувався у політиці, зовсім не харизматичним. Як його описував один із польських істориків: «Міхал знав вісім мов, але жодною з них не міг сказати нічого путнього». Одним словом, він був ідеальним кандидатом на зручне знаряддя в руках впливових можновладців.

Але проблема була в тому, що самі магнати не були єдиними у своїх прагненнях. Проти короля одразу оформилася жорстка опозиція. Його звинувачували у всіх можливих гріхах — від пияцтва до гомосексуалізму. Водночас часто ці звинувачення суперечили одне одному. Адже короля могли одночасно звинувачувати у великій кількості коханок та небайдужості до хлопчиків; у надмірно розгульному житті та, навпаки, у відстороненості від товариства та суспільства. Очевидно, це були чутки, спровоковані його опонентами, які непогано розповсюджувалися і в часи, коли про анонімні телеграм-канали ніхто ще й не думав.

Насправді не такий уже й поганий

Правда про життя Міхала була не такою різноманітною, а радше трагічною. Він, ставши королем, одружився із сестрою імператора Леопольда Габсбурга, Елеонорою. Цей шлюб був грамотним політичним ходом, адже одним з його конкурентів був представник Дому Габсбургів. Тепер же цей табір теоретично мав би підтримати нового короля. Теоретично. На практиці подружжю так і не вдалося народити здорову дитину. Трапився як мінімум один викидень, що було не лише особистим горем батьків, а й проблемою національного масштабу. Бездітний король — слабкий король. Навіть коли його обирають.

Сам Міхал, маючи хорошу європейську освіту, намагався підвищити ефективність роботи державних структур та повернути стабільність до держави на основи тодішніх уявлень про здорове суспільство. Новий король намагався задобрити шляхту привілеями. Він навіть провів певні адміністративні реформи, покращивши ефективність державного апарату. Але часи, коли він став королем, потребували кардинально інших рішень.

Міхал сам хотів жити в мирі та спокої і опирався на шляхту, яка хотіла того ж. І все це в умовах воєн, які насувалися на країну з усіх боків. У 1670 році польський король намагався розколоти козаків політично, діючи за давнім римським принципом: «розділяй та володарюй». Було знайдено Михайла Ханенка, який проголосив себе гетьманом в Умані на противагу Петру Дорошенку, який був яскравим прихильником козацької держави на землях, які поляки, а конкретно Дім Вишневецьких, вважали своїми. Причому Вишневецькі вважали землі, які зайняли козаки, своїми у прямому сенсі.

Після укладання Андрусівського перемир’я держава виплатила роду Вишневецьких компенсацію за їхні назавжди втрачені маєтки в сумі 80 тисяч злотих. За маєтки, які щороку приносили прибуток у півмільйона. В той час король у буквальному сенсі позичав кошти на їжу. 

Катастрофа

Міхал намагався домовитися з Московським царем про поступки на базі війни проти Османської імперії. Він навіть домігся для цього звільнення із сибірського заслання Івана Сірка – легендарного ватажка запорожців і попутно ще одного ворога Петра Дорошенка.

Проте на практиці Річ Посполита ув’язла у війну із ще й Османською імперією, яка висунула останній ультиматум, вимагаючи визнати за козаками Правобережжя.

Війна розгорталася катастрофічно для Речі Посполитої. Майже одразу впав Кам’янець – фортеця, яка вважалася неприступною ще з часів боротьби проти Золотої Орди. Козацько-татарські війська обложили Львів. Міхал був змушений піти на Бучацький договір (осінь 1672 року), який його опоненти назвали принизливим, хоча турки й козаки за ним відступили з Галичини. Але Поділля було анексоване Османською імперією.

Частина шляхти навіть об’єдналася і була готова виступити зі зброєю проти короля. Його найбільш активний опонент Ян Собеський назвав Міхала «мавпою на троні». На відміну від Вишневецького, Собеський був вправним воїном і навіть зумів завдати туркам кілька тактичних поразок – промінь надії на тлі суцільної військової катастрофи.

На тлі воєнної катастрофи, в якій опинилася Річ Посполита шляхта все ж зуміла помиритися та організовано виступити проти турків. Але здоров’я короля було підірвано. Постійні стреси викликали в нього виразку шлунка (або стравоходу) – хвороба, яка тоді не лікувалася. Попри все він таки вирішив особисто очолити похід шляхетського війська проти турків.

Але авторитету це рішення королю не додало. Він уже не міг їздити верхи на коні, тож вирушив у похід на кареті. До битви Міхал не дожив. Недуга таки доконала короля і він помер в листопаді 1673 року у Львові.

Так закінчилася безславна історія перебування на троні останнього представника Рюриковичів. Династії, яка дійшла до вершини слави у середньовіччі, але втратила її обравши матеріальні статки натомість честі. Врешті її останній представник був безславним злидарем на троні чужої держави, де руські князі так і не стали своїми. Династія Вишневецьких остаточно згасла через кілька десятиліть, так більше ніколи і не досягаючи того успіху, який вони здобули у XVII столітті.

Міхал Вишневецький став останнім спалахом давнього роду. В його крові переплелися гени усіх найвідоміших православних родів того часу – Вишневецьких, Острозьких та навіть молдавських господарів з роду Могил.

Його непрямого предка князя Острозького не обрали свого часу королем Речі Посполитої під приводом того, що він не був католиком. А насправді — бо боялися його могутності. Через сто років Міхала, який народився католиком, зробили королем через його нікчемність.

Дядько Міхала Петро Могила — видатний персонаж історії України. Він має пряме відношення до відновлення величі Київської митрополії та становлення козаків на державницькі позиції. По суті він заклав базу ідеологічну для становлення Української козацької держави. Міхал своїми інтригами посилив козацьку руїну. Він знищив усілякі надії свого народу на державність, так і не змігши вивести з кризи країну, яку очолив.

Цікаво, що наступником Міхала на троні став представник корінної польської знаті Ян Собеський. Під загрозою руйнації шляхта все ж спромоглася обрати королем достойного. І його правління справді стало лебединою піснею могутності Речі Посполитої.

А життя і правління Міхала – це справжня ілюстрація життя манкурта, який забув про своє походження намагався стати своїм серед чужих. Але так і не став. Для поляків він був «мавпою на троні», злидарем та нікчемою. Його вважають ледь не найгіршим монархом за усю понад двохсотлітню історію Речі Посполитої, а для українців він є ворогом козаків, який заради відновлення своїх маєтків загнав у могилу усю ідею становлення Української козацької держави.